5.Психоаналіз або Фрейдизм. Неофрейдизм

ПСИХОАНАЛІЗ – перша теорія, яка намагалася пояснити динаміку особистості. Засновник цього напрямку – Зігмунд Фрейд (1856–1939). Він розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме, що має сексуальну й агресивну складові. Сексуальна складова - є джерелом психічної енергії (лібідо) і перебуває в конфлікті зі свідомістю. Внаслідок цього конфлікту особистість – також багаторівневе явище, інстанціями якої є:

А) Ід (від лат. – Воно)

Б) Его (его – Я)

В) супер – Его (Над – Я)

Воно – носій інстинктів, що підкоряється принципу задоволення (зняття інстинктивного напруження шляхом виконання бажань);

Его – підпорядковане принципу реальності (задоволення через пристосування до вимог світу);

Супер-Его – носій моральних норм, виконує функцію критики, витоки якої сягають ще дитячих вражень.

Принцип реальності та принцип задоволення несумісні між собою, тому особистість завжди перебуває у стані напруження, від якого рятується за допомогою механізмів психологічного захисту:

1. витіснення – переведення того, що не відповідає принципу реальності , у зміст несвідомого, але залишається високий рівень тривожності та почуття дискомфорту, це примітивний та неефективний механізм захисту;

2. проекція – перенесення власних переживань на об’єктивну реальність;

3. регресія – повернення на більш ранню стадію розвитку;

4. сублімація – різні форми розрядки лібідо (нереалізована сексуальна енергія переноситься в інші галузі – працю, творчість);

5. раціоналізм - забезпечення аргументами інстинктивних потягів.

За Фрейдом несвідоме проявляється у свідомості опосередковано – у вигляді обмовок, описок, помилок пам’яті, сновидінь. Воно часто є причиною неврозів – нестійких розладів нервової діяльності.

Позитивне є те, що в психоаналізі:

1. предметом вивчення стала динаміка відношень між несвідомим і свідомим, звідси – свідомість перестала бути закритим в собі когнітивним простором і стало частиною живого життєвого цілого;

2. в поле зору психології ввійшла сексуальна сфера життя людини;

3. велике значення приділялося ролі дитячого, перш за все – сімейного досвіду в розвитку особистості;

4. ідея психологічного захисту – одна із центральних в сучасній психотерапії;

5. більшість вчених визнають, що саме метод Фрейда ліг в основу більшості терапевтичних систем.

В теорії З.Фрейда можна виділити і декілька недоліків:

1. Уявлення про несвідоме як самого психічного начала, яке живе в душі людини окремо, відособлено і постійно веде боротьбу зі свідомістю.

2. Дуже збільшена роль несвідомого взагалі та сексуальних потягів зокрема. Помилка Фрейда полягає не в постановці проблеми, а в способах її розв’язання.

3. Наукова необґрунтованість психоаналізу проявляється в зниженні ролі розуму та біологізації соціальних явищ (сліпі інстинкти та потяги стають попереду – логіці, ідеалів та розуму).

Проте погляди Фрейда вийшли за межі психології й позначились на стані розвитку різних форм культури ХХ століття. Створений ним напрямок започаткував психологічну допомогу людині і тим утвердив психологію як науку, що має свою реальну практику.

НЕОФРЕЙДИЗМ, який засвоїв основні схеми орієнтації ортодоксальності (який послідовно дотримується основ будь-якого вчення) психоаналізу, переглянув базову для нього категорію мотивації. Вирішальну роль було відведено впливам соціокультурного середовища та його цінностям.

Уже Альфред Адлер прагнув обґрунтувати несвідомі компоненти особистості соціальними чинниками. Те, що Фрейд пояснював особливостями біології організму, закладеними в ньому потягами, неофрейдисти пов’язували з врощенням індивіда в культуру, яка історично склалася. Ці висновки були зроблені на значному антропологічному матеріалі, почерпнутому під час вивчення обрядів і звичаїв племен, далеких від західної цивілізації.

Лідером неофрейдизму традиційно вважають Карен Хорні (1885- 1953). Вона спираючись на психоаналітичну практику, доводила, що всі конфлікти, які виникають у дитинстві, породжені стосунками дитини з батьками. Саме через характер цих взаємин в дитини виникає банальне відчуття тривоги, яке відображає її безпорадність у потенційно ворожому світі. Невроз – це ніщо інше, як реакція на тривожність. Збочення та агресивні тенденції, які описав Фрейд, є не причиною неврозу, а його результатом. Невротична мотивація набуває трьох напрямів: рух до людей як потреба в любові, рух від людей як потреба в незалежності та рух проти людей як потреба у владі. Орієнтація на соціокультурні чинники замість біологічних визначила особливості неофрейдизму.