54.Українська література хх століття у міжвоєнний період

У 1925–1928 роках відбулась «літературна дискусія» — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Однак більшість представників цієї хвилі українського відродження загинули в часи Громадянської війни, голодомору1932-33 р. та більшовицьких репресій 30-х років. У 1938–1954 рр. було репресовано близько 240 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Деякі з них були розстріляні, деякі так і померли в ув'язненні, доля деяких з них після арештів так і залишилася невідомою. Зазнавав арешту і визнаний радянською владою поет М.Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати багатьох товаришів. Опинився під забороною і експериментальний театр «Березіль», а його керівник — всесвітньо відомий режисер Лесь Курбас— був арештований і розстріляний. Це покоління письменників в історії української літератури отримали власну назву —Розстріляне відродження. Незважаючи на жорсткі рамки панівного у радянську добу стилю соціалістичного реалізму, українським письменникам вдалося творити літературу, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Це, передусім, твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та інших

71.Зародження освіти та наукових знань на українських землях за часів Київської Русі

Виникнення та поширення писемності сприя­ли швидкому розвиткові освіти, науки й взагалі культури на Русі. Особливо позитивно цей вплив позначився на процесах подальшого розвитку шкільної справи. Свідчень про поширення освіти на Русі в дохристиянські часи ми не маємо. А от відомостей про те, що у нас були в ті часи писемні люди, маємо немало. Це засвідчують укладені договори українських князів, різні написи на предметах матеріаль­ної культури, згадки авторів візантійських, римських та інших хронік. Цисьмо і книжка в ті часи не були чимось небаченим. Князі та вищі стани Русі давали освіту своїм дітям за кордоном, здебільшого пер­винні навички освіти здобували самотужки (особливо щодо читання). Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Проте спершу "книжне письмо" не набуло більш-менш значного поширен­ня, обмежувалося невеликим числом "луччих людей" або "нарочи­тих чадей". Є відомості, що Володимир після схрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місце­вої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі. Обставини того часу та потреби життя вимагали певного знання, бо освічені люди були потрібні й для церкви, й для держави, для за­міщення церковних урядів та різних посад адміністративного харак­теру, для підтримання широких торговельних зв'язків, ведення ве­ликих господарств у боярських маєтках та ін. Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після за­провадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо. Дипломатичні й торгівельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов'язковим знан­ням грецької та латинської мови, її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв'язків Русі з закордоном. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візан­тійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з'явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митропо­лит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (ті, що зводили в єдине ціле кодекси "Руської правди") Коснячко й Ники-фор Киянин, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. За деякими відомостями, в різні часи в школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського пре­столу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці. Які ж науки вивчали у цій високій школі? Літопис називає поряд з богослов'ям філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. З її стін вийшло багато діячів української культури. Після смерті Ярослава Мудрого школи створювали при єпископ­ських осередках для підготовки духівництва. У них учили навикам читання, писання, церковного співу, основ віри й моралі, потрібних для священиків. По парафіях, при церквах, існували школи початкової освіти для дітей простих людей. Процеси поширення освіти на Русі мали свої особливості. Найго­ловнішою з них була та, що до освіти прилучалися, опановували її діти не лише чоловічої статі. Шкільна освіта поширювалася, хоч і не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі. Щодо цього є цікаве свідчення відомого історика XVIII ст. В. Татіщева, кий наводить такий приклад з літопису, датованого 1085 роком: онука Ярослава Мудрого Янка (Ганна) Всеволодівна в цьому ж році відкрила (фун-дувала) в Києві спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім гра­моти навчали ще й різному рукоділлю. Надзвичайно високоосвіче­ними були чернігівська княгиня Параскева, Параскева Полоцька та інші жінки у княжих родинах. Причому вони вивчали і добре знали не лише "афинейські премудрости", а й "философию, риторию й всю грамматикию". Вчили їх тут співу, шляхетної поведінки, гаптуван­ня, вишивки, кравецтва. Та ж Параскева Полоцька "бьіла умна книж­ному писанню" і сама писала прекрасні книжки. Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в XI ст. тут виникає центр підготовки вищого духо­венства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до татаро-монгольського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з'явився і набув свого розвитку феномен літописан­ня. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр; у XII ст. був складений "Києво-Печерський патерик" — визначний твір, історичний первісток Київської Русі. Окрім грамоти у вузькому розумінні цього слова — вміння чита­ти й писати — на Русі добре знали й арифметику. Знання її здобували в цих же школах. Літопис доніс до нас такий цікавий приклад: нов­городський диякон Кирик року 1136 обчислив, скільки днів минуло від створення світу — 29 120 652. В "Руській правді" подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали тоді й дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках. Такий спосіб шкільної освіти на Русі, що утворився під впливом візантійських шкіл XI—XII ст., відповідно до обставин культурного життя ставав традиційним. Від центральних районів він пізніше поширився на північно-новгородські та московські землі, століття­ми знаходив собі там гарячих прихильників та оборонців і зберігся серед народних мас як доступний їм спосіб здобування освіти. Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут і наукових знань. Науко­вими центрами на Русі в період розквіту Київської держави були передовсім Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. Там існували шко­ли, в першу чергу засновані духовенством. Серед них було багато вчителів, письменників, ораторів, художників, літописців, творців то­дішньої української науки, яка, як і вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, що на той час, поряд з Ри­мом, мала славу другого світового центру науки та літератури. Осердям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарв­лена філософським змістом, її твори пов'язувались не тільки з дум­ками святих отців Церкви й античної філософії (характерною щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близько 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власною народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію — в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропей­ських країнах. В історичних знаннях виділяються переклади візантій­ських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела, "Історії Палестини" Йосифа Флавія; природознавству присвячений "Шестоднев" Василя Великого та перероблений болгарським екзархом Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи відповідно до днів їх тво­рення за Біблією; про різних тварин, почасти про рослини та каміння оповідає "Фізіолог", а "Космографія" Козьми Індикоплбва подає загаль­ну характеристику світобудови. Церковне право розроблялося в бага­тьох "кормчих" книгах. Поширеними були й збірники статей енцикло­педичного характеру ("Ізборники" князя Святослава 1073 і 1076 рр.) та збірники афоризмів ("Пчела", "Ізмарагд", "Златая цепь" тощо). Вітчизняні оригінальні наукові досліди в ту пору розпочиналися, як правило, в таких ділянках науки, якими Візантія не цікавилася й нічого нам дати не могла, оскільки слов'янські землі там знали тільки поверхово. Тому наші предки почали самі мовити про себе. Спробу цього бачимо вже на перших сторінках знайденого літопису. Літо­писець широко займається історією людства від створення світу й до відомостей, які він почерпнув з Біблії та грецьких джерел, додає свій виклад про походження слов'ян, їхню мову, етнографічну прина­лежність, їхню мандрівку та описує звичаї племен, що належали до Київської держави. Успішно розвивалася історична наука. На зразок історичних хро­нік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, що Дійшли до нас, є, безумовно, "Велесова книга" та ін., що збереглися у пізніших списках, зосібна літопис 1039 року, складений, мабуть, при Дворі київського монастиря такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор-літописець, автор "Повісті врем'яних літ". Літопис­ну роботу вели й ченці Видубицького монастиря — зокрема ігумен Сильвестр; цією справою займалися й інші монастирі. Поряд з мо­настирськими існували й приватні історики-літописці, при княжих дворах. Найстаріший слов'янський правовий кодекс XI—XII ст. — "Руська правда" — свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, дав­ньоукраїнського, звичаєвого права. Ця збірка законів князя Яросла­ва та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законо­давства гетьманської доби. Вона цікава ще й своєю майже чистою східнослов'янською мовою, без церковнослов'янських елементів, про­зорою будовою речень та словником сьогодні вже не вживаних слів-термінів. Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими ліка­рями на Русі були ворожбити і знахарі, усілякі "віщуни" та "кудес-ники" — чоловіки й жінки. Лікували замовляннями і заклинання­ми. Існувала отже своєрідна медицина, яка, окрім різних зел, мастей, порошків тощо, передбачала також водолікування, термотерапію (на­грівання, прогрівання тіла, його охолодження) тощо. Поодинокі згадки маємо про хірургічне втручання до організму хворого.