Сполучники

1. За значенням, точніше, за характером тих смислових відно­шень між членами речення чи реченнями, які сполучники разом з іншими мовними засобами (інтонація, форми слів тощо) вира­жають, їх поділяємо на дві основні групи: сурядні і під­ряд­ні. У свою чергу і сурядні і підрядні відношення можуть бути різними, тому сполучники поділяються на підгрупи.

Сурядні сполучники поділяють на такі підгрупи: єднальні (і (й), та, ні...ні, ані...ані); приєднувальні (та й, ще й, та ще й, і навіть, і, та); протиставні (а, але, проте, зате, однак, та (але), так (але), тільки); зіставні (як... так і, не тільки...а (але) й, не лише...а (але) й, не стільки ... скільки (як), не те щоб... а); роз­ді­лові (або, чи, хоч, то...то, або ... або, чи... чи, чи то... чи то, хоч ... хоч, не то...не то); допустові (хоч, хоч... але, хай ... але.

Підрядні сполучники за значенням поділяють на: причинові (бо, тому що, через те що, тим що, у зв'язку з тим що, завдяки тому що); умовні (якщо, якби, коли б, як, як тільки, раз); мети (щоб, щоби, для того щоб, з тим щоб, затим щоб, аби); допус­тові (хоч, хоча, дарма що, незважаючи на те що, хай, нехай); наслідку (так що); часові (поки, доки, як тільки, тільки-но, ледве, скоро, щойно, тільки що, після того як, з того часу як); порівняльні (мов, немов, наче, неначе, ніби, нібито, начебто, як, що); з’ясувальні (що, щоб, як, ніби, мов, немов, наче, неначе).

2. За походженням сполучники бувають первинні, або непо­хідні (і, та, то, а, бо, чи тощо), і вторинні, або похідні (тому що, щоб, після того як і т. д.).

3. За морфологічним складом сполучники бувають прості (і, а, та, то, бо, чи, тобто первинні); складні (щоб, якщо, проте, за­те, доти, доки, якби, аби) і складені (тому що, через те що, для того щоб, дарма що, незважаючи на те що і под.).

4. За вживанням сполучники поділяють на одиничні (і, а, але, та), повторювані (і... і, ні... ні, чи ... чи, то ... то, або... або, бо... бо, щоб... щоб тощо) і парні, або двочленні (не тільки… але й, не лише ... а й, як ... так і тощо).

5. Сурядні сполучники (разом з іншими засобами) з'єднують однорідні члени речення та однорідні речення, підрядні сполуч­ники (разом з іншими засобами) з'єднують підрядні частини речення з головними.

Вигуки

1. За значенням вигуки поділяють на дві групи: емоційні і вольові. Емоційні вигуки можуть виражати приємні почуття, позитивну оцінку, неприємні почуття та нега­тивну оцінку. Вольові вигуки можуть виражати волю лю­дини при звертанні до тварини, до людини, наказ, команду, приві­тан­ня, прощання, подяку, запевнення.

2. За походженням вигуки поділяють на первинні (а, о, у, е, ой, ай, ей, ах, ох, ух, ху, ха, фу та ін.) і вторинні (леле, годі, алло, стоп, браво, караул, марш тощо).

Vіі. Синтаксичний і пунктуаційний розбори Синтаксема

1. Синтаксеми – це мінімальні семантико-синтаксична оди­ни­ці, виділювані на ґрунті семантико-синтаксичних відношень, які відображають стосунки між предметами і явищами позамов­ного світу. Вони утворюють різні класи в межах простого елемен­тарного й неелементарного речень. Організувальним центром у простому елементарному реченні виступає один предикат – дії (Хлопчик саджає деревце), процесу (Трава зеле­ніє), стану (Мені весело), якості (Троянди запашні), локативний (Мати стояла коло воріт), кількості (Книжок – багато); у неелементарному – два і більше, причому один предикат буде основним (первин­ним), а решта – вторинними, похідними, витвореним з інших вихідних елементарних речень, напр.: Вибух розбудив хлопчика //Був вибух + Хлопчик прокинувся.

2. Предикатні синтаксеми розрізняють за валентним потен­ці­алом, що виявляється в кількості залежних від них іменни­кових (субстанціальних) синтаксем – суб’єктної (Квіти в’я­нуть), об’єктної (Я читаю книгу), адресатної (Дівчина написала подрузі листа), інструментальної (Ми везли вантаж машиною), локативної (Батько зайшов у церкву).