1. Поняття та ознаки функцій держави.Види функцій держави. Найважливішим компонентом будь-якої політичної системи є держава, під якою розуміють основне знаряддя або спосіб організації публічної політичної влади у суспільстві. Функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управління справами суспільства. Вираження у функціях держави її .сутності — найбільш глибинного і усталеного в ній — показує, заради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп, політичних сил служить. З'ясувати це означає встановити, якою мірою її воля і зусилля спрямовані на задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти. Кожна держава характеризується певними ознаками, які дають змогу краще розуміти це складне явище:1) наявністю державного суверенітету; 2) територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної території, обмеженої державним кордоном;3) наявністю публічної влади, яка поширюється на всіх людей, що перебувають на території держави;4) наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких забезпечується державним примусом;5) наявністю податкової системи, тобто сукупністю податків і зборів, які надходять у бюджети та в державні цільові фонди;6) наявністю державних символив.грошової системи та ін. Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками. Теорія держави аналізує лише основні функції держави. Всі основні функції держави можна класифікувати за такими критеріями: 1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою; 2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні; 3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні; 4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові. Всі функції держави діалектичне розвиваються, основні стають другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

2. Основні функції української держави на сучасному етапі.З переходом нашої держави до ринкових відносин, вільному підприємшщгву і конкуренції, визнанням прав кожного бути власником, з проведенням політичної реформи і затвердженням демократичної державності відбувається еволюція як внутрішніх, так і зовнішніх функцій Української держави. Генеральною тенденцією в розвитку сучасних функцій держави є саморегулювання, початок самоорганізації та самодіяльності. Держава виконує тепер менш по обсягу, але обновлений набор функцій. При цьому регулювання деяких суспільних процесів держава здійснює жосткими імперативними мірами, наприклад податковою політикою, встановлення правил конкуренції, відповідності за порушення економічної безпеки тощо. В інших сферах використовуються більш м'які засоби, наприклад підтримка розвитку науки; культури та інш. Аналіз реальної дійсності дозволяє зробити висновок, що сучасній Українській державі присутні слідуючі внутрішні функції: забезпечення народовладдя; економічна соціальна функція; оподаткування; екологічна функція; функція охорони прав і свободи громадян, забезпечення законності і правопорядку. Економічна функція сучасної держави суттєво відрізняється від господарсько-організаційної (яка була раніше). В умовах розвинутих ринкових відносин, свободи підприємницької діяльності, різноманітність і рівність усіх форм власності, добросовістної конкуренції, економша має розвиток на основі самоврегулювання. На сьогоднішній день широке розповсюдження отримали сумісні підприємства з іноземними капіталовкладеннями, які стали головною формою залучення у державу іноземних інвестицій.

3. Форми і методи здійснення функцій держави.Функції держави здійснюються у визначених формах і визначених методах. Форми здійснення функцій характеризують зв'язок держави з правом як одним з основних засобів володарювання. Через право держава проводить у життя свої функції, свої економічні, політичні, ідеологічні задачі. В одних випадках держава видає юридичні норми, в інші - організує їхнє виконання, у третіх - забезпечує, охороняє їх. У залежності від цього і розрізняють три основні форми здійснення функцій:1. Правотворча - державна діяльність, що виражається в розробці і прийнятті юридичних норм, у яких закріплюються програми діяльності людей. Вона полягає у виданні нормативних актів, тобто актів, що встановлюють нові норми, чи змінюють скасовують старі.2. Правовиконавча - державна діяльність, що виражається у вживання заходів по виконанню норм права. Вона складається головним чином увиданні владних індивідуальних актів, тобто актів, розрахованих тільки на даний, індивідуальний випадок (наприклад, видання разового планового акта по будівництву, призначення громадянина на посаду.) 3. Правозабезпечувальна (правоохоронна) - державна діяльність, що виражається головним чином у контролі і нагляді за дотриманням і виконанням норм , а також у застосування примусових мір до їхніх порушників. У процесі здійснення даної функції зважуються юридичні справи, зв'язані з застосуванням юридичних санкцій, суперечками між окремими особами і т.д. Методи здійснення функцій можна розділити на правові і неправові (організаційні). Правовий метод реалізується за допомогою трьох вищезгаданих форм, а з числа неправових варто виділити: економічні (дотації, держзамовлення, кредитування, регулювання цін і ін.);політичні(узгодження позицій різних політичних плинів, міжнародні переговори й ін.); ідеологічні (звертання до населення, заклики і т.д.); власне організаційні (планування, програмування, контроль і ін.).Важливо, що неправові методи нерідко реалізуються через правове регулювання (напр., твердження плану наказом, нормативне закріплення цін і т.д.)

4.Правовий статус особи:поняття, структура, види. Складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксуються державою у юридичній формі — у формі прав, свобод та обов'язків. У своїй єдності саме вони складають правовий статус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан законності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи. Елементи структури правового статусу є взаємозалежними та взаємодіючими.Права особи у структурі правового статусу — це формально визначені та юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами і реалізовувати суб'єктивні інтереси. Це — частина об'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юридичні можливості певної людини, що є похідними від загальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.Найбільш правомірною є класифікація правового статусу за двома критеріями.1. За характером (змістом) правовий статус класифікують на:— загальний (конституційний), що характеризує статус особи як громадянина держави;— спеціальний (родовий) статус відображає особливості правового становища певних категорій громадян;— галузевий статус характеризує особливості прав та обов'язків суб'єктів стосовно певної сфери суспільних відносин.;— індивідуальний статус фіксує можливості та обов'язки певної конкретної особи.2. За суб'єктами розрізняють правовий статус:

— фізичних та юридичних осіб;

— іноземців, осіб без громадянства;

— статус біженців;

— статус українських громадян, які перебувають за кордоном;

— професійний та посадовий статус;

— статус осіб, що знаходяться у екстремальних умовах.

5.Права і обовязки людини і громадянина.Права людини-це ті соціальні спроможності вільно діяти,самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними благами в межах,визначених законодавчими актами.Права зявляються у людини від моменту народження;за змістом права людини-це такі її соціальні можливості,які пов’язані з конкретно-історичними умовами,об’єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівням життя суспільства.Права людини-це категорія можливої поведінки людини,їх реалізація залежить від бажання конкретної людини,а держава не може і не повинна примушувати до використання прав.Права людини мають універсальний характер,неподільні,взаємоповязані і взаємообумовлені,вони є надбанням кожної людини.Обовязок-це суб’єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утримуватися від здійснення певних дій.Обовязок характеризується:юридичний обов’язок-категорія необхідної поведінки людини,його реалізація не повинна обумовлюватись бажаннями людини;обов’язок-завжди певне обмеження прав людини;виконання обов’язку забезпечується спеціальним механізмом,який має держава.За невиконання обов’язку держава встановлює юридичну відповідальність.Основні ПСЛГ-це закріплені в конституції України невідємні ПСЛГ,що належать їм від народження чи завдяки наявності у них громадянства України,гарантуються українською Державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні.Вони є життєво-важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини,так і для суспільства в цілому і для держави.Вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина.Їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації.

6.Міжнародно-правові стандарти прав людини. У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства. Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 p.), внесло характерні зміни у правосуб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов'язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства. На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.Саме вказана діяльність держав забезпечить реальність та ефективність міжнародних стандартів у сфері прав людини.

7.Національний механізм захисту прав людини.Національний,механізм захисту прав людини сьогодні має складну структуру й продовжує розвиватися. права людини захищаються тим, що основні з них закріплюються в нормах конституцій, які мають найвищу юридичну силу в ієрархії правових норм; конституційні положення про них є змі­нюваними за складною процедурою або ж незмінюваними зовсім. Це означає, що вони характеризуються такою ознакою як стабільність, бо є незалежними від полі­тичної та соціально-економічної ситуації в країні та розкладки політичних сил в парламенті. Юридичний механізм захисту прав людини, зокрема ступінь його до­сконалості, залежить також від рівня його урегульованості поточним законодавст­вом. Інституційний механізм захисту прав людини передбачає функціонування спеціальних органів, установ і організацій, діяльність яких спрямована на сприян­ня забезпеченню і захисту прав людини. У структурі інституціиного механізму можна виділити державні та недержавні органи та установи. Державний інституційний механізм складається з судових та позасудових ор­ганів. До судових органів належать, в першу чергу, суди загальної юрисдикції. Особливе місце в системі судової влади займають конституційні суди. До позасудових інституцій у цій сфері належать такі органи як прокуратура, поліція та інші право­охоронні структури. Державно-правовий захист прав у сучасних державах також здійснюється че­рез заснування і функціонування омбудсмана - спеціально уповноваженої посадо­вої особи з питань захисту прав людини. На стан захисту прав людини в тій чи іншій країні насамперед впливають загальнодемократичні умови розвитку суспільства, ефективна дія всіх демократичних інститутів. Меха­нізм забезпечення прав і свобод особи виступає комплексом взаємодіючих складо­вих, які створюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод. Його структурними елементам, є:юридичні передумови забезпечення прав і свобод;нормативно-правові засоби забезпечення прав і свобод;;загальносоціальні умови реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи.

8. Поняття, ознаки і структура механізму держави Механізм держави - це цілісна система державних органів, установ і організацій, з допомогою яких держава здатна реалізувати свою владу та здійсни­ти інші функції і завдання перед суспільством.

ознаки: 1) це цілісна система державних органів і установ. Системний характер ме­ханізму держави забезпечують єдині принципи організації і діяльності його елементів;2) елементами державного механізму є державні органи і установи, в яких працюють державні службовці;

3) структура державного механізму, повноваження чи функціональне при­значення кожного його елементу визначаються конституцією і законами даної кра­їни;4) державний механізм з метою забезпечення державно-владних приписів володіє спеціальними установами (поліція, в'язниці);5) механізм держави є інституційною системою, котра практично забезпечує здійснення державної влади й функцій держави. Саме з функціями держави механізм пов'язаний досить тісно. Залежно від того, які пріоритети виділяє у своїй дія­льності держава, до цього пристосовується й структура її механізму. Складовими частинами державного механізму виступають:

1. Органи державної влади і державні посадові особи - законодавчі, вико­навчі та судові органи та їх апарат, котрі наділені державно-владними повнова­женнями. Вони укомплектовані державними службовцями - особами, які наділені спеціальними повноваженнями щодо здійснення державно-владних повноважень.

2. Позавлаідні державні установи і організації, котрі здійснюють інші фун­кції держави, зокрема:

а) державні організації - це такі складові механізму держави, до функцій яких входить здійснення охоронної діяльності щодо даної держави (збройні сили, поліція, служба безпеки тощо);

б) державні установи - це такі складові державного механізму, котрі здійс­нюють діяльність щодо здійснення функцій держави в соціальній, культурній, освітній, науковій сферах (державні лікарні, навчальні заклади, науково-дослідні інститути, бібліотеки);

в) державні підприємства - це такі підрозділи державного механізму, котрі здійснюють господарську діяльність (виробництво товарів, надання послуг, торгі­вля, посередницька діяльність), спрямовану на отримання прибутку та задоволен­ня різноманітних потреб суспільства.

9.Державний орган: поняття і ознаки

Державний орган - це організований колектив громадян котрий наділений державно-владними повноваженнями і уповноважений державою на здійснення її завдань і функцій, що діє на основі визначеної законом процедури.

найпершою ознакою, властивою державному органу, є наявність у нього державно-владних повноважень. Державно-владні повноваження є складним явищем, у якому можна виділити три елементи:

а) прийняття рішень, обов'язкових для виконання всіма громадянами, поса­довими особами і організаціями, на яких поширюється компетенція даного держа­вного органу;

б) організація виконання прийнятих рішень, яка опирається на матеріальну основу (відповідні кошти державного бюджету, наприклад);

в) охорона прийнятих рішень від порушень шляхом застосування різних ме­тодів і заходів: переконання, громадського виливу і державного примусу.

Державний орган характеризується й іншими ознаками:

1) орган держави -- це певна організація, організований колектив державних службовців, об'єднаних спільністю цілей і родом діяльності. Разом з тим, держав­ний орган може бути представлений і окремим іромадянином (наприклад, глава держави - Президент України);

2) державний орган утворюється способом, визначеним державою у право­вих приписах (в Конституції і законах);

3) державний орган уповноважений здійснювати функції і завдання держави (наприклад, глава держави представляє її, а законодавчий орган приймає закони);

4) з допомогою правових норм державний орган наділяється певною компе­тенцією, котра включає до себе сукупність предметів його відання і повноважень щодо цих предметів відання;

5) державний орган функціонує відповідно до процедури, визначеної держа­вою в спеціальних документах - законах, положеннях , регламентах тощо;

6) державний орган є складовою частиною цілісної системи органів держав­ної влади тої чи іншої країни;

7) орган держави та його службовці не виробляють матеріальних благ, тому їх утримання здійснюється за рахунок коштів державного бюджету;

8) державний орган наділений відповідною матеріальною базою і фінансо­вими ресурсами.

У процесі реалізації майнових прав державний орган виступає як юридична особа, тобто він від свого імені вправі набувати майнових і особистих немайнових прав і обов'язків, відповідати за своїми зобов'язаннями майном, бути позивачем і відповідачем у суді.

10. Поняття та ознаки держ. Служби. Види держ. Службовців.

У демократичній державі, природно, відсутня диференціація осіб, яка би мала

наслідком їх нерівноправність. Проте залежно від ставлення людей до державної

влади, місця і ролі у державно-владних відносинах їх можна розділити на такі категорії:

а) особи, які є представниками державної влади (депутати, судді, мери, члени місцевих представницьких органів тощо).

б) особи, які професійно займаються владною діяльністю на постійній основі, тобто безпосередньо проводять у життя рішення представників державної влади ("політиків"). Ця особлива ірупа населення називається "державні службовці" (у вузькому смислі), "чиновники" або "бюрократія";в) особи, які є громадянами даної держави вони виступають джерелом вла­ди, хоч самі здійснюють її безпосередньо рідко (вибори, референдум);

г) особи, які не є громадянами держави і не володіють політичними правами, зокрема правом обирати і бути обраним.

Перші дві категорії об'єднаємо спільним поняттям "державні функціонери". Вони є в кожній державі. Другу категорію - професійних чиновників - в їх сукупності називають "публічною службою", або дещо вужче - "державною слу­жбою". У кожній сучасній державі паралельно функціонують ієрархія "політиків" та ієрархія державних службовцівОсобливості статусу публічних державних службовців або державних поса­дових осіб полягають, на думку українського дослідника О. Петришина, в такому:

а) вони виконують функції публічного характеру;

б) наділені юридичними державно-владними повноваженнями;

в) мають право видавати юридичні акти, обов'язкові для інших осіб;

г) виступають носіями та представниками державної влади;

д) можуть бути притягнутими до підвищеної юридичної відповідальності.

В Україні, відзначимо, державні посадові особи, на думку вітчизняного до­слідника цієї проблеми О. Петришина, поділяються на такі категорії:

1) особи, що безпосередньо здійснюють прерогативи державної влади (вищі посадові особи, статус яких регулюється Конституцією та окремими законами України, судді, прокурори);

2) особи, що перебувають на службі в державних органах та їх апараті від­повідно до Закону України "Про державну службу" та інших законодавчих актів про організацію і діяльність окремих державних органів;

3) особи, що займають керівні посади в органах управління державних уста­нов і організацій;

4) особи, які мають виборчий мандат.

Цивільна державна служба залежно від особливостей конкретної державної організації поділяється також на: а) службу в державних органах та їх апараті (за­конодавчої, виконавчої та судової влади) і б) службу в державних установах та ор­ганах управління державними підприємствами.

11.Поняття та засади публічної влади.Влада ж публічна спрямована на вирішення суспільних справ, розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній «підвладній» території. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах. Але апарат, і перш за все його керівництво відображають інтереси суспільства так, як вони їх розуміють. Точніше, в умовах демократії апарат лише під тиском громадського суспільства відображає реальні інтереси більшості соціальних груп, а в умовах авторитаризму правителі особисто визначають, у чому полягають інтереси й потреби суспільства. Публічна влада виступає у двох формах: 1) державна влада, 2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада). Для обох форм публічної влади притаманна низка спільних ознак:– спрямованість на виконання суспільних завдань і функцій;– інституційний характер, тобто функціонування через відповідні публічні інститути (органи публічної влади);– легітимність;– відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення;– об’єднання підвладних за територіальною ознакою;– загальність, тобто охоплення владою всіх осіб на відповідній території;– безперервність функціонування (за наявності окремих тимчасових органів); – універсальність, тобто спрямованість на вирішення усіх справ суспільного значення;– обов’язковість владних рішень для всіх суб’єктів на відповідній території;– функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою і оформлення владних рішень правовими актами;– можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень; – право встановлювати і стягувати загальнообов’язкові податки і збори з населення; самостійне формування бюджету.

12.Поняття та ознаки державної влади Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса (авторитет чинності).Державна влада:-є владою публічної і політичної, тобто вона регулює відносини між більшими й малими соціальними групами;-є суверенною владою,;-здійснюється на постійній основіспеціальним апаратом влади (державним апаратом);-має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії (території держави);-має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території держави ( для формування бюджету - скарбниці держави );-поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), що перебувають на території держави (виключення: наприклад, іноземні дипломати); -видає нормативно-правові акти.Державну владу й державу не можна ототожнювати, це не те саме Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством, а держава - спосіб (форма) організації суспільства. Державна влада -це атрибутивна ознака держави, його необхідний елемент як системного утворення, оскільки фундаментальні ознаки державно організованого суспільства (держави) : державна влада (управлінська основа держави),державний народ (соціальна основа держави),державна територія (матеріальна основа держави).

13. Лімітація державної влади Принцип лімітації (обмеженості) державної влади логічно випливає з принципу верховенства права – основоположної засади правової держави. Це пояснюється передусім тим, що саме право, правова система “пов’язує” державну владу, ставить її в певні рамки. Oснов-ні правові та інституційні засоби, котрі обмежують владу сучасної держави;

1. Легальний характер самої державної влади, тобто додержання нею режиму законності й верховенства права. Це означає, що влада визнає свою зв’язаність правом. Для того, щоб право могло виконувати цю роль (“пов’язувати” державу) необхідною є наявність трьох умов:а) відповідність писаної норми права цінностям і співвідношенню сил у суспільстві;б) визнання в правовій системі вищої сили норм, закріплених у деклараціях прав і в конституціях в) наявність механізмів і органів, які мають завдання ефективно забезпечити вказану ієрархічну первинність.

2. Відокремлення установчої влади від законодавчої. Це означає, що право здійснювати установчу владу від імені народу повинен не лише парламент. Право приймати конституцію, вносити до неї зміни й доповнення, перерозподіляти повноваження між органами – все це має належати до виключного права народу (через референдум) або здійснюватись від його імені спеціальним органом, більш представницьким за парламент, або кількома владними суб’єктами

3. Збереження народного суверенітету, про який було вищесказано.

4. Поділ державної влади на законодавчу виконавчу і судову з метою створення механізму “стримувань і противаг” між гілками влади.

5. Правовий захист прав людини, індивідуальних і колективних ( в т.ч. прав національних, релігійних та інших меншин, особливо – політичної меншини і виступаючої від її імені опозиції).

6. Розвинуте місцеве і регіональне самоврядування, котре має власну фінансову базу і охоронювані законом повноваження. Рішення органу самоврядування відміняється лише в судовому порядку і лише з мотивів його невідповідності закону.

14.Легальність державної влади. Легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально ство­рених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність — це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Ді­яльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільст­ва. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взає­мозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).