Словосполучення

1. Словосполучення – це підпорядкована реченню непреди­ка­тивна синтаксична одиниця-конструкція, граматичне змістове поєднання двох або більше повнозначних слів (чи словоформ), яке зі змістового боку є складним найменуванням явищ дійсності, а з формально-синтаксичного – сполученням повно­значних слів за допомогою підрядного зв’язку.

2. За морфологічним вираженням головного слова виділяють такі різновиди словосполучень: дієслівне (вишивати рушник), ад’єктивне(схожий на брата), субстантивне (читання книги), адвербіальне (наодинці з думками), займенникове (хтось із знайомих), числівникове (п’ять братів). З огляду на будову сло­восполучення поділяємо на: 1) прості (духовні витоки, вели­кий металургійний завод), 2) складні (швидко читати книгу); 3) комбіновані (читати цікаву книгу).

3. У словосполученні між компонентами (опорним і залежним) можливий тільки один тип синтаксичного зв’язку – підрядний. Формами підрядного зв’язку у словосполученні є: 1) узгодження, за якого граматичні форми залежного слова уподібнюються граматичним формам (відмінка, числа й роду) опорного слова цілком – повне узгодження (цікава книга, важли­ве рішення, високий будинок) або частково – неповне узгодження (маршрутне таксі, голосне “ура”, безнадійний / безнадійна соня), виражаючи означальні відношення; 2) кореляція – це такий зв’язок між іменниками, коли один з них дублює граматичну форму іншого цілком – повна кореляція (воїн-герой, дівчина-красуня) або частково – неповна кореляція (жінка-водій, місто Чернівці), виражаючи апозитивні відношен­ня; 3) керування – головне слово вимагає від залежного певної форми непрямого відмінка для вираження об’єктних відношень – сильне керування (зустріла дідуся, відійти від берега, досягнути успіху, не купити хліб / хліба), або доповнювальних, об’єктно-доповнювальних і об’єктно-обставинних відношень (стати студентом, турбуватися про дітей, прилетіти літа­ком, помилятися в диктанті); 3) власне прилягання – виража­ється не зміною залежного компонента, а його розташуванням, залежною граматичною функцією, змістом, несамостійним характе­ром виражених ним обставинних відношень (говорити голосно, шлях уперед); 4) відмінкове прилягання виникає за приєднання до повнозначного слова відмінкової чи прийменни­ково-відмінкової форми з означальним або обставинним значеннями (перейти кімнатою арія з опери, працювати в полі).

Речення

За принципом комунікативної настанови речення поділяють на: 1) питальні; 2) непитальні, до яких належать переповідні, які містять чуже повідомлення, передане кимось; розповідні, у яких міститься повідомлення про когось чи щось; спонукальні, що виражають спонукання до дії (наказ, вимогу, заклик, по­бажання, пораду, дозвіл, пересторогу тощо); бажальні (опта­тив­ні), які виражають бажання мовця. За інтонацією форми не­питальних і питальних речень можуть бути окличними та неокличними.

Прості речення

1. Двоскладне речення – речення, граматична основа якого має два головні члени – підмет і присудок.

За способом вираження підмета граматичні моделі речень поділяють на номінативно-підметові (Учень пише) та інфі­нітивно-підметові (Жити – це любити), а за способом виражен­ня присудка – на дієслівні (Студент працює) та іменні (Брат – учитель; Ранок теплий; Хліб спечений; Книжка одна).

За координацією присудка з підметом граматичні моделі ре­чень поділяють на структури з координованими членами речен­ня (див. попередні приклади) і некоординовані (Брат – за вчителя).

2. Односкладне речення – речення, граматичну основу якого складає головний член із залежними від нього словами або без них і не вимагає другого головного члена речення. Головний член односкладного речення може виражатися дієсловом (діє­слівний клас) або іменною формою (іменний клас). Щоб визна­чи­ти тип односкладного речення 1) з головним членом у формі діє­слова, потрібно врахувати: а) його спосіб; б) час; в) особу; г) чи­сло; 2) з головним членом у формі іменної частини мови – а) відмінок; б) наявність / відсутність кількісного компонента. Як­що головний член односкладного речення виражений преди­кативним прислівником або словом типу жаль, біда, гріх, то це безособове речення.

3. За характером регулярних реалізацій граматичних моде­лей прості речення поділяють на: 1) повні – з усіма членами граматичної моделі; 2) неповні речення, в яких одна з ланок їхньої будови не вимовляється, однак фіксується свідомістю: а) контекстуальні – в яких пропущений член (члени) визна­ча­ється з контексту, переважно з попереднього речення (Вгорі було небо, заслане сірими хмарами. Помалу пересувалися (Б.Грінченко). В одній кишені смеркає, а в другій світає (Н. тв.) б) ситуативні – пропущений член (головний чи поширювач) не вживається з огляду на ситуацію, з якої він зрозумілий. Напр., на тролей­бусній зупинці: - Іде? – Так. – Третій? – Ні, п’ятий. 3) еліптич­ні – це структури, в яких неназваний член не визна­чається з контексту чи обставин мовлення, а зумовлюється структурою та семантикою самого речення (А біля школи тим часом ще танці (О.Гончар).

4. Із погляду семантичної будови прості речення поділяють на однокомпонентні (Осінь. Смеркає.), двокомпонентні (Дів­чина співає. Мені весело.), трикомпонентні (Вдихати вітер Батьківщини – найвище щастя на землі (В.Сосюра). Компо­нентами семантичної будови простого за змістом (моно­про­позиційного) речення є суб’єкт (S), предикат (Р) і об’єкт (О).

5. У комунікативній будові за актуального членування речення виділяють тему (відоме) – Т і рему (нове) – R. Розріз­няють Т- R – нейтральні висловлювання та експресивні – R- Т.

6. В українському мовознавстві усталилася традиція поділя­ти прості речення на неускладнені й ускладнені (з сурядними рядами словоформ, напівпредикативними конструкціями, пояс­нювально-уточнювальними зворотами, вокативними формами, засобами вираження суб’єктивної оцінки). Підставою для виді­лення таких речень є семантична складність – вони виражають не одну подію чи ситуацію, а кілька, тобто є поліпро­пози­тивними.

7. Більшість речень – подільні на члени речення. Крім них, є ще неподільні (еквіваленти речень, неграматичні речення, слова-речення, висловлення, релятиви, комунікати). Вони не належать до рівня структурних схем (Так. Ні. Люди як люди. Життя є життя.).