
- •30. Прийменник як частина мови. Принципи класифікації та семантичні типи прийменників.
- •31. Відмінності у вживанні прийменника по в російській та українській мовах.
- •32. Сполучник як частина мови. Функціональні різновиди сполучників.
- •33. Поняття про словосполучення. Типи підрядного сполучникового зв’язку.
- •34. Поняття про речення.
- •35. Головні члени речення. Розділові знаки між головними членами речення.
- •36. Різновиди односкладних речень.
- •37. Типи підметів та форми їх вираження.
- •38. Присудок як головний член речення. Типи присудків та форми їх вираження.
- •39. Координація підмета й присудка.
- •40. Другорядні члени речення. Способи вираження додатків.
- •41. Означення як другорядний член речення. Узгоджені та неузгоджені означення.
- •42. Прикладка як різновид означення. Поширена та непоширена прикладка.
- •43. Обставина та способи її вираження.
- •44. Однорідні члени речення та узагальнювальні слова при них. Розділові знаки між однорідними членами речення.
- •45. Просте ускладнене речення.
- •46. Поняття про відокремлені члени речення.
- •47. Відокремлені означення. Умови та засоби виділення відокремлених означень.
- •48. Відокремлені прикладки. Умови та засоби відокремлення прикладок.
- •49. Відокремлені обставині. Розділові знаки у реченнях з відокремленою обставиною.
- •50. Уточнювальні члени речення та засоби їх виділення.
- •51. Речення, ускладнені вставними конструкціями.
- •52. Поняття про вставлені речення та засоби їх виділення на письмі.
- •53. Поняття про складне речення. Класифікація складних речень.
- •54. Складносурядне речення. Розділові знаки в складносурядному реченні.
- •55. Складнопідрядне речення та його різновиди. Розділові знаки в складнопідрядному реченні.
- •56. Складне безсполучникове речення та розділові знаки в ньому.
- •57. Пряма та непряма мова. Розділові знаки при прямій мові.
57. Пряма та непряма мова. Розділові знаки при прямій мові.
Пряма мова — це чуже мовлення, передане точно (не змінно), з дотриманням інтонації від імені того, хто це сказав або написав. Пряма мова супроводжується словами автора, які вказують, кому вона належить. Пряма мова може стояти після слів автора або перед ними, а може розриватися словами автора.
Розділові знаки при прямій мові:
1. Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а пряма мова береться в лапки і пишеться з великої букви. У кінці речення ставиться потрібний за змістом розділовий знак: знак оклику, знак питання, три крапки: А: «П (!?)». Дивуюсь, радію, у серця питаю: «Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?».
2. Якщо пряма мова стоїть перед словами автора, то вона береться в лапки, після неї ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) і тире. Слова автора пишуться з малої букви: «П», — а. «Хто творить розумну і добру людину — найкращий майстер», — таке було рішення стариків.
3. Якщо пряма мова розірвана словами автора, то на початку і в кінці прямої мови ставляться лапки. Інші розділові знаки ставляться так:
якщо слова автора розділяють пряму мову, яка є одним реченням, то вони з обох боків виділяються комами і тире: «П, — а, — п». «Іди, доню, — каже мати, — не вік дівувати».
якщо слова автора розділяють пряму мову на межі двох речень, то після першої частини прямої мови ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) і тире, а після слів автора — крапка і тире. Друге речення прямої мови пишеться з великої букви. Лапки закриваються в кінці прямої мови: «П! — а. — П...». «Воскресни, Україно! — пристрасно молив Я. Гоян. — Воскресни в козацьких степах під своїм високим блакитним небозводом...»;
коли одна частина слів автора належить до першої частини прямої мови (що стоїть до розриву), а друга — до другої, то після слів автора ставиться двокрапка і тире, пряма мова продовжується з великої літери: «П! — а: — П.». «Я чув про це, — сказав він і додав: — А хто не чув...»;
4. Якщо слова автора розірвані прямою мовою, після слів автора ставиться двокрапка, пряма мова береться в лапки, після неї ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) А: «П», а. Добре виявляє наше ставлення до паліїв війни вираз: «Хто взяв меч, від меча і загине», хоч меч аж ніяк не є зброєю сучасних бійців.
Непрямою мовою називається чуже мовлення, що передається не дослівно, а зі збереженням лише основного змісту висловлювання (Дівчина замилувалася квітами і сказала, що вони чудові). У непрямій мові втрачається лексична, інтонаційна та стилістична своєрідність чужого мовлення.
До непрямої мови належать як непрямі розповідні речення, так і непрямі питання й спонукання, але знак оклику чи знак питання в кінці таких речень не ставиться: («Батько спитав мене: «Хочеш поїхати зі мною до Києва?» — Батько спитав мене, чи хочу я поїхати із ним до Києва).
Речення з непрямою мовою — це складне речення: при заміні прямої мови непрямою слова автора стають головним реченням, а пряма мова — підрядним (Пор.: Всякий, хто гляне, скаже, що Дніпро чудовий — Всякий, хто гляне, скаже: «Дніпро чудовий!»). Підрядне речення, що передає чуже мовлення, поєднується з головним за допомогою підрядних сполучників і сполучних слів що, щоб, чи, наче, який, коли та ін. При цьому непряма мова завжди стоїть після слів автора. При перетворення прямої мови на непряму у ній змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від імені якої тепер передається чужа мова. Звертання, вигуки, а іноді й вставні слова, частки при заміні прямої мови непрямою пропускаються (Пор: «Тихіше їдьте, то встигнете», — порадила бабуня, коли подорожні вже сідали в машину (О. Гончар). — Коли подорожні вже сідали в машину, бабуня порадила їм, щоб вони тихіше їхали, і тоді встигнуть).
Якщо непрямою мовою замінюється пряма мова, що складається з кількох речень, або діалог, то утворюється складне речення з багатьма підрядними частинами.
Оскільки непряма мова більш нейтральна за емоційним забарвленням, ніж пряма, то вона частіше вживається в науковому, публіцистичному та офіційно-діловому стилях мовлення.