32. Поняття державного ладу та його основні елементи

Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльності держави.

Конституційним, офіційним та легітимним можна вважати той державний лад, який передбачається і закріплюється Конституцією та реально існує. Державний лад є складовою конституційного ладу.Державний лад охоплює структурні (організаційні) та функціональні основи держави, насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну та інші основи. Так, наприклад, політичну основу державного ладу утворюють політичний механізм і відповідна політична функція держави тощо.

Особливостями сучасного державного ладу України є:1) перехідний, змішаний характер, зумовлений тим, що після проголошення незалежності України, прийняття Конституції України 1996 р. відбулися зрушення практично в усіх сферах державного життя, але в жодній із них остаточно не сформувалися нові суспільні відносини;2) державний лад спрямований на утвердження в Україні національної держави. Так, відповідно до ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України; відповідно до ст. 12 Конституції України Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави;3) у галузі державотворення Україна найбільше переймає досвід європейських країн;4) з моменту проголошення незалежності Україна стала суб'єктом міжнародного життя, впливаючи на нього та зазнаючи відповідного впливу з боку інших його суб'єктів.Конституція України передбачає такі основні принципи державного ладу:1) суверенності і незалежності держави;2) демократизму держави;3) соціальної держави;4) правової держави;5) унітарності держави;6) республіканської форми правління.Пріоритетним принципом державного ладу є принцип суверенності і незалежності України. Він закріплений у ст. 1 Конституції України і означає верховенство держави на своїй території та її незалежність у міжнародних відносинах.

33. Аксіологічний (ціннісний) підхід до праворозуміння

В історії філософсько-правової думки право завжди було ареною напруженої боротьби ціннісного (аксіологічного) і антиціннісного (позитивістського) підходів у його розумінні.Хоча термін “аксіологія” був введений в наукову термінологію відноснонедавно, сама аксіологічна проблематика зародилася ще в епохуантичності, з того моменту, коли політичні і правові відносини сталипредметом понятійно-аргументованого обговорення і теоретико-філософськоїкритики. У межах аксіологічного підходу до права дослідника цікавитьнасамперед не тільки те, що в дійсності відбиває правова ідея, закон, нестільки питання, за яких причин і закономірностей, що характернісоціальній дійсності, вони виникли, але і те, що лежить в основідоцільної правової діяльності людини. Право розглядається як елемент(мета і мотив) доцільної діяльності людини, тобто цінність, благо. Прицьому для дослідника дуже важливо із самого початку дати визначенняправа, власне кажучи, зі змістовної, а не з функціональної чиінструментальної точки зору, обґрунтувати його з позиції людськогожиття.В сучасному філософсько-правовому мисленні постає специфічне і необхіднепитання: Право зумовлюється цінностями чи самі цінності є породженнямправа? Якщо цінності існують, то право телеологічне і цільове, якщо ж ні- тоді право позитивне і самодостатнє.Аксіологічна антиномія, що лежить в основі правової субстанції, завждипороджувала непереможне бажання бути однозначно й остаточно розв’язаною.Спроби такого розв’язання й визначили основні, принципово протилежні засвоїм змістом, напрями у праворозумінні: нормативістський (юридичнийпозитивізм) і природно-правовий. Прихильники першого напрямку (при всіхіснуючих розходженнях) бачать у праві систему реально діючих (тобтозабезпечених владним примусом) правил поведінки людей, або примусовийпорядок суспільних відносин. “Право, — писав Г. Кельзен, — відрізняєтьсявід інших соціальних порядків тим, що це примусовий порядок. Йоговідмінна ознака - використання примусу. Це означає, що акт, передбаченийпорядком як наслідок соціально шкідливої дії, повинен здійснюватисятакож і проти волі адресата (der Betroffence), а у випадку опору з його.