Походження назви

Термін «теорія права» замість «філософії права» був введений А. Меркелем у 70-х роках XIX ст. , причому не в значенні ідеальних першооснов права (такий підхід властивий теорії природного права, що була покладена до основи філософії права), а в значенні чинної системи правових норм. У такий спосіб на основі енциклопедії права й філософії права поступово сформувалася загальна теорія права, яка охоплює як філософське осмислення правової дійсності, так і найзагальніші уявлення про систему юридичних наук.^[8]

«Теорія права» є німецьким поняттям, уживаним у континентально — європейському правовому регіоні . Воно введено в значенні чинної системи правових норм, а не ідеальних першооснов права — останні слугували фундаментом філософії права. Поняття «теорія права» не притаманне англо-американській правовій думці, яка оперує поняттям «юриспруденція».

Теорія держави і права поєднала загальне вчення про право з вченням про державу . Однією з таких праць у Росії є курс лекцій з теорії держави і права Г.Коркунова (1908) . Певний внесок у розвиток теорії держави і права вніс український і російський вчений Б.Кистяківський (« Очерки по методологии социальных наук и общей теории права» — 1916).^[9]

На початку ХХ ст . до назви предмета стали додавати слово «загальна», щоб підкреслити відмінність її від загальної частини інших наук : державного, (конституційного), адміністративного, кримінального права та ін. У вивченні «загальної юриспруденції» (теорії права) відбувся перехід від порівняльного аналізу змісту правових норм і понять до дослідження структури, функцій правових норм і правових систем.

Концептуальні напрями

Особливо стрімкого розвитку «теорія права» набула в ХХ ст., склалися різні типи праворозуміння. Прихильники «позитивістської теорії» права ХІХ — початку ХХ ст. (так званої аналітичної юриспруденції : П. Лабанд , К.Бергбом — Німеччина ; Д.Остин — Англія) зосередилися на аналізі чинного права, на конкретних приписах й формах, дали узагальнення правового матеріалу, отриманого окремими галузями права (кримінального, цивільного, кримінально — процесуального); виробили ряд понять (об'єктивне право, суб'єктивні права, застосування права та ін.).^[10]

Право, згідно «нормативістського розуміння», являє собою сукупність загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою й забезпечених у разі необхідності примусом. Родоначальником нормативістської школи був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881–1973). Найвідоміша його робота називається «Чиста теорія права». Кельзен був переконаний, що юридична наука покликана займатися не соціальними або моральними передумовами права, а специфічно юридичним (нормативним) змістом . Разом з Л.Дюгі заснували «Міжнародний журнал теорії права». Тематика публікацій була орієнтована на розробку загальних проблем для різноманітних правових систем: природа права, співвідношення держави і права, права і суспільства, фундаментальні поняття і методи теорії права. Теорія держави і права стала фундаментальною юридичною наукою. Представниками нормативізму були також У. Блекстон (1723–1790) та І. Бентам, Дж. Остін (1790–1859) в Англії, у Німеччині — К. Бергбом («Юриспруденція і філософія права» (1892)), в Італії — Н. Боббіо.

Концепції «природного права» досить різноманітні, але всіх їх об'єднує погляд на право не як на акт державної волі, що передбачає законний примус у разі непокори, а як втілення справедливості і розуму. Прихильниками природної концепції у ХХ ст. були Густав Радбрух, Дж. Дель Веккьо, Лої Фуллер. Сучасні природно-правові теорії, спираючись на класичні вчення XVII–XVIII ст., визнають існування поряд з позитивним правом ідеального порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок і називають природним правом . Згідно з такими поглядами закони держави є дійсними та легітимними лише в тому випадку, якщо вони відповідають ідеальному праву.

Поступово стала формуватися соціологічна юриспруденція. Її представники намагаються відмовитися від ціннісного підходу до права, уникати моральних оцінок, приймати право таким, яке воно є. Однак на відміну від юридичного позитивізму, що дає першорядне значення нормі права, то соціологічна школа — практиці, реальному дії права. Прихильники цього підходу (найбільш відомі серед них — Є.Ерліх, Р. Паунд, Ж.Гурвіч, Б.Кордозо, К.ЛЛевеллін, Дж. Френк) підтримували його різні напрямки : солідаризм, вільне право, правовий реалізм, біхейвіоризм. Проте усі вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю, підкреслюють контраст між правом у формулюваннях традиційних юридичних джерел і правом у реальності.

І. Петражицький (1867–1931) був одним з найвидатніших теоретиків права в Росії. Він став творцем оригінальної «психологічної теорії» права, ідеї якої отримали визнання не тільки на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету, де вчений довгі роки викладав, але і за кордоном, продовжуючи і сьогодні чинити вплив на світову юриспруденцію. Право визначається і досліджується Петражицький як явище нашої індивідуальної психіки . Воно розглядається виключно як прояв правосвідомості, на котру впливають різні чинники, у тому числі законодавство . Як результат цього впливу право є сукупністю певних суб'єктивних переживань і емоцій, що є відображенням реального життя.

У 60-ті роки XX ст. почалося відродження теорії держави і права на базі розвитку нових галузей — інформатики, кібернетики, деонтичної логіки, соціології права та ін. Нині теорія держави і права є міждисциплінарною наукою. Вона використовує досягнення як галузевих юридичних наук, так й інших суспільних наук. При цьому виконує інтегруючу функцію: по-перше, забезпечує взаємодію різноманітних наук у дослідженні права; по-друге, об'єднує результати їх досліджень з елементами філософії права.^[11]

У СРСР вона трактувалася як марксистсько — ленінська наука. Уже в першому офіційному радянському підручнику проблеми держави і права розглядалися з матеріалістично — класових позицій. У 20 — ті роки ХХ ст. з'являються цікаві роботи з теорії держави і права Є.Пашуканіса , І.Разумовського , М.Рейснера , П.Стучки, що не втратили актуальності й по сьогодні. Проте в 30-ті роки того ж століття ці оригінальні концепції кваліфікуються як ідеологічно хибні та категорично заперечуються .Також свій вклад у розвиток понятійного апарату теорії держави і права внесли такі вчені — в Україні: М. І. Козюбра, В. В. Копєйчиков, Є.В .Назаренко, П. Є. Недбайло, М. Ф. Орзіх, П. М. Рабінович, О. В. Сурілов, М. В. Цвік та ін.; у Росії: М. Г. Александров, С. С. Алексєєв, А. М. Васильєв, А. І. Денисов, В. П. Казимірчук, М. С. Строгович, Р. О. Халфіна , А. Ф. Шебанов та ін.^[12]

Із здобуттям Україною незалежності загальна теорія держави і права переживає часи відродження, активно розвивається . Формується сучасна вітчизняна школа теоретиків держави і права. В системі НАН України функціонує спеціалізована наукова установа — Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, питаннями наукових досліджень в галузі держави і права опікується галузева державна академія — Академія правових наук України.^[13]