29. Загальна характеристика у яви і її роль в психічній діяльності. Види уяви.

Уява належить до вищих пізнавальних процесів. Вона зумовлена потребами що виникають у житті людини, насамперед потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу. За образним визначенням Енштейна, уява ж охоплює все на світі, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції. Деякі з уявлень що виникають у людини не лишають за собою й сліду, а найцікавіші, най значущі залишаються в памяті і складають уяву. Уява – це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду. Види уяви: Активна (довільна) — послідовність фантазій, викликаних за допомогою довільної концентрації. Пасивна (мимовільна) — послідовність фантазій, викликана мимовільними процесами психіки.

Продуктивна — в рамках цього виду уяви дійсність свідомо конструюється людиною, а не просто механічно копіюється чи відтворюється.

Репродуктивна - при використанні цього виду уяви постає завдання відтворити реальність в тому вигляді, в якому вона реально існує. Конкретна — уява, при реалізації якої, здійснюється оперування конкретними образами реальної дійсності.

Абстрактна — уява, при реалізації якої, здійснюється оперування абстрактними образами.

30. Механізми переробки уявлень в уявні образи.

Образи, відтворювані в процесі уяви, не можуть виникнути з нічого. Вони формуються на основі нашого попереднього досвіду, на основі уявлень про предмети і явища об'єктивної реальності. Процес створення образів уяви з вражень, одержаних людиною від реальної дійсності, може протікати в різних формах. Аглютинація – прийом з'єднання («склеювання») якихось частин від двох або декількох предметів в одне ціле. Аглютинація широко поширена в казкових сюжетах у вигляді образів хатинки на курячих ніжках, русалки – жінки з хвостом риби і ін. Використовується аглютинація і в реальних образах (наприклад, танка-амфібії, акордеона, в якому поєднуються елементи піаніно і баяна).

Аналогія – прийом побудови образу за принципом подібності. Наприклад, за принципом подібності органу орієнтації кажана був створений локатор.

Перебільшення – зменшення – прийом, за допомогою якого прагнуть показати пануючі якості людини (наприклад, доброту могутнього Велетня або розум і м'яке серце Хлопчика-мезинчика).

Акцентування – прийом близький до перебільшення, що виділяє в образі яку-небудь одну яскраво виражену позитивну або негативну межу. Особливо часто він використовується в карикатурах і шаржах.

Типізація – найскладніший прийом творчого створення образів уяви. Характеризується творчість в літературі, М. Горький говорив, що характер героя робиться з багатьох окремих рисок, узятих від різних людей певної соціальної групи. Потрібно придивитися до сотні-другої, скажімо, робітників для того, щоб приблизно вірно описати портрет одного робітника.

31. Індивідуальні особливості уяви і її розвиток. Уява і творчість.

У кожної дитини є уява, фантазія, але проявляються вони по різному, залежно від індивідуальних особливостей, які залежать від переважання уявлень, що виникають (зорові, слухові…), а також за мірою співвіднесення з реальністю, життєвістю і правдивістю образів уяви. Також виявляються і в тій чи іншій галузі діяльності та тяжінні до неї: технічній, науковій, практичній, мистецькій. ІОУ залежать і від мислення та волі людини. У 2-3 р. уява починає проявлятися, але воно є обмеженим і має відтворювальний мимовільний характер.Здатність дитини уявляти, планувати свої дії виникає в 4-5 років. Розвиток афективної уяви у дітей 6-7 років сягає такого рівня, що багато з них уже здатні уявляти себе і жити в уявному світі. У серед. шк.. віці уява більш стійка, діти можуть довше грати в одну сюжетну гру. У дошкільному віці уява є однією з важливих умов засвоєння суспільного досвіду. Творчий процес уяви базується на виникненні асоціацій, підпорядковуючись думкам, емоціям, бажанням, що переважають у психіці людини-митця.

32. Поняття мислення, його фізіологічні основи та види. Мислення є узагальненим відображенням дійсності, має активний, дійовий і цілеспрямований характер воно нерозривно пов’язане з мовою та мовленням. Мислення – це соціально зумовлений, пов'язаний з мовленням психічний процес самостійного відображення істотно нового, тобто процес узагальненого та опосередкованого ввідображення дійсності в ході її аналізу і синтезу, що виникає на основі практичної діяльності, з чуттєвого пізнання і здатний виходити далеко за його межі. У психології прийнято розрізняти види мислення за змістом: наочно-дійове, наочно образне та абстрактне мислення; за характером задач:практичне і теоретичне; за ступенем новизни й оригінальності:репродуктивне (відтворювальне) і творче (продуктивне). Фізіологічною основою мислення є діяльність моз¬ку, створення надскладної системи тимчасових умовно-рефлекторних зв'язків. Виникають вони у межах першої та другої сигнальних систем. Мислення «нічого іншого не становить, як асоціації, спершу елемен¬тарні, що перебувають у зв'язку із зовнішніми предметами, а потім домінувальні» (І. Павлов). Завдяки сло¬ву виникають зв'язки між цими системами. Слово узагальнює сигнали першої системи (відчуття, образи, уявлення), а друга дає змогу людині абстрагуватися від конкретних властивостей, предметів та явищ, уможливлюючи узагальнене міркування у формі понять, схем. Домінувальні другосигнальні зв'язки (сигнали сигналів) забезпечують людське мислення, основа якого - аналітико-синтетична діяльність мозку. Мозок є акцептором думки, а не її продуцентом. Здебільшого він приймає і обробляє чужі думки, а не продукує власні. Люди думають не лише за допомогою мозку, а й тіла. Органи чуття, м'язи, залози виконують важливі функції у розумовому процесі. Продов¬женням мозку є рука. Вирішальну роль відіграє нервова система.