Висновки

В губерніях, де не було земства, стан медичного обслуговування був набагато гіршим: один лікар обслуговував 70 тисяч чоловік, а в Середній Азії — 95 тисяч. Смертність серед населення залишалась дуже високою. У 1913 р. вона, наприклад, становила 29,1 чоловіка на 1 тисячу чоловік населення, з них дітей до 5 років — 51 %. Санітарний стан міст в країні був дуже низьким. З 800 міст водопроводи мали тільки 215, каналізацію, переважно в центрі,— 145.

Медична допомога промисловим робітникам мало чим відрізнялася від медичної допомоги сільському населенню. Лише при великих підприємствах були фельдшерські пункти, іноді з маленькими лікарнями при них. Лікарі були тільки при найбільших заводах і фабриках. Звичайно лікарі міських чи Земських лікарень наїздом у певні дні провадили огляд хворих, відібраних фельдшером.

Земська медицина в історії розвитку вітчизняної медицини відіграла для свого часу велику роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких сільських мас населення раціональної, зокрема хірургічної, допомоги в ті часи не мала собі рівнозначних у жодній країні світу.

1. Фармація раннього середньовіччя і походження алхімії

Алхіміки спрямували свої помисли й експерименти на створення універсального «бродила», яке дістало назву філософського каменя, каменя мудрості тощо.

Філософський камінь, який мав дати необмежену кількість золота, а також перетворювати хворого на здорового і старого на молодого, не справдив надій учених. Оскільки вплив алхімії на лікознавство Європи був величезним, то й пошуки лікарських засобів були спрямовані по неправильному шляху. Лікарські прописи були дуже ускладнені, рецепти часто складалися з кількох десятків речовин. Під впливом містики, а. також з метою зберегти в таємниці свої прописи заради наживи лікарі застосовували таємні назви лікарських засобів. Наприклад, замість «окис заліза» писали «зміїна кров», замість «плоди черемхи» — «кістки ібіса», замість «насіння кропу» — «волосся павіана» і т. д. З такою ж метою створювали «ліки від усіх хвороб», «еліксири вічного життя і молодості» тощо.

Технологію хімічних робіт алхіміки запозичали з єгипетських папірусів і в своїх пошуках збільшували кількість речовин, одержуваних штучно. Так був відкритий етиловий спирт, під час хімічних перетворень мінералів і металів було добуто різні солі та окиси. У процесі виробництва вдосконалено старі і створено нові прилади та хімічну апаратуру.

Алхіміки впровадили в науку методи перегонки, фільтрування, кристалізації та інші способи очищення, виділення й поділу речовин. Отже, незважаючи на нереальну філософську основу, практична діяльність алхіміків була на користь дальшому розвитку фармації і хімії.

В історії науки, алхімія, вживається у двох значеннях:

• рання форма дослідження природи,

• рання філософська та спіритуальна дисципліна.

В обох випадках має місце поєднання елементів хімії, металургії, фізики, медицини, астрології, семіотики, містицизму, спіритуалізму та мистецтва як складових частин єдиної великої сили. Широкого практичного застосування алхімія зазнала у Месопотамії, Давньому Єгипті, Персії, Індії та Китаї, а також, у Давній Греції та Римі, у Мусульманських цивілізаціях та у Європі аж до ХІХ ст. – у комплексному вивченні разом із філософією у школах, діапазоном за останні 2500 років.

Алхімія в Європі з моменту свого зародження знаходилась у напівпідпільному положенні. Однак європейські правителі, як світські, так і церковні, оголосивши алхімію поза законом, у той же час опікувалися нею, розраховуючи на вигоди, яке обіцяло знаходження способу отримання золота. Внаслідок цього європейська алхімія початково була наукою, доступною лише небагатьом. Цим пояснюється характерний для європейської алхімії надзвичайно туманний виклад досягнутих результатів.

Багато відкриттів мали сенсаційний характер. У 1602 р. чоботар та алхімік Вінченцо Касціароло у горах Болонії знайшов камінь, який був настільки важким, що Касціароло припустив наявність золота у ньому. Намагаючись виділити золото з каменя, алхімік прожарив його з вугіллям і селітрою та відразу ж помітив, що охолоджений продукт світиться в темряві червонуватим кольором. Звістка про це вразила алхіміків, і важкий шпат (сірчанокислий барій) зробився об'єктом хімічних досліджень. Він отримав низку назв: сонячний камінь, болонський фосфор тощо. У 1774 р. було встановлено, що у важкому шпаті міститься особлива “земля”. Невідомий раніше метал отримав назву "барій" від грецького слова “важкий”.

У середині XVII століття гамбурзький алхімік Хенніг Бранд у пошуках філософського каменя, переганяючи людську мочу, виявив, що при прожарюванні осаду останній світиться у темряві. Це було нове та незвичайне! Цей фокус Бранд показував любителям та отримував за це плату, а потім продав свій “секрет” гамбурзькому алхіміку Іоганну Крафту. Майже сто років існувала фосфорна спекуляція, оскільки спосіб його отримання тримався усіма в секреті. Тільки у 1743 р. німецький хімік Андрій Сігізмунд Маргграф (1709-1782) знайшов більш досконалий спосіб отримання фосфору та опублікував його. Після цього почалося вивчення фосфору та його сполук.

До середини XVI століття у європейській алхімії стало очевидним розділення, яке швидко збільшувалося. З одного боку, це містичний напрям, представники якого, як і раніше, намагались здійснити трансмутацію металів за допомогою магії, з іншого — раціональні течії. Найбільш значимими з останніх були ятрохімія та технічна хімія, що стали перехідним етапом від класичної алхімії до нової наукової хімії.

Головним результатом алхімічного періоду, окрім накопичення значного запасу знань про речовини, стало становлення емпіричного (дослідного) підходу до вивчення властивостей речовини. Алхіміки розробили ртутно-сірчану теорію (теорію трьох принципів), що узагальнює дослідні дані. У цілому алхімічний період виявився необхідним перехідним етапом між натурфілософією та експериментальним природознавством[7, c. 25-28].