17. Характеристика філософських шкіл досократичного періоду Античної філософії.

Перші філософські школи античності: милетська школа, піфагореїзм, елейська школа. Атомізм Левкиппа і Демокрита

Мілетська школа виникла в VI ст. до н.е. в м.Мілеті, була одним з осередків іонійської філософської традиції. Представники: Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Вчення мілетців про природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаосу. Міфи про богів мілетці вважають зайвим припущенням про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. Міфологіно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні "слово", "смисл", "судження", "задум", "порядок", "гармонія", "закон"). Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Проте вже у Анаксімандра поняття про "апейрон", який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною. Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей. Піфагор та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Зрештою, універсальність математики як науки про кількісні відношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі та часі має кількісні виміри.

Елейська школа виникла в м.Елеї на півдні Італії у VI-V ст. до н.е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій. Елеати аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття. Елейська школа вперше розрізнила мислення та чуттєві дані, виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження.

18. Антропологічне та етичне вчення Сократа

Сократа вважають засновником автономної філософської етики.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філософствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічого не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Головними темами філософських роздумів Сократа були: добро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихильником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

*** Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом. Він першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно". Свої прийоми дослідження Сократ порівнював з «мистецтвом сповитухи» (майевтика); його метод запитань, що передбачають критичне ставлення до догматичних тверджень, отримав назву «сократовской іронії». Свої думки Сократ не записував, вважаючи, що це послаблює пам'ять. А своїх учнів приводив до істинного судженню через діалог, де ставив загальне питання, отримавши відповідь, ставив наступний уточнююче запитання і так далі до остаточної відповіді.

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою є головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися). Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з частинок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

Сократовскій етиці притаманне характерне для античних уявлень зближення незнання з божевіллям, ставлення до злочину як акту божевільних. Правда, Сократ все ж таки в принципі відрізняв незнання від божевілля.

У співвідношенні з благом як результатом дії пізнання, зло є непорозуміння, наслідок проступків, вчинених через незнання. У Сократа добро і зло - наслідок наявності або відсутності одного і того ж начала, а саме – знання.

Сократовский метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки, з'явився джерелом ідеалістичної «діалектики»,.

Основні складові частини сократівського методу: «іронія» і «майевтика» - за формою, «індукція» і «визначення» - за змістом. Сократовский метод, це, перш за все метод послідовно і систематично задавання питань, що мають своєю метою приведення співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. У цьому і полягає сократівська «іронія».

Однак Сократ ставив своєю задачею не тільки «іронічне» розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника, але і подолання цих протиріч з метою домогтися "істини". Тому продовженням і доповненням «іронії» служила «майевтика» - «повивальне мистецтво». Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам дійти до нового життя, до пізнання "загального" як основи щирої моралі.

Основне завдання філософського методу Сократа - знайти "загальне" у моральності, установити загальну моральну основу окремих, приватних чеснот.