Методичні коментарі

Принципи навчання української мови, чи принципи методи­ки української мови – основні, вихідні теоретичні поло­жен­ня, які визначають вибір методів, прийомів, інших засобів навчання. Це, по-перше, принципи дидактики, які отримали методичну інтерпре­тацію відповідно до навчання української мови: принцип виховного навчання, принцип науковості, прин­цип систематичності навчання, взаємозв'язок у вивченні рівнів мови, розділів курсу, принцип до­ступності, принцип наочності, принцип свідомості й активності уч­нів у навчанні, принцип міцності, принцип індивідуалізації навчан­ня, принцип зв'язку теорії з практикою. На основі закономірностей засвоєння мови та мовлення дітьми чи функцій мови виводять прин­цип уваги до матері мови, принцип розуміння лексичних і граматич­них мовних значень, принцип оцінки виразності мовлення, принцип розвитку мовного чуття, принцип залежності темпу збагачення мов­лення від ступеня досконалості мовленнєво-творчої системи учня та структури його мовленнєвих умінь. Деякі вчені виводять принципи із соціально-психологічних функцій мови: комуніка­тивної, функції вираження думки, естетичної функції.

Загальнодидактичні принципи навчання української мови

Виховне навчання української мови – один із найголо­вніших дидактичних принципів. Основні виховні можли­вості уроків україн­ської мови: а) чітка організація пізна­вальної діяль­ності учнів, вико­ристання активної методики, атмосфера пошу­ку, високий рівень ін­тересів, вимогливість, творча взаємо­допо­мо­га, атмосфера чесності та правдивості; б) вихован­ня поваги й любові до рідної мови, вміння її цінувати, розуміння багатства мови, виражальних можливостей, створення гарного мовленнє­вого середовища на уроці, розвиток від­чуття мови, гарного смаку, використання кращих літературних тво­рів, висока культура усного та писемного мовлення на уроці; в) ви­користання для аналізу та вправ таких текстів, які своїм змістом ви­ховують любов до Батьківщини, прагнення до вчинків, до всього прекрасного, благородного, високоморального, текстів, які відобра­жають життя нашого народу, зокрема – місцевих мате­ріалів з вико­ристанням відповідної лексики; г) використан­ня прийомів, які пов'язують теорію з практикою; ґ) доцільне і широке використання вправ зі зв'язного мовлення: переказів, творів, оповідань та ін.; д) зв'язок роботи на уроці з позакласною роботою з мови.

Єдність теорії та практики у навчанні української мови - один із принципів дидактики, який опирається на живе мовлення і на письмовий текст у засвоєнні граматики та інших теоретичних ві­домостей, а також полягає у застосуванні теоре­тичних знань у прак­тиці письма, читання, усного мовлення, в оволодінні орфографією, орфоепією, культурою мовлення. У шкільному курсі української мо­ви, як правило, практична діяльність учнів спирається на теорію мо­ви. Єдність теорії та практики забезпечується системами вправ, ко­ментуванням, побу­довою мовних конструкцій - словосполучень, речень, тексту т.п.

Зв'язок навчання з життям - дидактичний принцип, який по­лягає насамперед у практичній спрямованості навчання, в оволодін­ні учнями мовними уміннями та навичками: навич­ками мовлення, читання, письма, сприйняття мовлення; умін­нями робити доповіді, писати звіти, статті в газети, оволодіння «діловими письмом» - складанням протоколів, актів, заяв і т.п.;

Зв'язок навчання із життям забезпечується розумінням соціаль­ної ролі мови і мовлення у всіх його проявах: у вироб­ництві; у на­вчанні, в науці, у мистецтві - художній літературі, теорії та музиці. Відрив теорії від практики несумісний із виконанням принципу зв'язку навчання з життям.

Індивідуальний підхід в умовах колективної роботи класу - один з принципів навчання. Передбачає знання і враху­вання інтере­сів, нахилів, рівня розвитку, прогалин у знаннях та уміннях кожного учня. На уроці - це увага вчителя до кожного учня, допомога індиві­дуального характеру, запитання і завдан­ня, які виражають індивіду­альні можливості та недоліки в знаннях. Індивідуальний підхід вра­ховує риси характеру, темпе­ра­менту учня. Поза уроком - це залу­чення на факуль­тативи, в гуртки за інтересами, індивідуальна допо­мога невстигаючим і т.п.

Мета уроку української мови - один із важливих його компо­нентів. Це чітке визначення того, до чого прагне вчитель, організо­вуючи урок. Погано сформульована мета уроку нега­тивно відобра­жається на єдності уроку, його спрямованості, Зазвичай, визначають виховну мету: наприклад, домагатися підвищення пізнавальної са­мостійності, виховувати любов і повагу до рідної мови; пізнавальну мету - домагатися засвоєння певних понять, закономірностей, пра­вил. Мета уроку полягає також у формуванні умінь і навичок, що планується не на кожен окремий урок, а на серію уроків. У кінці уроку підводяться підсумки досягнення поставленої мети: чи досяг­нута пізнаваль­на мета уроку, що нового засвоєно; які вміння закла­дені на уроці; як виховувались самостійність, працелюбність, увага; чи урок пройшов як зразок багатства і виражальних можливостей рідної мови; чи формувалась на цьому уроці особистість учня і т.п. Мета уроку та її досягнення завжди враховується під час аналізу уроку директором, завучем та при оцінці уроку самим учителем.

Наочність у навчанні української мови - один з дидактичних принципів, який полягає у формуванні в учнів уявлень та понять на основі живого сприйняття предмета і явищ, у даному випадку - явищ мови. «Наочним» матеріалом при цьому виступає, насамперед, мова - живе мовлення, взірці мовлен­ня, як правило, художні твори, що слугують матеріалом для спостереження над мовою, для аналізу, вправ. Тому в методиці української мови говорять про «слухову на­очність», особливо при вивченні фонетики, орфоепії, інтонацій, ор­фографії. При засвоєнні письма, орфографії суттєву роль відіграє зорова наочність. Засоби навчання, які реалізовують принципи на­очності, розрізняються: за характером матеріалу — словниковий та зображувальний, конкретні мовні одиниці та їх моделі, схеми; за ви­дами сприйняття (зоровому, слуховому, зорово-слуховому); за спо­собами викладу матеріалу - за допомогою технічної апаратури чи без неї, в статистиці чи динаміці; за організаційними формами робо­ти з ними - фронтальна робота на основі демонстраційних посібни­ків та індивідуальна на основі роздавального матеріалу.

Наступність у навчанні української мови - один із дидактич­них принципів, який полягає у послідовності, система­тичності роз­міщення матеріалу, з врахуванням вже вивченого, у перспективності вивчення матеріалу, в узгодженні рівнів та етапів навчально-виховної роботи. Умови дотримання наступ­ності: а) знання тенден­цій розвитку з дошкільного віку до XI класу в збагаченні словника, у синтаксисі мовлення учнів; б) розуміння того нового, що з'являється в розвитку мовлення учнів на кожному новому етапі навчання; в) узгодженість програм і підручників суміжних класів; г) розробка єдиного курсу української мови з І по IX клас; ґ) пропедевтика в мо­лодших класах тих тем, які будуть вивчатися у наступних; д) повто­рення, узагальнення матеріалу, який був вивчений учнями раніше; є) узгодженість норм і критеріїв оцінки знань та вмінь учнів у поча­ткових класах по знаннях та вміннях з мови. Наступ­ність забезпечу­ється також підготовкою до уроків учи­теля. Обов'язковим є знання всіх етапів мовного розвитку, важлива умова наступності - плану­вання роботи на тривалий термін, вміння бачити далеку перспекти­ву. Наступність дотри­мується з врахуванням вікових можливостей учнів, без їх перевантаження.

Науковість у навчанні української мови - один із дидактич­них принципів, згідно з яким учням надаються лише перевірені, ви­значені в сучасній науці положення, не допуска­ється викривлення матеріалу з метою його доступності, вводяться терміни, вживані в даній науці, засвоєння основ науки будується із розрахунком на по­дальше його вивчення на більш високому науковому рівні.

Перспективність у навчанні української мови - елемент сис­тематичності, послідовна підготовка учнів до засвоєння того матері­алу, який вивчатиметься пізніше. Здійснюється шляхом введення пропедевтичного ознайомлення з основами наступних розділів, тем. Наприклад, розділ «Синтаксис» дає учням попередні відомості, не­обхідні для повнішого розуміння курсу морфології, для розвитку мовлення учнів.

Практична спрямованість навчання української мови - один із аспектів дидактичного принципу єдності теорії і практики. Відображає мету і завдання навчання української мови. Зосереджує увагу на озброєнні учнів практичними уміннями і навичками з мови, які є необхідними для них в житті та подальшому навчанні різних предметів: оволодінні мовою, читанням, письмом, орфоепією, орфо­графією, інтонаціями, виразністю усного мовлення і читання, навич­кою сприйняття чужого мовлення, уміннями граматичного аналізу, в користу­ванні словниками і т.п. Практична спрямованість навчання української мови не суперечить теоретичній роботі, засвоєнню знань: вся практична робота спирається на теоретичні знання, на правила, закономірності, мовні поняття.

Разом з тим практична спрямованість не може спиратися лише на виконання вправ, які сприяють закріпленню теорії; її мета - за­безпечити потреби учнів у комунікації, пізнавальній діяльності, письмі, читанні та ін.