1. Земська реформа. Система земських лікарень

Підготовка аптекарів складалася з двох ступенів навчання: учня і підмайстра (помічника аптекаря). Щоб здобути звання аптекаря, крім практичних навичок, набутих в аптеці, і складання іспиту, помічник аптекаря мав пройти теоретичну підготовку у фармацевтичній школі Ягеллонського університету (Краків), після чого він отримував звання асистента (провізора) і право заміщення посади аптекаря-власника. Здобуття титула магістра фармації вимагало декількох років практики і складання магістерського іспиту при університеті.

За часів Польщі аптечна мережа Галичини нараховувала всього 23 аптеки, вісім з яких містились у Львові. За типом це були аптеки приватні, "домашні" або монастирські. І тільки у Львові існувала одна військова аптека.

Асортимент більшості галицьких аптек XVII ст. складали лікарські засоби рослинного, тваринного і мінерального походження. Значні прибутки аптекарям давала торгівля кондитерськими, спиртними і господарськими товарами. В умовах відсутності державного контролю за діяльністю приватних аптек галицькі аптекарі не були зацікавлені в удосконаленні фахових знань і в пошуках більш раціональних форм організації роботи для забезпечення потреб населення в лікарських засобах.

Після скасування кріпацтва справу медичної допомоги сільському населенню з 1864 р. було зосереджено в земських управах, в яких керівна роль належала поміщикам-дворянам. Земство було введене спочатку лише в 34 (з 89) губерніях, де переважало віддане царизмові російське помісне дворянство. На території України земство остаточно було оформлене лише в 1912 р.

Від приказів громадського опікування земства прийняли губернські і повітові лікарні, здебільшого у вкрай незадовільному стані: містилися вони переважно в непристосованих старих будинках без належного медичного і господарського обладнання. Лікування в них, як формально вважалось, мали здійснювати за сумісництвом повітові лікарі. У лікарнях перебували головним чином хворі арештанти, інваліди війни, бездомні. Бідне населення не могло ними широко користуватися через обов'язкову плату за лікування. По селах взагалі державних лікарень не було. Лише в окремих губерніях діяла по селах невелика кількість фельдшерських пунктів.

Значне поширення у селах різних епідемічних захворювань, велика смертність серед населення, особливо дітей,— все це змусило новоутворені земські управи в перші ж роки їхньої роботи звернути увагу на медичне обслуговування. Для обслуговування сільського населення почали запрошувати лікарів. Серед цих лікарів було багато молодих, які йшли на роботу в села під впливом народницьких ідей. Умови праці лікарів у перші роки існування земства були тяжкі. Лікарі жили в повітових містах і повинні були приїжджати у визначені дні до певних сіл, маючи при собі медикаменти та інструменти. При такій системі подання населенню медичної допомоги часто траплялося так, що лікар у призначеному місці не знаходив хворих, а хворі не заставали лікаря. Лікарі називали цю систему не обслуговуванням, а «грою в хованки»[5, c. 49-51].

У 1880 p., через 15 років після введення земського самоврядування, роз'їзна система збереглася повністю в 134 повітах, у 206 — збереглася частково в поєднанні з новоствореними лікарськими пунктами і дільницями (змішана система), і тільки в 19 повітах було введено так звану стаціонарну систему лікар-ських дільниць. До 1900 p., після 35 років існування земства, роз'їзна система збереглася тільки у двох повітах, у 219 була змішана система, 138 перейшли на стаціонарну. Із заміною роз'їзної системи медичної допомоги стаціонарною кількість лікарів на селі зросла. Так, з 1870 по 1910 р. кількість їх збільшилася з 610 до 3100.

При стаціонарній системі повіт поділявся на лікарські дільниці, в центрі яких була лікарня з амбулаторією й інфекційним відділенням, по периферії дільниці — фельдшерські пункти.

Зразковою вважалася дільниця з населенням 10 тисяч, при радіусі її 10 верст, але таких дільниць було дуже мало. Здебільшого лікарська дільниця, очолювана одним лікарем, обслуговувала в середньому 25—30 тисяч чоловік населення. У зв'язку з порівняно великими видатками на створення медичної повітової мережі багато земських управ утримувалося від запрошення більшої кількості лікарів. Земці-поміщики пропонували брати на службу для лікування селян не лікарів, а фельдшерів, оскільки «селяни хворіють на прості хвороби і потребують простих ліків, тому для них більш відповідним є не панський лікар, а мужицький фельдшер».

В окремих повітах Тульської, Орловської і Воронезької губерній з економічних міркувань земські управи вирішили (1869—1870) для лікування селян запрошувати гомеопатів, оскільки вони витрачають дуже невелику кількість патентованих медикаментів. Усі лікарі цих повітів демонстративно подали у відставку і цим змусили земства скасувати свою постанову.

В організації роботи земських лікарів важливу роль відігравали повітові лікарські ради, на яких обмірковувалися заходи щодо організації медичної роботи в повіті, обговорювалися кандидатури запрошуваних на службу лікарів. Відбувалися й губернські з'їзди земських лікарів для розв'язання питань ширшого значення. Рекомендації губернських і повітових лікарських рад керівники земств не завжди вважали для себе обов'язковими, нерідко зовсім на них не зважали.

Організувати всеросійське об'єднання земських лікарів царська влада не дозволяла, побоюючись знайти в ньому впливове для широкої громадськості опозиційне об'єднання. Тому таким об'єднуючим центром для земських лікарів фактично стала секція громадської медицини Пироговських з'їздів лікарів, які відбувалися раз на два роки. Постанови цих з'їздів у міжз'їздівські періоди здійснювало правління Пироговського товариства з постійними комісіями, до яких входили визначні земські лікарі.

Сільське населення мало зверталося до лікарів, бо медична допомога була платною. З великими труднощами лікарські ради добивалися у земської верхівки права на безплатну медичну допомогу. Лише на початку XX ст. безплатне подання медичної допомоги було дозволено земськими управами. Після скасування плати населення стало більше звертатися по медичну допомогу, в окремих повітах — у 10 разів[8, c. 129-130].