V. Етимологічний розбір

Важливими критеріями етимологічного розбору є фоне­тич­ний, морфологічний, словотвірний та семантичний.

Предметом етимологічного аналізу може бути: 1) окреме слово (антракт, бюро); 2) етимологічне гніздо (колесо, колобок, коловерть, кільце); 3) група слів з етимологічно тотожними основами або морфемами (БІОлогія, БІОхімія, БІОніка, БІОсфера, БІОграфія, антиБІОтики, симБІОз).

Матеріалом для етимологічного розбору слугують етимо­ло­гічні словники, що укладають унаслідок наукового етимологіч­ного аналізу.

За етимологічного розбору важлива первинна сполучува­ність морфем.

Напр.: дар, жир, пир.

Пир від пити, жир від жити, дар від дати, продавець від продати..

Необхідно відзначати відмінність між сучасним складом по­хідних слів та історичним.

Vі. Морфологічний розбір

Морфологічний розбір усіх частин мови побудований за єдиним принципом: спочатку потрібно назвати початкову фор­му слова й указати його постійні ознаки, потім про­ана­лізувати граматичні ознаки конкретної словоформи, схарак­те­ри­зувати синтаксичні властивості даної словоформи.

Іменник

1. Початковою формою іменника є форма назив­ного відмінка однини (або множини, якщо іменник не має форм однини).

2. Усі іменники поділяють на загальні (які є назвами для багатьох однорідних предметів чи понять) і власні (які є інди­відуальними назвами для окремих предметів та понять).

3. Усі іменники поділяють на назви істот і назви предметів (неістот). До предметів у цьому випадку відносимо не лише назви власне предметів, а й назви дій (рубання), станів (сидіння), ознак (доброта)й інших понять (світогляд, правда).

4. За лексичним значенням всі іменники поділяють на іменники з конкретним значенням та іменники з абстрактним значенням. Передусім серед іменників з конкретним зна­чен­ням виділяють іменники з предметним значенням, з речовин­ним значенням та збірним значенням. Абсолютної межі між іменниками з конкретним значенням та іменниками з абстракт­ним значенням немає, бо поняття конкретні й аб­страктні взаємо­зв'язані. Критерій розмежування їх один: кон­кретне те, що сприймається органами чуття (зору, слуху, до­тику, смаку, ню­ху), а абстрактне є те, що сприймається лише роз­судком, розу­мом. Неправильно говорити, що іменники поді­ляються на імен­ники конкретні й абстрактні. Конкретними й абстрактними бу­вають не іменники, а ті поняття, які ними позначаються, назва­ми яких іменники виступають у мові.

5. Кожен іменник в однині належить до одного з родів. Тільки іменники, що мають лише множину, за родами не розпо­діляються. У переважній більшості іменників рід виражається морфологічно (флексіями в однині). Це назви предметів (річ, во­да, село), понять (розум, душа, розуміння) та деяких істот (дитя, курча). У частини іменників рід виражається морфологічно і синтаксично. Такими є переважна частина назв істот (студент, студентка, ударник, ударниця, лікар, же­ребець, кобила, чоловік, жінка). В окремих іменниках – на­звах осіб рід виражається лексично, навіть усупереч морфологічним ознакам. Це іменники чоловічого роду на -а (Микола, Хома, суддя, Лука, Ілля, листо­ноша, воєвода, староста), а також на -о (Грицько, Петро тощо). У незмінюваних іменниках рід виражено синтаксично (моло­дий зебу, просторе фойє, повноводна По) і зрідка лексично (ма­дам, леді, пані). Іменники, що мають лише форму множини, ро­ду не мають (сани, ворота, двері).

6. Визначаючи відміни і групи іменників, треба пам’ятати, що на групи поділяються лише іменники І та II відмін. Іменники III та IV відмін на групи не поділяються, оскільки флексії у них в межах відміни однакові. Поза відмінами зали­шаються незмінювані іменники (таксі, кенгуру, Черних) та іменники, що мають лише форму множини (дріжджі, сани, ворота).

7. Потрібно пам’ятати, що граматичне значення певного від­мінка властиве всім іменникам, в тому числі й незмінюваним. Отже, немає іменників невідмінюваних, хоч є іменники незмі­нювані. Граматичне значення відмінка в іменниках може вира­жатись по-різному: а) флексією (виконує робот-у); б) флексією і прийменником (горить на робот-і), в) флексією і наголосом (миє ру'к-и; не підняв рук-и'); г) флексією і позицією слова (Сон­це перемагає туман; Нота Англії Швеції), д) синтаксично, тобто зв’язком з іншими словами (Біжить сірий кенгуру; Їде на таксі).

8. Граматичне, або лексико-граматичне, значення числа ма­ють усі іменники. Щодо наявності форм числа, то вони залежать від лексичного значення іменника, тобто від харак­теру того поняття, що виражає іменник. За наявністю форм числа іменники поді­ля­ютьна три групи: 1) іменники, що мають форми однини і множи­ни (трактор, береза, село); 2) іменники, що мають лише форму однини (мужність, бо­ротьба, сало, Кав­каз); 3) іменники, що мають лише форму множини (ножиці, уста, жнива, оглядини).

Засобами вираження значення числа виступають: а) система відмінкових флексій, окремо для однини й окремо для множини; б) у небагатьох іменниках флексія і наголос (ру­ка – руки' – ру'ки, озеро – о'зера – озе'ра); в) в окремих іменниках флексія та інша основа (дитина – діти, дівчина – дівча­та, селянин – селяни, чудо – чудеса); г) у незмінюваних іменникам зв’язок з іншими сло­ва­ми (Запроектовано збудувати просторе ФОЙЄ, Запро­ек­товано збудувати три ФОЙЄ); д) зрідка значення однини виражається лексично всупереч формі множини (ножиці, сани, ворота).

9. Іменник у непрямому відмінку залежить від дієслова, діє­прислівника, дієприкметника, іменника, прикметника, чис­лів­ника, прислівника, слів категорії стану і виступає у ролі додат­ка, неузгодженого означення, прикладки, обставини та іменної час­тини складеного присудка. Іменник у називному відмінку може бути незалежним словом у реченні, коли виступає підметом, або залежним, коли виступає імен­ною частиною складеного при­судка або прикладкою.