9.Політичні доктрини Стародавньої Греції (загальна характеристика)

В історії політичної думки Стародавньої Греції виділяють 3 періоди:

1-ий(9-5 ст. до н.е.)-становлення давньогрецької державності(Гомер, Геракліт, Піфагор та ін..)

2-ий(5-п/п 4 ст. до н.е.)розквіт старогрецької політичної та філософської думки(Демокріт, Сократ,Платон, Арістотель)

3-ій(д/п 4-2ст. до н.е.) занепад давньогрецької державності (Епікур, Полібій)

Риси політичної думки античності:

• політика розглядається як єдина форма цивілізованого існування людини;

• держава і суспільство не відділяються одне від одного і не протиставляються одне одному;

• прагнення знайти ідеальну модель держави, бо лише при ній людина здатна повністю розкрити свої здібності;

• не має чіткої різниці між філософією, етикою і політикою і це зумовило моралізаторський характер політичних теорій.

Основні ідеї, які донесла нам політико-правова думка античності

• ідея громадянства

• ідея демократії

• ідея гуманізму

• ідея космополітизму (уявлення про те, що всі люди – громадяни єдиної світової держави)

• ідея імперії

10Політико-правове вчення Платона

Політичні ідеї Платона (427-397рр. до Р.Х., “Держава”, “Закони”)

В концепції “ідеальної держави” громадяни залежно від своїх природних властивостей повинні ділитися на три стани із чітким розподілом функцій:

• філософів-правителів (основна чеснота – мудрість)

• воїнів (мужність)

• землеробів, ремісників (поміркованість)

Забезпеченню спільних інтересів повинні бути підпорядковані їх особисті інтереси.

Реальні форми правління розглядає в міру їх деградації: аристократія, монархія, тимократія, олігархія, демократія і тиранія.

11Політико-правове вчення Арістотеля

Політичні ідеї Арістотеля (384-322рр. до Р.Х., “Політика”, “Етика”)

• “людина – політична тварина”

• політика – це сфера державних відносин, а людина за своєю природою – громадянин

• стверджує необхідність підпорядкування приватних інтересів інтересам держави

• існуючі форми державного правління ділить на правильні і неправильні за принципом – чи дана форма правління сприяє досягненню загальної користі чи особистої користі правителя:

монархія тиранія

аристократія олігархія

політія (влада середнього класу) демократія

11.Політико-правове вчення Арістотеля.

Саме з іменем Арістотеля, який жив у 384–322 рр. до н.е., пов'язане зародження політичної науки як окремої науки. Арістотелем була написана велика кількість праць, зокрема на політико-правову тематику в таких роботах, що дійшли до нашого часу, як "Політика", "Афінська політія", "Етика" і "Риторика".  Держава, за Арістотелем, виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб, але мета її існування — досягнення блага людей. Держава, у порівнянні з сім'єю та поселенням, — вища форма спілкування, в якій і завдяки якій всі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава — це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А громадянином, згідно з концепцією Арістотеля, є той, хто може брати участь у законорадчій (законодавчій) та судовій владі даної держави.  Найбільш правильною формою держави Арістотель називає політію. Це така форма держави, в якій править більшість в інтересах загального блага. Політія, за Арістотелем, є своєрідним поєднанням олігархії і демократії, їхніх кращих сторін, будучи вільною від недоліків і крайнощів двох останніх. По суті, арістотелівськаполітія означає не тільки особливу форму держави; вона, одночасно, є теоретичною конструкцією політичної форми влади взагалі. У цьому аспекті вона служить своєрідним еталоном для реально існуючих державних форм і критерієм для визначення рівня їхньої політичності або неполітичності, відхилення від норм політичної справедливості.  Право, за Арістотелем, є нормою політичного спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", — підкреслював Арістотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Арістотелем також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.  Під умовним (людським, волевстановленим) правом в концепції Арістотеля розуміється те, що пізніше стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносить приписи закону і загальних договорів. При цьому, він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, мається на увазі правовий звичай (звичаєве право).  Законодавство — частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу і стабілізації, таким чином, існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль констатуючого принципу для чинного законодавства, "бо порядок і є в певній мірі закон".  Політичне правління — це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.  12.Політико-правова думка Стародавнього Риму (загальна характеристика).

В загальнотеоретичному плані давньоримська політична та правова думка знаходилася під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. У своїх теоретичних конструкціях римські автори використовували природно-правові ідеї грецьких мислителів, їхні вчення про політику і політичну справедливість, про форми держави, про "змішані" форми правління і т.п.  Проте, римські автори не обмежувалися простим запозиченням положень своїх попередників, а застосовували їх творчо і розвивали далі, з врахуванням специфічних соціально-політичних умов і завдань римської дійсності. Наприклад, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Ціцероном держави, як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда були використані римськими авторами (Ціцероном і юристами) при створенні, по суті, нової концепції — поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну та соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі внесли суттєвий вклад в історію вчень про державу і право і мали суттєвий вплив на подальший розвиток політичних та правових вчень у середньовіччя та новий час.  Історія давньоримської політичної та правової думки охоплює ціле тисячоліття. Історію античного Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754–510 рр. до н.е.), республіканський (509–28 рр. до н.е.) та імператорський (27 р. до н.е. — 476 р. н.е.). При цьому, єдина Римська імперія в 395 р. н.е. була остаточно розділена на Західну (столиця — Рим) і Східну (столиця — Константинополь) імперії. Ця остання проіснувала до 1453 р.