12.Міжнародний звичай як джерело мп.

Згідно Статуту М/н Суду ООН,

м/н звичай –досвід загальної практики, що визнана в якості правової норми.

Це довготривале, повторюване пр-ло поведінки

Специфіка звичая як джерела- Звичай не являє собою офіц. док-т. Проте може фіксуватися напр. в дипломат. переписці, урядових заявах.

Механізм створення загальновизнаної звичаєвої норми: загальна практика стає м/н звичаєвою нормою внаслідок визнання її такою міжнародним товариством.

Науковці виділяють такі ознаки звичаю як джерела:

-тривалість існування практики;

-однаковість, постійність практики;

-загальний х-р практики.

Звичай і дог-р мають однакову юрид. силу. Питання, що не вирішуються договорми, вирішуються звичаями, і в багатьох договорах вказується на таке застотування звичаю. 13. Охарактеризуйте порядок здійснення кодифікації Генеральною Асамблеєю ООН. Генеральна Асамблея ООН — головний дорадчий, директивний та представницький орган Організації Об'єднаних Націй, створений у 1945 р. згідно із статутом ООН. Генеральна асамблея складається з 193 членів ООН і є форумом для багатостороннього обговорення всього спектру міжнародних питань, викладених у Статуті.

Робота ООН значною мірою ґрунтується на рішеннях Генеральної Асамблеї та здійснюється:

комітетами та іншими органами, заснованими Асамблеєю з метою вивчення конкретних питань, таких, як роззброєння, освоювання космічного простору, підтримування миру, економічний розвиток, охорона навколишнього середовища та права людини, — та підготовки відповідних звітів;

Секретаріатом ООН — Генеральним секретарем та його співробітниками у складі міжнародних цивільних службовців.

14. Заг. хар-ка суб’єктів МП. Суб’єкти МП-учасники між. відносин, які володіють правами і обов’язками, які виходять з між-го правопорядку. Суб’єкти беруть участь у становленні та підтримці між. Правопорядка ; в їх виняткову компетенцію входять створення і реалізація норм МП, а також здійснення заходів по притягненню до виконання норм різних форм між-пр. від-ті. В між. відносинах від імені суб’єктів МП виступають представницькі органи чи спеціально уповноважені посадові особи. С. МП в залежності від своєї пр. природи та походження поділ-ся на 2 категорії: первинні і вторинні. Первинні с.-держави, народи і нації, які самос-но беруть участь у між-х від-х і еволюц-ть у напрямку отримання первинної форми власної державності. Первинні с.-самостійні і самоврядувальні утворення, які самим фактом свого існування стають носіями між. прав і обов’язків. Вторинні суб’єкти МП-утворення, джерелом правосуб’єктності яких, є угоди чи ін. домовленості первинних суб’єктів МП, в першу чергу держав. Вторинні суб’єкти МП-в основному неурядові орг-ції. Всі вони діють в межах компетенції, що передбачена відповідними статутними документами-статутами тощо. Правосуб’єктність має конститутивний х-р і може перерватися(змінитися) одночасно з припиненням чи зміною статутного документа. 15. Міжнародна правосуб’єктність — властивість суб’єкта міжнародних

відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона

складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної

дієздатності та міжнародної деліктоздатності.

Протягом тривалого часу міжнародну правоздатність деякі науковці

виводили на основі суверенітету, що суттєво звужує коло суб’єктів міжнародного

права. Це твердження є виключно доктринальне, оскільки не існує жодного

міжнародного-правового акту, який би закріплював місце і роль суверенітету

мі міжнародно-правовій правосуб’єктності. Більше того сучасна практика йде

шляхом визнання міжнародної правосуб’єктності за дедалі більшим колом осіб.

Особливості суб’єктів міжнародного права можна виявити, якщо виходити з норм

міжнародного права, які встановлюють їх виникнення, юридичну природу, обсяг

правосуб’єктності. У висновку Міжнародного суду ООН від 11.04.49 р. зафіксовано,

„суб’єкти права тієї чи іншої правової системи не є обов’язково ідентичними,

оскільки йдеться про їхню природу або обсяг їхніх прав”. І дійсно міжнародні

правові відносини можуть складатися як з обмежено дієздатністю (наприклад,

такою володіють фізичні особи, народи, нації тощо), спеціальною правоздатністю

(такою володіють міжнародні організації), так і з деліктоздатністю з окремих

правопорушень (наприклад, до кримінальної відповідальності за вчинення міжнародних

злочинів можуть бути притягнені не держави, а конкретні посадові особи), так і

з правоздатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю тощо.

Єдиним універсальним суб’єктом міжнародного права є держава, тому, що

практично не існує таких міжнародних відносин, учасником яких не могла бути

держава. Крім того, міжнародна правосуб’єктність держави ніким не створюється

(її ще називають фактичною, оскільки вона походить з юридичного факту — виникнення

держави), вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої.

А ось держави можуть створювати інших суб’єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів, тому її правоздатність ще називають первинною. 16. Держава як головний суб’єкт МП. Між. правосуб’єктність держав

універсальна і передбачає участь держав в створенні і підтримці між

правопорядку; створення норм МП; здатність набувати та реалізовувати

права, а також взяті на себе зобов’язання. Кожна держава згідно з

Деклар-єю ООН про пр-пи МП 1970р. обов’язково повинна поважати

правосуб’єктність ін. держав. Ознаки держави:визначена тер-рія,

населення, що постійно проживає на тер-рії держави; власні владні

струк-ри; здатність встановлювати формальні відносини з ін.

анологічними утвореннями. Держ. суверенітет пердбачає

верховенство держави у межах своєї тер-рії, сам-ть і нез-ть у

відносинах з ін. державами. Держ. суверенітет обумовлює загальні

між-пр. статус держави, його права і обов’язки. Володіння суверенітем

робить держави юридично рівними між собою. До елементів

суверенної держави відносяться:тер-на цілісність, тер-не вер-во,

неподільність держ. влади, незалежність держ. влади. Держави в

залежності від своєї тер-орг. стр-ри можуть бути простими та

складними. Проста-єдине державне утворення з єдиною системою

вищих органів держ. і упр-ня. В галузі зовн. відносин вона виступає

як єдиний с. МП. Окремі області і регіони таких держав можуть

володіти внутр.автономією і корист-ся певними правами і обов’язками

у галузі зовн. зносин. Складна держава-об’єднання декількох тер-х

одиниць, що корист-ся політико-правовою самостійністю. Існують

такі види скл-х держав-федерація(територіальна –держ. утворення

не є суверенними утвореннями, не мають права предст-ва в між.

відносинах; національна-держ.утворення-суб’єкти і мають право

на зовн. відносини), конфедерація, унія(реальна і особиста). Ступінь

самос-ті суб’єктів федерації частіше всього визн-ся осн. Законом

федерації(конст-ія, федер.договір). Федерація, як правило, виступає

у якості єдиного суб’єкта МП. Реальна унія-злиття двох чи більше

держав в 1. Нова держава стає новим суб’єктом МП, а злиті держави

гублять свій суверенітет і між-ну правосуб’єктність(Республіка Йємен).

Особиста унія-дінастичний союз двох або більше держав, що очолюється

монархом. Кожна держава продовжує залишатися самостійним суб’єктом

МП і має право вступати у відносини з ін. державами, незалежно від унії.

Конфедерація-союз суверенних держав, кожна з яких зберігає власну між.

правосуб’єктність. Конфедерація може виступати як суб’єкт МП, але в

обмеженому виді. Можуть створюватися спільні органи, вироб-ся заг.

напрямки співр-ва(США 1776-1787рр.). Володіють правом сеццесії(право

виходу з конф-ії у будь-який час), правом нуліфікації(право відмови від

визнання чи відмови у застосуванні актів союзної влади. Кожна держава

має право на :суверенну рівність держав, право на незалежність,

здійснення верх-ва на своїй тер-рії, право на інд-ну і колек-ну самооборону

. Обов’язки:повага суверенітета ін. держав, невтручання у внутрішні

справи; не застосування сили чи погрози силою; підтримка миру і

безпеки; розвиток спів-ва; захист прав людини; охорона навкол-го середовища. 17. Україна може бути суб'єктом міжнародного права, наприклад,

як учасниця Міжнародної угоди ООН з цукру 1992 р. Як суб'єкт

міжнародних економічних відносин наша держава визнається

іноземними державами. Беручи участь як суб'єкт права у міжнародній

діяльності, зокрема в міждержавних організаціях (ООН, Міжнародному

валютному фонді та ін.), Україна водночас може бути й суб'єктом

приватноправових відносин. Це підтверджується й її нормативними

актами. Положення Конституції України, Декларації про державний

суверенітет, Законів України "Про економічну самостійність України",

"Про зовнішньоекономічну діяльність" та інших засвідчують, що

держава Україна є самостійним суб'єктом у здійсненні правовідносин

з іноземними суб'єктами права. У ст. 30 Закону України "Про

міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 р. також передбачено

участь держави у приватноправових відносинах з "іноземним елементом".

Реалізуючи свої майнові права, Україна може бути учасником спільного підприємства Україна може спадкувати майно, що знаходиться за кордоном.

За своїми цивільно-правовими зобов'язаннями Україна відповідає майном,

що є у її власності, а не майном, закріпленим за юридичними утвореннями

та іншими суб'єктами права.

Законі України "Про міжнародне приватне право" передбачено,

що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права

Україні, її майну або представникам в іноземній державі не

забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно із частинами

1 та 2 цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну

та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може

бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволена

народним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не

достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення

норм міжнародного права.

18. Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав

і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника)

до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення

існування держави або зміни її території. Правонаступництво виникає:

— при розпаді федерації;

— при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше

держави, злитті держав або входженні території однієї держави до складу іншої);

— при соціальних революціях;

— при розпаді колоніальної системи. Об'єктами правонаступництва можуть бути:

— територія;

— договори;

— державна власність;

— державні архіви;

— державні борги;

— членство в міжнародних організаціях.

Існують такі види правонаступництва:

— повне — універсальне — коли до правонаступника переходять

усі права й обов'язки правопопередника

— неповне (часткове) — коли до правонаступника переходить частина

прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки

— відсутність правонаступництва (tabula rasa — чиста дошка) — коли

новий суб'єкт міжнародного права відмовляється від усіх прав і обов'язків

правопопередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями

по міжнародних договорах Правонастуиництво держав стосовно міжнародних договорів Віденська

конвенція 1978 року регулює правонаступ-ництво тільки стосовно договорів,

що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами. У

відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими

суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.

19. правонаступництву стосовно договорів, державних архівів та боргів.

Є особливості правонаступництва щодо договорів залежно від того,

багатостороннім чи двостороннім він є. Щодо багатосторонніх, тo

тут можливі такі випадки:

1. Новостворена незалежна держава не зобов'язана зберігати в

силі який-небудь договір або ставати його учасницею через виключно

той факт, що в момент правонаступництва держав цей договір діяв щодо

території, що є об'єктом правонаступництва держав. Тут можливі два випадки.

Якщо держава була утворена шляхом від'єднання колонії від метрополії, то,

як правило, в таких випадках застосовують принцип "tabula rasa". Таким

шляхом пішли прибалтійські держави при виході з СРСР, оскільки, на

їхню думку, вони були незаконно анексовані Радянським Союзом, а

отже, фактично колоніями. Зовсім по-іншому вчинила Україна, котра

заявила, що вважає себе правонаступницею УРСР, а, відповідно, всі

договори, які діяли на території цієї республіки, продовжують діяти й

надалі.

2. У випадку об'єднання двох держав усі договори, які діяли на території

кожної з держав, продовжують діяти, якщо тільки це не суперечить

предмету та цілям договору або сторони не домовилися про інше.

3. У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої

- для цієї території договори держави-попередниці перестають діяти і починають

діяти договори держави-правонаступниці. Проте з цього принципу можливі винятки.

Так, зокрема, норми міжнародного права дозволяють укласти спеціальну

угоду, яка передбачатиме інше вирішення такого питання. Прикладом того

є Гонконг, на території якого продовжують діяти договори, укладені до

входження його території у КНР(Китайська Народна Республіка). За загальним правилом, правонаступництво держав, державної власності,

державних архівів і державних боргів відбувається на підставі угоди між

державою-попередницею і державою-правонаступницею, а коли перша

припинила існування - між державами-правонаступницями. Якщо ж

такої угоди не було укладено, то застосовують такі правила:

1. При створенні нової держави все рухоме і нерухоме державне майно

, що знаходиться на території держави-правонаступниці, переходить

у її власність. Що ж до архівів, то всі вони необхідні для нормального

функціонування певної держави, а також ті, що стосуються її території,

переходять до держави-правонаступниці. При цьому зазвичай

передбачається вільний доступ до архівів усіх заінтересованих держав.

Борги держави-попередниці, як правило, не переходять до

держави-правонаступниці, крім випадків, коли вони є боргами місцевих

адміністрацій чи виникли внаслідок діяльності конкретної території.

Як приклад можна вважати ситуацію із розподілом боргів після виходу

Ірландії з Об'єднаного королівства.

2. У випадку об'єднання двох держав уся державна власність,

державні архіви і державні борги кожної із держав-попередниць

переходять до держави-правонаступниці.

3. У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої

усе нерухоме майно, яке знаходиться на цій території, а також пов'язане

з нею рухоме майно переходить до держави-правонаступниці. Всі архіви,

необхідні для нормального функціонування конкретної території,

а також ті, що стосуються цієї території, переходять до

держави-правонаступниці. Борги держави-попередниці розподіляються

в справедливих частинах між державою-попередницею і

державою-правонаступницею.

20. поняття, принципи та функції міжнародної відповідальності

Основні риси МПВ:

Відповідальність держав охоплює ті наслідки, які те чи інше

міжнародне-протиправне діяння може мати згідно норм МП

в різних випадках, наприклад, наслідки діяння в плані збитку

(шкоди) і відповідних санкцій.

1) реалізується в міжнародних правоохоронних відносинах між

державою-порушницею з одного боку, і державою (державами)

жертвою з другого боку;

2) виникає в наслідок здійснення міжнародного правопорушення;

3) полягає в застосуванні до держави-порушниці міжнародного

права примусових заходів;

4) пов’язана з негативними наслідками для правопорушника;

5) має за мету забезпечення міжнародної законності і

міжнародного правопорядку.

Норми МП, які регулюють походження, зміст і реалізацію МПВ

складають окремий інститут. Цей інститут є переважно звичаєвим.

В кінці 50-х років було розпочато кодифікацію норм МПВ,

яку не завершено і сьогодні.

МПВ є єдиним інститутом і не знає галузевого поділу.

Основні принципи МПВ:

1 ) принцип відповідальності стосовно всіх міжнародно-правових

діянь держави;

2) принцип, який визначає суб’ єктів таких діянь;

3) принцип, який визначає умови наявності міжнародно-правових

діянь;

4) принцип незастосування внутрішнього права для визначення

наявності цих діянь.

Підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності

Підстави виникнення МПВ поділяються на:

а) нормативно-правові;

б) фактичні.

21. Дайте оцінку обставинам, що виключають міжнародну відповідальність.

Відповідно до загальних принципів міжнародної відповідальності

держав усяке міжнародно-правове діяння держави спричиняє

міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове

діяння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням

порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому правильно слід оцінити

позицію, що склалася в доктрині міжнародного права, відповідно до

якої з цих основних принципів не може бути будь-яких винятків доти,

поки міжнародне зобов'язання дійсне для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що

перешкоджають на даному етапі виконанню державою своїх зобов'язань,

у тому числі з виконання їх у строк, або обумовлюють їх невиконуваність.

Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність

держави, через те, що тут відсутнє протиправне діяння держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично

значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права.

У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці

Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році

статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність

держав. До таких обставин належать:

—згода держави;

—відповідні заходи у відношенні міжнародно-протиправного діяння;

—форс-мажор і непередбачений випадок;

—лихо;

—стан необхідності;

—самооборона. Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при

наявності таких умов:

—згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;

—згода повинна бути ясно вираженою, а не такою, що припускається;

—згода повинна передувати вчиненню дії;

—діяння, на вчинення якого отримана згода, повинно відбуватися

в межах узгоджених його умов, що стосуються місця, часу, засобів і

інших обставин діяльності зобов'язаної держави.

22.Класифікуйте міжнародні правопорушення. В українській науці міжнародного права міжнародно-правові

порушення за характером наслідків та ступеням небезпечності

поділяють на три основні види:

- найтяжчі міжнародні злочини;

- серйозні міжнародні правопорушення;

- ординарні міжнародні правопорушення.

Ординарні міжнародні правопорушення випливають з

недодержання умов партикулярних норм міжнародного

права. Вони зачіпають інтереси окремих держав і народів.

Для них характерно відсутність зафіксованих ознак, так як

вони виводяться в кожному конкретному випадку з відповідних

міжнародних зобов’ язань. Вони завжди мають локальний,

партикулярний характер. Шкода розповсюджується лише

на потерпілу державу.

Приклади: невиконання або неналежне виконання міжнародних

договорів в галузі економічного, науково-технічного,

культурного і т.п. співробітництва.

Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси

всього міжнародного товариства. Безпосередньо не ставлять

під загрозу мир і безпеку держав і народів, але впливають на їх

стабільність. Як правило такі правопорушення охоплюють

цілу галузь міжнародного права і зривають виконання

багатосторонніх міжнародних угод із значною кількістю учасників.

Приклади: отруєння радіоактивними речовинами повітряного,

морського і космічного простору (заборонено Договором 1963 р.

про заборону випробовування ядерної зброї в атмосфері, космічному

просторі і під водою і Договором 1967 р.), поширення ядерної зброї

всупереч Договору 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї і

відповідно поновлених в договірному порядку міжнародних

зобов’ язань) тощо.

Найтяжчі міжнародні злочини — це такі міжнародні правопорушення,

які ставлять під загрозу знищення існуючий міжнародний порядок,

зачіпають права і інтереси всього світового товариства, як правило,

здійснюються з неправомірним застосуванням збройних сил, інших

неправомірних примусових заходів, ставлять під загрозу існування

держави тощо. При найтяжчих міжнародних правопорушеннях їх

ознаки мають чітке міжнародно-правове визначення. Найтяжчі

міжнародні правопорушення завжди порушують основні принципи

міжнародного права.

23.Охарактеризуйте види та форми міжнародної відповідальності держав.

Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та політичної

(нематеріальної) відповідальності. Деякі автори виокремлюють ще моральну

відпові­дальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення певних церемоніальних

дій, що відновлюють честь і гідність держави) також зводиться до політичної.

Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репарацій. Реституція

— це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі (повернення

неправомірно захопленого майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше).

Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого

майна аналогічним за вартістю та призначенням. Репарація — це відшкодування матеріальної

шкоди грошима, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення

попереднього стану у формі ресторації є неможливим і має на меті відшкодування шкоди.

Матеріальна відповідальність також може бути абсолютною й обмеженою. Абсолютна

відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини суб’єкта.

Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв’язку з діями, що потягли шкоду,

є достатнім доказом для виникнення відповідальності й обов’язку сплатити компенсацію.

Така відповідальність ще має назву об’єктивної відповідальності та застосовується, як правило,

до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності.

Обмежена відповідальність вини­кає в разі доведення того факту, що шкода завдана в

результаті вини чи умислу. Тому цей вид відповідальності називають ще винною відповідальністю.

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень

суверенітету, декларативних рішеннях тощо.

Ресторація становить собою відновлення правопорушником попереднього стану та взяття

ним відповідальності за всі несприятливі наслідки (наприклад, звільнення незаконно зайнятої

території та несення пов’язаних із цим майнових витрат). Сатисфакція — це задоволення

нематеріальних вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності

потерпілої держави, її політичним інтересам. Обмеження суверенітету

(надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове призупинення діяльності державних

органів держави, окупація країни або її частини, реорганізація політичної системи,

розпуск злочинних політичних партій тощо. Декларативні рішення виражаються у

формі рішення міжнародного органу (наприклад, суду) чи організації, які визнають

певну дію міжнародним правопорушенням.

24. поняття, види території за міжнародним правом.

Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться

під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється

територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється

суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море;

міжнародний район морського дна — морське дно і його надра за межами

континентального шельфу прибережних держав (за межами національної

юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій;

Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території,

що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані

принципи і норми міжнародного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно

як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства

прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:

1)ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф

прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;

2)міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними

водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу

територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це

демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення).

Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою

визначення ступеня їхньої мілітаризації. Отже, ніхто не вправі насильно позбавляти державу в належній їй території

відповідних природних ресурсів і змінювати державні кордони. Земля і державні надра не

можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових

цілях без згоди територіального суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її

державними кордонами.

25. Охарактеризуйте правовий режим державного кордону.

У міжнародній доктрині існують різні визначення державних кордонів.

Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі

сухопутної або водної території держави, інші — як юридично

обґрунтовану умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але

також і надр і повітряного простору, а треті — як фактичні або уявлювані

лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що

визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах,

можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія,

яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але і межі

дії державної влади. На кордонах між державами діє спеціальний

прикордонний режим, який визначається, як і внутрішнім законодавством

окремої держави, так і міжнародними угодами.

Отже, охорона та захист державного кордону України є одним із

напрямків забезпечення національної безпеки нашої держави, а оскільки,

цей процес є доволі складним, він потребує пошуку й впровадження нових, надійних

та економічно обґрунтованих засобів його забезпечення, підвищення

ефективності комплексного використання сил та засобів із широким

залученням до охорони та захисту державного кордону населення.

Процес охорони й захисту державного кордону України має ґрунтуватись

на принципах про непорушність кордонів, територіальну цілісність,

суверенітет і єдність держави, гарантування національної безпеки,

законності, дотримання прав і свобод громадян, зміцнення добросусідських

відносин із суміжними державами.

26. Розкрийте поняття та класифікацію державних кордонів. Державні кордони визначають межі державної території. Значення

цих кордонів полягає, перш за все, в тому, що вони встановлюють

межі належної державі території з усіма її ресурсами, а також

визначають межі територіального верховенства держави.

Державний кордон – це зазначена на картах та закріплена на

місцевості лінія і перпендикулярно проведена через неї вертикальна

площина, що визначає зовнішні межі державної території, а також

відділяє держану територію від інших просторів.

Державні кордони встановлюються, як правило, у договірному

порядку між суміжними державами. Процес встановлення кордону складається

з таких стадій:

1) делімітація – визначення в договірному порядку загального напряму

проходження державного кордону шляхом детального словесного опису характерних

місць його проходження (ріки, озера, гірські хребти, умовно обрані об’єкти тощо) та

графічного зображення на картах.;

2) демаркація – це позначення лінії державного кордону на місцевості шляхом

встановлення спеціальних прикордонних знаків (наприклад, стовпів, пірамід – на суші; створів, віх, маяків – на воді).

Процедура делімітації та демаркації кордону найчастіше здійснюється змішаними комісіями, утвореними зацікавленими сторонами на паритетних засадах. Комісія з делімітації укладає протокол-опис державного кордону, формує альбом карт та картографічних і географічних робіт. На підставі цих документів між суміжними державами укладається договір про кордон. Після підписання та ратифікації цього договору обома країнами спільна комісія приступає до процедури демаркації кордону, в процесі якої укладаються демаркаційні документи – протоколи-описи проходження лінії кордону на місцевості, протоколи-описи встановлених прикордонних знаків тощо. Станом на початок 2005 р. Україна має делімітовані та демарковані державні кордони з Угорською та Словацькою Республіками, а також Республікою Польща, делімітовані та частково демарковані – з Республікою Молдова та Республікою Білорусь, делімітовані та демарковані лише в межах сухопутних ділянок кордону та кордону по річці Дунай – з Румунією, делімітовані лише по сухопутних ділянках кордону – з Російською Федерацією.

27. Розкрийте основні види міжнародних спорів і рекомендації для їх мирного врегулювання.

Пр-п мирного розв’язання спорів. Як імперативний склався лише у 20 ст

. В Конвенції, що була прийнята на Гааських конференціях миру 1899 і

1907р. містився лише заклик до держав попередити за можливістю

звернення до сили. Згідно Статуту Ліги Націй члени Ліги Націй погоджувались,

що якщо між ними виникає спір, то він повинен бути вирішений у

тререйському суді чи Радою. І лише після збігу 3-х місячного строку після

вирішення справи вони могли застосовувати силу. Лише у 1928р. Паризьким

договором був закріплений пр-п мирного розв’язання спорів мирним шлях

ом.

Пр-п знайшов розвиток в Дек-ії про пр-пи МП 1970р., в Закл-му акті НБСЄ, у

ряді резолюцій ГА ООН, у Пакті Ліги арад-х держав, в Хартії Орг-ії африк-го

єдинства, в Статуті Орг-ії амер-х держав. Між. спори вир-ся на основі пр-пу

суверенної рівності держав і згідно з пр-пом вільного вибору засобів мирного

вирішення спорів(переговори, посередництво, узгоджувальні та слідчі

процедури, добрі послуги, арбітраж, судовий розгляд, звернення до органів

між-х орг-цій. Спори повинні вирішуватись у найкоротший час, не можна

зупиняти мирний процес в регулюванні спорів. Необхідно уникати поглиблення спорів.

28. Охарактеризуйте мирні способи вирішення міжнародних спорів.

Міжнародний спір - це специфічні політико-правові відносини, що виникають

між двома або більшою кількістю суб'єктів міжнародного права і відображають

протиріччя, які існують у межах цих відносин. Тобто це спір, що виникає між

державами або іншими суб'єктами з питання юридичного факту чи правового

регулювання певних відносин. У Статуті ООН для кваліфікації конфліктних

відносин використовуються поняття "спір" та "ситуація", але їх визначення

не наводяться. Згідно з доктриною міжнародного права, а також практикою

Ради Безпеки і Міжнародного Суду ООН

—спір має місце у випадку, коли держави взаємно пред'являють претензії з приводу одного і того ж предмету спору;

- ситуація виникає, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним пред'явленням претензій, хоч і породжує непорозуміння між ними.

Таким чином, ситуація - категорія більш широка, аніж спір.

Існування певних відмінностей ще не зумовлює наявності спору між державами. Після визнання факту існування спору виникає обов'язок вирішити цей спір. Міжнародний спір має вирішуватися лише мирними засобами на основі принципу мирного розв'язання міжнародних спорів. Таким чином, основними джерелами мирних засобів розв'язання міжнародних спорів є:

• конвенція "Про мирне вирішення міжнародних суперечок" 1907 р.;

• Статут ООН 1945 р.;

• Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.;

• принципи врегулювання спорів та Положення процедури НБСЄ з мирного врегулювання спорів 1991 р. Якщо всі можливі засоби не допомогли і виникає спір, важливо точно визначити дату його виникнення (у випадку війни, наприклад , залежно від міжнародно-правової регламентації статусу нейтральних держав, відбувається обчислення відшкодування, яке повинно надаватися; часто з цим пов'язана також можливість звернення до судових органів тощо). Проте важко сформулювати загальну норму з приводу фіксації дати виникнення міжнародних спорів.

Загалом спори виникають, коли суб'єкти чітко демонструють або виражають свою незгоду щодо права, претензій або поведінки іншого суб'єкта. Проте на практиці поширені ситуації, коли відносини погіршилися, виникло напруження, створюється перед-конфліктна ситуація, а за взаємною згодою, навіть після виникнення спору, який може досягти великої інтенсивності, спір може зникнути. В юридичних категоріях важко врахувати різноманітність та складність конкретних випадків.

29. Застосування міжнародних судів та арбітражу при вирішення міжнародних спорів.

Міжнародний арбітраж — це третейський суд для розв'язання спорів між державами,

створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для них обов'язкову силу.

Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності, а також

підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін у спорі, що іменується

компромісом.

Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою.

Іноді арбітраж складається з одного арбітра.

Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони

не погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п'яти членів. Сторони можуть призначити

по одному члену зі своїх громадян, два другі третейських судді і супер-арбітр обираються ними

за згодою з числа громадян третіх держав.

Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовувати норми, зазначені в статті 38

Статуту Міжнародного Суду ООН. У резолюції 1958 року Генеральна Асамблея ООН

рекомендувала державам брати до уваги зразкові правила арбітражного розгляду, підготовлені

Комісією міжнародного права.

У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, її адміністративна рада, що складається

з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатичних представників країн-учасниць. У

Палаті є список міжнародних арбітрів, із котрого держави вибирають собі арбітра для розгляду

і вирішення справ. Національна група арбітрів складається з 4 чоловік. Ці арбітри вправі висувати

кандидатів для обрання в члени Міжнародного Суду.

Міжнародному праву відомі наступні види міжнародного арбітражу (третейського розгляду):

— ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що створюється в силу особливої угоди сторін, що

сперечаються, для розв'язання конкретного спору, не прибігаючи до допомоги міжнародних інституцій;

— інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюється постійно діючим арбітражним органом.

Такий арбітраж припускає наявність між державами особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов'язу-

ються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як

приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палати третейського суду на основі

Конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 року.

30.Дайте оцінку добрим послугам і посередництву при вирішення

міжнародних спорів.

Добрі послуги і посередництво в мирному вирішенні між-народного спору

полягають в участі третьої сторони в суперечці для його успішного дозволу. 

Добрі послуги являють собою дії не що у суперечці боку (держави або

міжнародної організації), спрямовані на встановлення прямих контактів між

сторонами з метою початку переговорів з мирного вирішення спору. Добрі

послуги виявляються як за ініціативою третьої сторони, так і на прохання сперечаються.

При цьому третя сторона не бере участі в переговорах сторін спору і не впливає

на їх перебіг. Тобто основне завдання добрих послуг - це сприяння третьої сторони

у встановленні або відновленні діалогу між сторонами для знаходження мирних

способів вирішення спору. Посередництво відрізняється від добрих послуг тим,

що третя сторона не тільки допомагає «навести мости» між спорящі-ми, але і

безпосередньо бере участь у переговорах з мирного вирішення спору.

Більше того, посередник (держава або міжнародна організація) може вносити

свої пропозиції щодо мирного врегулювання спору. Для участі посередника в

мирному вирішенні спору необхідна згода всіх сторін спору. Форми і способи

посередництва визначаються домовленістю між сторонами і посередником. 

Прикладом добрих послуг може служити участь уряду Радянського Союзу в

налагодженні переговорів між Індією і Пакистаном в 1966 р. з врегулювання

збройного конфлікту між ними. Після створення ООН Генеральний секретар

цієї організації або його спеціальні представники досить часто використовуються

для надання добрих послуг і посередництва. Так, в 1988 р. в Женеві завдяки

добрим послугам і посередництву особистого представника Генерального

секретаря ООН були підписані угоди з ліквідації афганського кризи.

31.Розкрийте поняття та джерела міжнародних договорів. Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, яка об'єднує

сукупність правових норм, що регулюють порядок укладення, дії, зміни і

припинення міжнародних договорів.

Договори були відомі практиці держави задовго до появи міжнародного

права, оскільки у взаємовідносинах незалежних утворень угода є єдиним

засобом мирного врегулювання. З появою міжнародного права договори

між державами набувають правового характеру. У міру зростання потреби

в регулюванні міжнародних відносин зростає і роль договорів.

Об'єктом права міжнародних договорів є власне міжнародний договір.

Він укладається для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і

обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних

відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. Значення

договорів визначається також і тим, що немає жодної галузі міжнародного

права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами.

На практиці використовуються такі поняття як "міжнародне договірне право"

(норми, створювані договором, на відміну від норм звичаю) і "міжнародне

договірне право держави" (сукупність договорів певної держави).

Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були правові

звичаї. Перший кодифікований акт у сфері права міжнародних договорів був

прийнятий 1928 р. на конференції американських держав - Гаванська конвенція

про договори, яка мала регіональний характер, оскільки діяла лише в Латинській

Америці. З появою Організації Об'єднаних Націй і створенням в її рамках Комісії

міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала одним з

головних завдань, поставлених перед комісією.

Так, 1969 року було прийнято Віденську конвенцію про право міжнародних договорів,

яка стосується договорів, укладених між державами. Вона набула чинності в 1980 році

і значною мірою кодифікувала цю галузь міжнародного права, детально регламентувала

всі стадії укладення договору. Україна є учасницею цієї конвенції.

Окремі принципові положення права міжнародних договорів відображені в Статуті ООН,

Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 p., Декларації ООН

про принципи міжнародного права 1970 року.

У свою чергу, Віденська конвенція про право міжнародних договорів, укладених між

державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями

1986 р. також результат кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права.

Вона містить положення, що враховують специфіку договорів з участю міжнародних

організацій.

Важливе місце в здійсненні договірної правоздатності держав займають

норми їх внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться в конституціях,

а також деякі держави прийняли спеціальні нормативні акти, що стосуються

відповідної компетенції державних органів стосовно укладення, виконання і

припинення дії міжнародних договорів та інших питань. Насамперед, тут

доцільно відзначити Закон України "Про міжнародні договори України" 2004 p.,

який ґрунтується на загальновизнаних нормах права міжнародних договорів;

Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" 1991 р.

Основним принципом права міжнародних договорів є Pacta sund servanda –

договори повинні виконуватися.

32..Розкрийте поняття, назви і суб’єктів міжнародних договорів.

Міжнаро́дний до́говір — це регульована міжнародним правом угода, укладена

державами і/або іншими суб'єктами міжнародного права. Статус міжнародного

договору не залежить від його конкретного найменування: угода, конвенція,

статут міжнародної організації, протокол. Для визначення того, чи є документ

договором, необхідно проаналізувати його зміст, тобто з'ясувати, чи мали

сторони намір взяти на себе міжнародно-правові зобов'язання. Бувають

випадки, коли договори називають навіть деклараціями або меморандумами,

хоча традиційно документи з такими назвами договорами не вважаються.

Суб’єктами права міжнародних договорів є держави, міжнародні організації

, а в окремих випадках – також народи, що борються за своє звільнення в

особі органів національно-визвольного руху. Держави в силу свого

суверенітету ipso facto володіють універсальною договірною правоздатністю.

Договірна правоздатність міжнародних організацій визначається її

установчими актами, прийнятими у відповідності з ними рішеннями і

резолюціями, а також практикою діяльності самої міжнародної організації.

Інші специфічні суб’єкти міжнародного права (міжнародні неурядові організації,

ТНК, фізичні особи тощо) не володіють публічною договірною правоздатністю

і не можуть бути суб’єктами права міжнародних договорів. Навіть якщо вони і

вступають у договірні відносини з державами чи міжнародними організаціями

, такі договори мають приватноправовий або неправовий характер.

33.Охарактеризуйте види міжнародних договорів.

Міжнародний договір - це угода між двома й більше державами або іншими

суб'єктами міжнародного права, що встановлює, змінює або припиняє їхні

взаємні права й обов'язки. Основні види міжнародних договорів:

1.За формою:

-письмові (як правило);

-усні (т.зв. джентльменські угоди);

2.По кількості учасників:

-двосторонні;

-багатобічні (регіональні й універсальні);

3.По характері можливості брати участь у договорі:

-відкриті ( потенційно можуть брати участь всі держави);

-закриті (за певними критеріями обмежується можливість участі );

4.По юридичній чинності ( її наявності, відсутності):

-правомірні;

-неправомірні (недійсні).

Питання висновку, виконання, денонсації міжнародних договорів України

регулюються Законом України від 22.12.1993р- «Про міжнародні договори

України».До цих договорів ставляться всі договори України - міждержавні,

міжурядові, міжвідомчі (незалежно від їхньої форми й найменування).Міжнародні

договори України укладаються з іноземними державами, міжнародними

організаціями від імені України, Уряду, міністерств і інших центральних

органів виконавчої влади. Наприклад, від імені України укладаються договори :

а) політичні (про дружбу, нейтралітет, взаємодопомогу й співробітництві),

територіальні, мирні; б)про громадянство; в) про участь України в

міждержавних союзах і ін.

34. Розкрийте процедуру прийняття міжнародних договорів.

Процедура прийняття міжнародних договорів:

а) підготовка тексту договору; б) прийняття тексту міжнародного договору та встановлення його автентичності; в) вираження згоди на обов’язковість міжнародного договору. г) Реєстрація та опублікування міжнародних договорів.

35. Дайте оцінку дотриманню і застосуванню міжнародних договорів. Базується на принципі– договорів потрібно дотримуватись. МД

повинні виконуватись неухильно: безвідмовно, не можна

відмовлятись в однострон.порядку від виконання МД або

проводити зміни МД, не можна укладати МД, які суперечать

даному; сумлінно: виконується точно щодо об’єкта, цілей,

змісту, строків, якості, місця.

Застосування вкл.слідуючі поняття: Д не мають оберненої сили,

територіальну сферу дії(обов’язкові щодо всієї території учасників

якщо це не обумовлено в самому Д), конкуренцію МД тобто

укладення послідовно декількох договорів – якщо в Д встановлюється,

що він обумовлений попереднім чи послідуючим договором

або він повинен враховуватись як спільний з таким Д, то

переважаючу силу мають положення другого Д.

36. Розкрийте недійсність та припинення дії міжнародних договорів Договір може бути припинено відповідно до положень

самого договору, виходу з нього, денонсації, у зв´язку з

укладенням наступного договору, неможливості його

виконання, корінної зміни умов, розриву дипломатичних

чи консульських відносин або виникнення нової імперативної

норми міжнародного права і на інших підставах.

Припинення міжнародного договору означає, що він утратив

юридичну силу і більш не породжує для його учасників правових

наслідків. Припинення договору у будь-яких випадках, крім випадків

недійсності, не тягне анулювання наслідків дії договору. При

недійсності договору, як зазначалося, визнаються недійсними

й всі наслідки договору. Припинення договору, як правило, пов´язане

з правомірними діями. Вони або випливають з самого договору,

тобто його припинення було передбачене учасниками договору,

або з норми загального міжнародного права, насамперед з Конвенції 1969 р.

Договір може бути припинено закінченням терміну його дії. Як

згадувалося, договір може укладатися на певний термін, —

закінчення його терміну і відсутність ясно вираженого наміру

його пролонгації, тобто продовження терміну дії, тягне припинення

договору.

Договір припиняється з настанням анулювальної умови, тобто

передбаченої у самому договорі умови, настання якої тягне

припинення правовідносин за договором і, таким чином, й

самого договору.

Анулювання міжнародного договору здійснюється узгодженням

держав, які його уклали. Нерідко це відбувається при укладанні

нового договору.

Денонсація — це припинення міжнародного договору на умовах,

передбачених самим договором. Звичайна формула денонсації

має такий зміст: "Цей Договір буде діяти протягом п´яти років з

моменту набрання чинності. Договір буде залишатися набраним

чинності на наступні п´ятирічні періоди, якщо одна з Сторін, що

домовляються, не менш як за шість місяців до закінчення чергового

терміну не повідомить іншій Стороні, яка домовляється, про

свій намір його денонсувати". Денонсація може бути заперечена.

Анулюванням міжнародного договору є його припинення в

односторонньому порядку. Як згадувалося, одностороннє припинення

договору суперечить принципу pacta sund servanda і тому недопустиме.

Проте, якщо інша сторона у договорі навмисне і систематично порушує

договір, не виконує свої обов´язки за договором, він може бути

анульованим. Анулювання, якщо воно належним чином

мотивоване й обґрунтоване, не є протиправним.

37. Охарактеризуйте міжнародне гуманітарне право як галузь сучасногоміжнародного права.

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів,

що застосовуються під час збройних конфліктів, які забороняють або

обмежують використання певних засобів і методів ведення збройної

боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють

міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

У різних джерелах ця галузь міжнародного права називається

по-різному: право, яке використовується під час збройних конфліктів;

міжнародне гуманітарне право; право війни; право збройних конфліктів;

закони і звичаї війни.

Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять

специфічні суспільні відносини, що склалися між його суб'єктами під час

збройних конфліктів.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти не

міжнародного характеру. Міжнародний збройний конфлікт - це збройне

зіткнення між державами, між національно-визвольним рухом і метрополією,

між повсталою стороною та військами уряду відповідної держави. Збройний

конфлікт не міжнародного характеру - це збройне зіткнення організованих

антиурядових законів, повстанців зі збройними силами уряду, що відбувається

на території однієї держави.

Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як в умовах міжнародних

збройних конфліктів (війни), так і збройних конфліктів не міжнародного

характеру (громадянські війни, державні перевороти). Основними принципами міжнародного гуманітарного права є:

a. гуманізація збройних конфліктів;

b. обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;

c. міжнародно-право вий захист жертв війни;

d. охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; е. захист інтересів нейтральних держав;

g. заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни –

знищення або послаблення його військової могутності.