62. Історико-правове обґрунтування ідеї відродження Української держави м. Міх-новським.

Найбільш радикальне вирішення «українського пи­тання» запропонував на початку століття харківський адвокат Микола Міхновський (1873—1924). Влітку 1900 р. на відкритті пам´ятника І. П. Котляревському в Полтаві він виступив з про­мовою, що лягла в основу його брошури за назвою «Самостійна Україна».

Проблемі самостійності Міхновський прагне дати правове об­ґрунтування, показати, що нинішній колоніальний статус Украї­ни — грубе порушення природного історичного права її наро­ду. «...Яким правом російський царський уряд поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом пра­вительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, про­мисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право цар­ське правительство взагалі видавати для нас закони, універса­ли та адміністративні засади?» Відповіді Міхновського на ці запитання зводяться до наступних аргументів:

По-перше, наші супротивники, пише Міхновський, можуть заперечити, що за давниною Переяславського договору Україна вже втратила свої права. Автор «Самостійної України» аргумен­тує: «Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабіжницьким або злочинським шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи». Саме таким неправовим було ставлення московської монархії до української республіки, внаслідок чого вона втрати­ла волю, але не право на неї.

По-друге, друга половина XIX ст. позначена боротьбою на­цій за свою волю проти гнобителів, що порушують їх природ­не, невідчужуване і міжнародне право. Якщо справедливо, вва­жає Міхновський, що кожна нація відповідно до міжнародного права прагне до своєї самостійності і незалежності, духовного і матеріального розвитку, без чого немає і розвитку індивідуаль­ності, стане зрозумілим: державна самостійність є головною умо­вою існування нації, а державна незалежність — ідеалом між­національних відносин.

63. Політичні погляди в. Липинського

.В’ячеславЛипинський залишив після себе надзвичайно важливу для нас, рунвістів, духовну спадщину. Аналізуючи в своїх творах період Хмельниччини і причини невдачі визвольних змагань 17–20 років, він приходить до дуже глибоких висновків. Липинський бачить у суспільстві наявність трьох джерел влади: сила військова, економічна і розумова. Ці думки пізніше розвинув і поставив на вищий рівень Лев Силенко.

Недержавність же нації, за Липинським — це просто її рабство і тому має бути конче подолано (замислимось у зв’язку з цим: а може, існує співвідношення між бездержавністю та тим «національним нарцисизмом» частини українства, про який писав М.С. Грушевський: «Зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених, до втрати всякої об’єктивності». Бо закоханість в себе має часто і зворотній бік: пасивність, внутрішнє роздвоєння, нерозуміння цінності свободи).

Позитивний шлях розвитку України

Ті з сучасників, хто розумів масштаби постаті Липинського, називали його «українським Максом Вебером». Співвітчизники Вебера, німці, врешті дослухалися до його думок; ми знаємо, що вони забезпечили своїй країні не ідеальне, але цілком гідне життя.

для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будівничими та руйнівниками, об’єднуючими і роз’єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації, об’єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов’язково призводять її до роз’єднання.

Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією — організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.