3. Асоціативна психологія. Асоціанізм

АСОЦІАНІЗМ – один з основних напрямів світової психологічної думки, який пояснює динаміку психічних процесів принципом АСОЦІАЦІЇ, це обов’язків принцип усіх психічних утворень.

Центральним поняттям асоціативної психології є поняття зв’язку, з’єднування – АСОЦІАЦІЇ. Суть механізму асоціації – у встановленні зв’язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості.

Вперше постулати асоціанізму були сформульовані Аристотелем, який висунув ідею про те, що образи, які виникають без видимої зовнішньої причини, і є продукти асоціації, що всі психічні явища поєднуються за сутністю, схожістю та контрастністю. З ХVІІІ до початку ХХ століття утвердилися погляди Юма, Берклі, Гартлі, згідно з якими:

1. психіка побудована з елементів – відчуттів;

2. елементи – первинні, а складні психічні утворення (уявлення, думки, почуття) – вторинні, які виникають завдяки асоціаціям;

3. умовою утворення асоціацій є суміжність двох психічних процесів;

4. закріплення асоціацій обумовлено живістю елементів, які асоціюються та частотою повторення асоціацій в досвіді;

5. джерело знань про душу – самоспостереження;

6. людина розумілася як одинак, який живе серед інших таких одинаків. Її внутрішній світ явно чи неявно протиставлений всьому іншому, між нею та іншим світом немовби проходить чітка межа.

На початку ХХ ст.. завдяки успіхам біології та нейрофізіології асоціанізм був перетворений. Г.Гельмгольц використовував нові погляди на асоціацію в своїх дослідженнях органів чуття; Ч. Дарвін – під час пояснення емоцій; І.Сєченов - у вченні про рефлекси; Г. Спенсер – дійшов висновку про адаптивну функцію психіки в поведінці.

В межах асоціанізму були вироблені цінні уявлення, перш за все в галузі психології пам’яті та психології мислення.

Дуже цінне саме поняття «асоціації» (від лат. – з’єднання) зв’язок між психічними явищами, за якого актуалізація (сприймання, уявлення) одного з них тягне за собою появу іншого.

Психофізіологічною основою асоціації – є умовний рефлекс.

4.Біхевіоризм

БІХЕВІОРИЗМ (від агнл. – поведінка) один з напрямів в американській психології, що виник на початку ХХ століття, який витіснив із психології такі поняття як «мислення», та «свідомість». Предметом психологічного дослідження – є поведінка як сукупність зовнішніх дій людини і тварини, ланцюг реакцій на зовнішні стимули ( «стимул-реакція»). Засновник цього напрямку Дж. Уотсон (1878-1958) започаткував дослідження навичок – автоматизованих дій сформованих шляхом багаторазових повторень. Він мріяв зробити психологія наукою, здатною контролювати та передбачати поведінку. І це вдалося б, якби людська поведінка справді залежала від зовнішніх чинників.

Законами формування навичок ( «закон спроб та помилок», та «закріплення випадкового успіху») пояснювалось утворення різноманітних психічних явищ. Було також виявлено спільні для людини та тварини закономірності – НАУЧІННЯ – засвоєння набутого досвіду. Російським варіантом біхевіоризму можна вважати рефлексологію В.М. Бехтєрєва (1857- 1927).

Біхевіоризм існує і сьогодні, хоча порівняно з психоаналізом та гуманістичною психологією знаходиться на другому плані.

Важливі заслуги Біхевіоризму:

1. Ідеї біхевіоризму вплинули на лінгвістику, антропологію, соціологію, стали одним з джерелом кібернетики.

2. Біхевіористи внесли певний вклад в розробку емпіричних та математичних методів вивчення поведінки.

3. Розширили категоріальний апарат поняття «дія» - не тільки як внутрішній акт або процес, це і зовнішня тілесна реакція.

4. Зробили сильний уклін в бік природньонауковості.

5. Був введений об’єктивний метод, який будувався на реєстрації та аналізі фактів(процесів), за якими спостерігають, завдяки чому великий розвиток отримали інструментальні прийоми дослідження психічних процесів.

6. Дуже розширився клас об’єктів, які досліджувалися, велося інтенсивне вивчення поведінки тварин та немовлят.

7. Розширилися окремі розділи психології – це проблеми на учіння та утворення навичок.

Основні недоліки цього напрямку:

1. не враховували складності психічної діяльності;

2. відбувалося сильне зближення психіки тварин та людини;

3. ігнорування процесів свідомості, вищих форм научування, творчості та самовизначення особистості.

Еволюція цього напрямку зумовила появу необіхевіоризму, який також спирається на поведінковий принцип, але вже по-іншому визначає характер відношень між стимулами та реакціями й допускає наявність «проміжних змінних» між ними у вигляді очікувань, гіпотез, пізнавальних схем, тощо. У сучасних варіантах, необіхевіористи прагнуть використати досягнення інших напрямків психології, його представники: Едвард Толмен (1886-1959), який вважав, що формула поведінки має складатися не з двох, а з трьох членів, і тому виглядати так: стимул (незалежна змінна) – проміжні змінні – залежна змінна (реакція). Середня ланка (проміжні змінні) – ніщо інше, як недоступні прямому спостереженню психічні моменти: очікування, установки, знання.

Інший варіант необіхевіоризму належить Кларку Халлу (1884-1952) і його школі. Він ввів у формулу «стимул-реакція» середню ланку, а саме – потребу організму (харчову, сексуальну, у сні тощо). Вона додає енергії поведінці, створює незримий потенціал реакції. Цей потенціал розряджається під час підкріплення (поняття, яке Халл запозичив у Павлова), і тоді реакція закріплюється й організм чогось навчається.