Пунктуація

Сучасна пунктуація – це система розділових знаків, що склалася історично. У мовознавстві цей термін вживається з трьома значеннями: 1) зібрання правил про вживання розділо­вих знаків; разом з орфографією пунктуація становить правопис мови; 2) самі розділові знаки, які використовуються на письмі; 3) розділ мовознавства, який вивчає закономірності використан­ня розділових знаків у писемному тексті.

Розділові знаки – це частина графічної системи мови – умов­но прийняті значки (крапка, кома, тире та ін.), вживані на письмі для членування писемного тексту за змістом та інтонацією.

В українській пунктуації вживаються такі розділові знаки: крапка, кома, крапка з комою, двокрапка, тире, знак питання, знак оклику, крапка, дужки, лапки. Роль розділового знака у тек­сті виконує також абзац.

Розділові знаки сучасної української мови становлять ус­та­лену систему. До цієї системи належать одиничні розділові зна­ки: крапка, двокрапка, багато крапок (три крапки), крапка з ко­мою, тире, знак питання, знак оклику і парні (видільні): дві ко­ми, два тире, дужки, лапки.

За функцією розділові знаки поділяються на роздільні (віддільні, відокремлювані) та видільні.

Знаки пунктуації поділяють також на три групи, враховуючи принципи їх використання, а саме: 1) структурні розділові зна­ки; смислові розділові знаки; ритмомелодійні розділові знаки.

Подекуди розділові знаки бувають багатозначними. Виража­ючи смислове членування речення, вони відображають і поділ його на структурні компоненти, реалізують особливості інтона­ційних та ритмомелодійних малюнків фрази.

Принципи української пунктуації

Погляди мовознавців на основи української пунктуації не відзначаються одностайністю. Проте, враховуючи насамперед семантично-синтаксичні відношення між членами речення і частинами речення, більшість учених відзначає, що сучасна українська пунктуація ґрунтується на таких основних прин­ципах: 1) синтаксичному (логіко-граматичному, структур­ному), який враховує граматичну структуру речення, 2) семантичному (синтаксично-смисловому), що пов’язаний з логічним виділен­ням компонентів висловлювання, з його смисловим аспектом, та 3) інтонаційному (ритмомелодійному), який враховує типи інто­наційних малюнків та інтонаційних видозмін висловлення.

__________________

СХЕМИ ТА ЗРАЗКИ МОВНИХ РОЗБОРІВ

Лексичний аналіз слова

Лексичний розбір слова закріплює теоретичні знання сту­дентів про слово як лексичну одиницю мови, виробляє навички роботи зі словом у контексті, з лінгвістичними словниками (тлу­мачним, словником синонімів, омонімів, паро­німів та ін.). Сту­денти повинні вміти з’ясувати лексичне значен­ня слова, його моносемію чи полісемію, визначити системні (синонімічні, ан­тонімічні, омонімічні, паронімічні) зв’язки, походження сло­ва, стильову приналежність, стилістич­ний потенціал тощо.

Зробити лексичний аналіз слова – це схарактеризувати його лексичне значення, походження, особливості вживання в кон­тексті і т. ін. за запропонованою схемою.

Схема лексичного аналізу слова

1. Вибрати з тексту слово; назвати його в початковій формі.

2. Встановити, яким словом (повнозначним чи службовим) воно є.

3. Розкрити лексичне значення слова у поданому тексті.

4. Виявити, яке значення (конкретне чи абстрактне) має аналі­зоване слово у тексті (назвати ознаки конкретних або абст­рактних слів).

5. Встановити, однозначним чи багатозначним є аналізоване слово. Назвати інші значення багатозначного слова.

6. Встановити, у прямому чи в переносному значенні вжи­ва­ється аналізоване слово у тексті (якщо слово вжите в пере­носному значенні, виявити тип перенесення назви – мета­фора, метонімія, синекдоха).

7. Навести синоніми до аналізованого слово (по можливості).

8. Навести антоніми до аналізованого слова (по можливості).

9. Навести омоніми до аналізованого слова (по можливості).

10. Навести пароніми до аналізованого слова (по можливості).

11. Встановити (після виявлення семантичних, фонетичних, морфологічних ознак) походження слова.

12. Вказати, до активного чи пасивного шару лексики належить аналізоване слово. У разі потреби встановити, застарілим (архаїзмом, історизмом) чи неологізмом є аналізоване слово.

13. Виявити, чи є слово загальнонародним, чи локальним (діа­лектизмом).

14. Встановити приналежність слова до одного з шарів стиліс­тич­но нейтральної чи специфічної лексики. Визначити, в якому стилі (чи стилях) вживається аналізоване слово.

15. Встановити стилістичну функцію слова у поданому тексті.

Зразок:

Як парость виноградної лози, плекайте мову (М.Рильський).

Лози – початкова форма лоза. Це слово є повнозначним, оскільки, виконуючи номінативну функцію, називає предмет. За частиномовною приналежністю лексема “лоза” – іменник, поза конт-екстом, у словнику української мови, має конкретне зна­чення “довге тонке стебло рослини”.

Слово “лоза” – багатозначне. Інші його значення: 1) народна назва деяких кущових порід верби; 2) зарості деяких кущових рослин. У контексті лексему вжито в прямому значенні.

Синоніми до слова “лоза” – різка, дубець (розм.); (зарості ло­зи) лозняк, лозиння.

Омонімів, антонімів і паронімів до слова лоза дібрати не можна. Слово за походженням є спільнослов’янським. Воно на­лежить до активного шару лексики. За сферою вживання є за­гальнонародним, оскільки функціонує без територіальних чи соціальних обмежень. У поданому контексті слово вжито у складі порівняльного звороту, що має образно-художнє стиліс­тичне навантаження.