Слова категорії стану

1. Слова категорії стану можуть означати: психічний стан людини (страшно, соромно, тривожно), фізичний стан істоти (холодно, душно), стан природи (сонячно, хмарно), стан оточен­ня (затишно, тісно), суб'єктивну оцінку (гарно, гидко), мож­ли­вість чи необхідність дії (треба, слід, можна, варто).

2. Слова ці в реченні незалежні. Вони виступають частиною головного члена безособового речення.

Модальні слова

1. Модальні слова не є назвами якихось понять, тому не мають лексичного значення. Вони є засобом вираження ставлення мов­ця до висловлюваної ним думки чи її частини. І ось за харак­те­ром вираженого модальними словами ставлення модаль­ні слова поділяються на дві основних групи. До першої групи відно­сяться модальні слова, що виражають логічну, розумову оцінку висловлюваної думки з погляду її імовірності, прямого ствер­дження, реальності (безперечно, звичайно, дійсно, зрозуміло, правда, розуміється, безумовно, очевидно, справді та ін.). До другої, групи належать модальні слова, що виражають значення можливості висловлюваної думки, тобто впевненість чи невпев­неність у її реальності, припущення щодо її здійснення тощо (напевно, мабуть, можливо, може, певно, видно, здається, ймовірно, вірогідно та ін.).

2. Основна синтаксична роль модальних слів – виступати в ролі вставних слів. Зрідка вони можуть виступати в ролі слова-ре­чення (Ти вчора був на заводі? Звичайно). Іноді виступають в ролі підсилювальних стверджувальних слів (Галя справді не винна).

Частки

1. За значенням і функцією частки поділяють на такі групи: смислові, модальні, емоційно-експресивні (що за, як, ось як, і, ні, хоч, все, собі, де там, куди там, же, навіть, ну, просто), словотворчі (аби- будь-, -небудь, де-, казна-, хтозна-, -завгодно, ні-, не-, -би (якби), ж); формотворчі (би, б, хай, нехай, був, була, було).

В свою чергу серед смислових часток виділяються вказівні (ось, он, осьде, онде, от, то, ото, це, оце, воно); визначально-уточнювальні (саме, рівно, точно, якраз, майже, приблизно, ледве не, мало не, трохи не, власне, якраз саме, справді, дійсно); обмежувально-видільні (лише, тільки, лише тільки, виключно, хоч, хоча, хоч і, хоч би); підсильно-видільні (таки, ж, же, і, й, та, аж, навіть, вже, бо, просто, прямо).

Модальні частки поділяються на модально-вольові (хай, не­хай, ну, дай, давай) і модальні, серед яких є стверджувальні (так, еге, еге ж, атож, точно), заперечні (не, ні, ані), питальні (чи, хіба, невже, що за, як), невірогідності і подібності (ніби, наче, неначе, мов, немов).

2. Одні частки в реченні можуть займати різне місце, інші зай­мають постійне місце і бувають завжди препозитивними (хай, нехай, не, ні, що за, ось, чи, хіба) або постпозитивними (бо, же, таки).

Прийменники

1. Самостійно виявленого лексичного значення прийменники не мають. Значення прийменника виявляємо лише в сполу­чен­ні з формою певного непрямого відмінка іменника, займенника, числівника і в значній мірі залежить від лексичного значення іменника. Тому значення прийменників надзвичайно різнома­нітні і їх (значення) важко перелічити. Основні з них: простору, місця, часу, причини, мети, міри, межі, знаряддя, віддалення, порівняння, способу дії, призначення, напряму та ін. Але якась частинка лексичного значення, натяк на нього зберігається і в самому прийменнику, що, звичайно, йде від частого вживання його з іменником у цьому значенні чи від походження прий­менника. Напр., без вказує на відсутність чогось (без грошей), біля – на місце (біля хати), від – вихідний пункт чи причину (від хати), (від ран) та ін.

2. За походженням прийменники поділяють на первинні (невивідні, первісні: в, від, до, на тощо) і вторинні (вивідні, по­хідні, утворені від різних слів: з-поміж, навколо, напроти, близько, край тощо).

3. За морфологічним складом прийменники поділяють на прості (всі первинні і деякі похідні, як край, близько); складні утворені поєднанням двох чи трьох простих (з-за, з-поміж, з-під та інші); і складені (або прийменникові звороти), утворені спо­лученням прийменника та іменника або прислівника (в галузі, на чолі, під час, у зв'язку з, згідно з, незалежно від та ін.).

4. Кожен прийменник вживається з певною формою непря­мо­го відмінка іменника. Напр.: без, біля, від, для, до, з-за з-під, проти, серед, близько, протягом з формою родового відмінка; назустріч, всупереч – з формою давального відмінка та ін. Деякі можуть вживатись з формами двох непрямих відмінків, напр.: над, під, перед, поза – з формами знахідного і орудного від­мін­ків. Інші вживаються з формами трьох непрямих відмінків, напр.: з, за, між – з формами родового, знахідного, оруд­ного; в – з формами родового, знахідного і місцевого від­мінків. За аналізу вказуємо, з якою формою іменника (зай­менника) вжито прийменник у даному реченні і з якими фор­мами може вжи­ва­тись загалом.

5. Прийменник не сам виражає відношення між словами, а ли­ше допомагає відмінковій флексії іменника, займенника, чис­лівника, субстантивованого прикметника чи дієприкметника ви­ражати підрядні синтаксичні зв'язки цих слів з дієсловами (діє­прислівниками, дієприкметниками, дієслівними формами на -НО, -ТО), іменниками, займенниками, прикметниками, прислів­никами. В окремих випадках (коли іменник незмінюваний) прийменник сам виражає відношення між словами (Приїхали на таксі). У мисленні прийменник допомагає виражати мовними засобами різні відношення між предметом і дією чи станом, між предметом і предметом, між предметом і ознакою тощо.

6. Прийменники самі не бувають членами речення, але зав­жди входять до складу якогось члена речення: обставини (Живе на селі), додатка (Розказує про концерт), означення (Парубок з вусами мовчав), присудка (Яблуня була в цвіту), підмета (Грицько з Петром працюють зранку).