64. Суспільно-політичні погляди ю. Бачинського.

Ю. Бачинський був одним із засновників (а

може, і засновником) ідеології австромарксизму і засновником

україномарксизму" [

Для української буржуазії та українських соціал-демократів в

Австро-Угорщині на той час, на думку Ю. Бачинського, спільним було одне

бажання — добитись розділення Галичини за національною ознакою напольську та українську частини та приєднання до останньої населених

українцями земель Буковини, Закарпаття, Лемківщини.

Ця вимога, що повинна була б об’єднати всю націю навколо спільної мети,нажаль, констатує Ю. Бачинським, залишається на час написання книжки,лише теоретичним постулатом. Причиною цього є все те ж запізненняГаличини з розвитком капіталістичного виробництва і пов’язаних з цимзмін соціальної структури суспільства. І головною проблемою є невідсутність, чи надто мала чисельність українського галицькогопролетаріату — бідних і особисто вільних в Галичині аж занадто, але вонизмушені емігрувати з краю — а крайня слабкість і нечисленністьукраїнської буржуазії.

Саме буржуазія, вважає марксист Ю. Бачинський, є на тому етапі

історичного розвитку української нації виразником національного

інтересу. Вона його, по суті, творить і нав’язує всім іншим соціальним

групам, видаючи свій власний за загальний.

65. Соціалістичні і комуністичні концепції розвитку української державності. Україн¬ськийнаціонал-комунізм (В. Винниченко, В. Шахрай, М. Скрипник, С. Мазлах, М. Хвильовий, О. Шумський, М. Волобуєв).

До українських націонал-комуністів історики традиційно зараховують вихідців з національних українських партій комуністичного ґатунку (Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали українську національну специфіку. У роки української революції 1917—1921 для українських націонал-комуністів характерним було висунення вимоги створення незалежної української радянської республіки з окремою червоною армією і під керівництвом організаційно самостійної комуністичної партії. Ці ідеї були розповсюджені не лише серед укапістів та боротьбистів, а й у частини більшовиків, найбільш відомі з яких — Г.Лапчинський, М.Скрипник, С.Мазлах, В.Шахрай. Останнім двом належить видана на поч. 1919 в Саратові праця «До хвилі: Що діється на Україні та з Україною», що теоретично оформила вищеназвану доктрину укр. Н.-к.

Національна політика більшовиків в Україні піддавалася критиці в книзі членів КП(б)У С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі: Що діяється в Україні й з Україною». Вона побачила світ на початку 1919 року в Саратові, де перебували автори після відступу з України навесні 1918 року. .

За часи керівництва М.Скрипником наркоматом освіти УСРР, під орудою якого з 1930 було здійснення українізації політики не лише в культурно-освітніх, а й у державно-громадських установах, дедалі більша частина громадян УСРР усвідомлювала свою національну окремішність, що об’єктивно не могло сприяти виконанню програмного пункту ВКП(б) про «злиття націй». Українці мали автономну систему освіти, що навіть організаційно не була тотожною російській, вимагали більш чіткого дотримання бюджетних прав, задекларованих у Конституції СРСР 1924, виступали проти масового перекачування коштів з України в ін. регіони СРСР, ставили та намагалися вирішувати питання щодо українізації армії тощо.

О. Шумський, працюючи наркомом (міністром) освіти, виступив за розширення українізації, неформальне її проведення. Своє розуміння українізації він виклав у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У, акцентуючи на двох завданнях у національному питанні: "вирощування і зміцнення кадрів з місцевих людей і наближення радянської влади у національних республіках до трудящих цих республік щодо мови і культури... тобто українізація в її широкому суспільно-культурному розумінні". Поняття "українізація" він тлумачив як вивчення української мови й культури, а не перетворення будь-кого в представника української національності.

Окрім О. Шумського, до "націонал-ухильників" офіційна пропаганда зарахувала також письменника Миколу Хвильового (1893—1933) (псевдонім М. Г. Фітільова, вихідця з містечка Тростянець на Сумщині). М. Хвильовий виступив на захист теорії боротьби двох культур в Україні (російської та української). У цій боротьбі, зазначив він, треба "негайно встати на сторожі активного молодого українського суспільства", маючи на увазі як безпосередньо конкуренцію на книжковому ринку, так і загальний смисл обох літератур.

Микола Скрипник вважав, що Україна як держава повинна і спроможна мати власну мову, літературу, мистецтво, які є не гіршими від мов, літератури й мистецтва інших народів. Він активно підтримував, захищав діячів, які працювали на користь національного відродження України (Багато уваги він приділив підготовці та впровадженню нового українського правопису, був головою комісії Раднаркому України з цього питання, і його зусиллями новий правопис було затверджено у вересні 1928 р.