47.Тіньовий сектор економіки: особливості вимірювання.

Тіньова економіка – паралельні структури, які існують в межах національної економіки і характеризуються двома властивостями: 1)не належать до офіційної економіки, а отже є нелегальними, непрозорими, а також неконтрольованими. 2)потужно впливають на діяльність легальних структур, оскільки між ними ввесь час переміщуються також потоки благ та грошових коштів.

Існують такі типи тінової економіки як:

Неофіційна(сіра) (домогосподарства безпосередньо ставорюють продукцію для власного споживання, оминаючи індустріальне виробництво і ринки)

Іллегальна(в межах якої обертаются матеріальні і фінансові ресурси, навмисно виведені з офіційного господарстваз метою ухилення від оподаткування і контролю).

Кримінальна(відбуваєтся оборот товарів і послуг заборонених законом).

Методами вимірювання є: 1) Компаративний аналіз доходів і видатків. Інформація про доходи, що надійшли від суб’єктів до податкових органів співставляються з даними соціологічного дослідження витрат домогосподарств та компаній.

2) Вимірювання за допомогою похідного показника: - рівень енергоспоживання(норма витрат на електроенергію обчислюється за даними легальних суб’єктів порівняно з нормами споживання електроенергії вцілому). - розмір грошової маси в обігу (якщо частка готівки є високою по відношенню до коштів, що передбачаєтсяв депозитах).

3) Інші методики націлені на уловлення розбіжностей:

- між зарєєстрованими та фактично зайнятими по секторам економіки .

- між піковими коливаннями в часі кількості здійснених операцій в економіці.

Сучасними науковцями-економістами розроблені різні методи вимірювання тіньової економіки, проте не існує єдиної точки зору, які з методів дають найбільш точні результати. Специфіка кожної країни, нестача статистичних даних вимагають в кожному окремому випадку вибирати сприятливий метод або використовувати комплекс різних методів, щоб мати найбільш повне уявлення про обсяги тіньової економіки.

48.Регулювання обсягів державної власності. Фактори, що стимулюють приватизацію та націоналізацію.

Державна власність – форма власності , за якої майно чи активи ( як засоби, так і продукти виробництва) належать державі повністю або на принципах пайової чи спільної власностіДержаві можуть належати акції акціонерних компаній різних форм власності. Крім того, держава може мати у власності будь- яке майно,що необхідне для виконання її функційПриватизація – форма перетворення власності , що являє собою процес передачі державної( муніципально) власності в приватні руки

Націоналізація – зворотній до приватизації процес – переведення виробництва чи активів у суспільну власніть національної держави.

Фактори , що стимулюють приватизацію :Зміна структури виробництва( перехід до постіндустріального суспільного) , технологічні трансформації і глобалізація,Інтерналізація фінансових та товарних ринків ,Зростаючий попит на капітал вітчизняних підприємств,Незадоволеність державою як неефективним менеджером,Необхідність зниження тиску з боку дефіциту бюджету, високих рівнів оподаткування , інфляція або державного боргу.

Фактори, що стимулюють націоналізацію:1.Економічні (Низька дохідність бізнесу ,Невигідне географічне розташування ,Забезпечення суспільно необхідними благами за доступними цінами ,Захист від монополізму ,Досягнення цільових макроекономічних параметрів. 2.Політичні:Забезпечення певних мінімальних соціальних стандартів ,Створення « точок зростання»,Політична доцільність,Національна безпека

49 Державна власність у суспільному секторі. Інституційні пастки державної власності.Структура власності може бути розглянута з точки зору різноманітних критеріїв. Зокрема, її можна розкрити через форми виявлення — приватна, суспільна. Кожна із зазначених форм власності реалізується через відповідний інтерес — приватний, суспільний. Інтерес, як уже зазначалось, — це внутрішня рушійна сила виробництва, що є формою виявлення потреби.

У країнах з ринковою економікою існують два основних типи власності: приватна та державна. Усі інші різновиди — це похідні від них і можуть існувати у змішаних формах. Приватна власність виступає як індивідуальна, сімейна і своєрідна колективна. Колективна власність може існувати як групова власність господарських об’єднань громадян (наприклад, кооперативна, акціонерна), власність громадських організацій та об’єднань (власність профспілок, політичних партій, інших громадських об’єднань). Суспільна (державна) власність здебільшого існує в таких формах: загальнодержавна (республіканська) і комунальна (власність адміністративно-територіальної одиниці).

Базою застосування державної форми власності є ті сфери економіки, в яких об’єктивно велика потреба в прямому централізованому управлінні, здійсненні державних інвестицій, а орієнтація на прибутковість не є критерієм, достатнім для функціонування у суспільних інтересах. Сюди належать види діяльності, що виникли в процесі розвитку суспільних продуктивних сил і можуть функціонувати тільки як загальні (єдине ціле), завдяки чому об’єктивно створюється (формується) державна форма управління ними та їх матеріальна основа (засоби інформації, соціальна і виробнича структури, екологічний захист, фундаментальна наука і наукомістке виробництво, наприклад високих технологій для авіакосмічної техніки, і т. д.). Державна форма власності виникає і у разі необхідності державної допомоги для санації недержавних підприємств, що зазнають банкрутство. Відбувається це на основі націоналізації фактично збиткових підприємств, їх санації за допомогою державних коштів і наступної реприватизації.

«інституціональні пастки» - непередбачувані, але стійкі негативні наслідки певних макроек.

рішень. Головною проблемою ек.реформ в пострадянських країнах, було попадання у глибокі «інституціональні пастки», такі як бартер,неплатежі (невиплата заробітної плати і нерозрахунки з постачальниками), ухилення

від податків, корупція, позалегальна економіка.