8. Видавнича справа в Україні у 19l7-1920 рр.

Друга числом нація в російській державі займала восьме місце в літературі серед інших націй: російська література (15 974 видання), польська (1 963), німецька — (658), єврейська (642), латинська (555), татарська (270) та естонська (239). Після проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки видавнича діяльність набуває широкого масштабу, вона розвивається успішно і в пореволюційні роки.

За два роки, 1917 та 1918, українською мовою видано 1 753 книжок — 58% від загальної кількості видань; за 1919—1926 роки — 7 282 книжки — 32,5%; за 1927 —1938 — 48 114 — 64,6%. Проте вже за 1939—1941 роки знову кількість назв українською мовою зменшилась і становила 5 241 книжки — 42,1% від загальної кількості видань. У повоєнний період і до 1990 року загальний випуск книжкових видань поступово збільшувався як за назвами, так і за тиражами. Проте питома вага книжок українською мовою за назвами зменшувалась, а за тиражами збільшувалась.

Історія української преси та книговидання початку ХХ століття містить у собі чимало “білих плям”. Особливо це стосується періоду Української революції 1917-1919 рр., оскільки саме в ці роки відбувалося відродження і становлення української національної духовності. А це суперечило інтересам радянської політики. Тому чимало видань просто замовчувалось, а історія преси трактувалася офіційно лише в тому руслі, яке було вигідним для партійних можновладців. Щоправда, з кінця 80-х років минулого століття ситуація поступово почала змінюватись. Усе більше науковців звертаються до цієї тематики, намагаючись донести до загалу те, що замовчувалося тоталітарною комуністичною системою. Серед них Т. Ківшар, С. Сегеда, П. Федоришин, М. Тимошик, І. Крупський, М. Низовий та ін.

Повернуті із забуття праці з цієї проблематики багатьох учених початку ХХ ст., зокрема А. Животка, В. Ігнатієнка, Ю. Меженка, С. Єфремова, М. Грушевського, Д. Донцова, Д. Дорошенка тощо. Проте чимало ще й досі залишилося поза увагою науковців. Тому ми зосередили увагу на аналізі першого українського бібліографічного часопису “Книгарь”, який виходив у Києві протягом 1917-1920 рр. Автуру журналу склали кращі представники української інтелігенції того часу, які не могли не перейматися долею свого народу, його культурно-освітнім розвитком. Це, зокрема, В. Королів-Старий, М. Зеров, С. Єфремов, П. Зайцев, Ю. Меженко, О. Кошиць, С. Русова, Олександр Олесь, С. Черкасенко та інші. Тривалий час про існування та діяльність “Книгаря” пересічному читачеві було невідомо, бо редакція твердо обстоювала питання національного відродження, підтримуючи й співпрацюючи з усіма урядами тогочасної незалежної України.Зрозуміло, що за часів Радянського Союзу така позиція редакції часопису була неприйнятною. Будь-яке національне виокремлення народів, що входили до його складу, вважалося неприпустимим. Тому й не дивно, що “Книгарь” опинився, практично, поза законом. Існувати в такій ситуації він не міг. Окрім закриття журналу, було намагання уникати, по можливості, будь-якої згадки про нього. Тому науковці, вивчаючи історію видавничої справи початку ХХ ст., намагались обминати це небезпечне питання. Коли ж це не вдавалося, то про “Книгарь” говорили як про представника “буржуазно-націоналістичної журналістики”. І хоча його матеріали продовжували використовуватися радянськими ученими, сам журнал для загалу залишався невідомим.