1. Мова і мовлення - дві іпостасі лінгвальної дійсності.

Проблему мови і мовлення вважають однією з найважливіших і найскладніших у час теоретичному мовознавстві. Вперше заговорив Вільгельм фон Гунвальд (філолог) – основоположник заг мз (мова, як система знаків), поділяв мову и мовлення. Цю ідею підтримав у 2пол 19ст. Олександр Потебня – мова існує у живій формі, забесп спілкування людей, має культурну основу, засіб формування нац. свідомості. Г. Штейнталь – розрізняв мовлення (говоріння), здатність до говоріння і мовний матеріал. Поч 20ст Ферденант де Сосюр (швейцарія) – розмежування мови, мовлення; вивч особливостей мови й мовлення + лінгвальна діяльність (користування мови, існування мови у свідомості, мова як засіб комунікації). Особливості (ознаки) мови (психічне явище, системне явище, пасивне явище – зберіг у пам’яті, нестійке явище) і мовлення (психофізіологічне, психофізичне явище, несистемне явище, активне – вплив людини на інших, стійке явище). Сосюр на основі його виділив 2 аспекти: існує лінгвістика мови й лінгвістика мовлення – вважав, що мова – частина лінгвальної діяльності людей. І.І. Ковалик (укр.) визначив – лінгвальна дійсність (існування мови у суспільстві) існує у 2х іпостасях: мова і мовлення: мова – сис-ма знакових одиниць, забесп формування й вираження думок й почуттів, мовлення – процес використання мови з метою спілкування. Суч лінгвісти продовжують розмежовувати мову й мовлення за ідеєю Сосюра, виділяючи інші ознаки для розмежування. Н.С. Трубецькой (рос) – треба розмежовувати мову, як щось загальне, а мовлення, як щось конкретне; мова – постійна, довговічна, а мовлення – перемінне, нестійке, недовговічне явище. Мова володіє різними сталими категоріями – частинами мови тощо. Мовлення є засобом реалізації мови і має початок и кінець, воно гнучке, багатогранне. Для мови хар-на наукова абстракція, чого не має мовлення. М. і м. – реальні явища, бо існують в реальних головах людей. Мова: усна і писемна форма, але реалізує її в мовленні. Мова, як складне структурне явище, у виглядів рівнів мовної системи, ієрархічно пов’язаних між собою. Мовлення – лінійне, послідовність мовних елементів (мовленнєвий ланцюжок, потік). Мовлення: діалогічна, монологічна форма висловлювання + тембр, тривалість, гучність, артикуляційна чіткість. Тобто, саме мовлення відображу мовну компетенцію мовця, його комунікативну компетенцію. Ця двоплановість, зіставлення мови і мовлення важливі для практики вивчення й викладання мови. Мова реаліз в мовлення верб і не верб засобами (пара лінгвістичними), несловесна інфа: міміка, жести, поза, погляд.

2. Художньо-мовленнєва організація літературного твору. Засоби увиразнення мовлення художньому творі: тропи і стилістичні фігури

Худ мовлення у складі літе твору виступає як зовнішня його форма, тобто як та конкретно-чуттєва словесна оболонка, в якій втілюється зміст твору, за доп якої відтворюються образи й події, про які йдеться у творі, та передається авторське до них ставлення. Худ своєрідність мовленнєвої організації літ твору знаходить свій вияв у специф підборі або ж творенні слів і форм їх синтаксичного сполучення, що вводяться в текст твору й увиразнюють емоц-смислову, комунікативну спрямованість його мови.

Нормативна сталість мовлення може порушуватися з метою увиразнення та надання експресивних властивостей на різних структурних рівнях людської мови. На звуковому рівні відступ - виявляє себе, у звукових повторах (не природному накопиченні однотипних звуків у суміжних словах або словах суміжних фраз), у встановленні неприродної для нормального мовлення симетрії в якісному або кількісному чергуванні складів у фразі. На словесному рівні: по-перше (і рідше), шляхом індивід словотворчості, по-друге (частіше), за рахунок заміни узвичаєного для даного предмета слова, загальновживаність якого нейтралізує і «стирає» його емоційну оціночність, більш емоційним, експресивним його аналогом, що виступає по відношенню до нормативного слова як його мовний, лексичний (закріплений словниками) або контекстуальний (новотворений) синонім. На синтаксичному - пов'язується з такими формами побудови фрази, що сприйм як порушення типових норм логічного упорядкування й розміщення слів у словосполученнях, реченнях і більших синтаксичних одиницях..

Увиразнення мови в худ творі підпорядковане функціям: зображувальна (вказує на ті предмети, явища, людей, які у творі зображуються, тобто назвати їх. З маси слів, автор відбирає саме такі, які з найбільшою повнотою й виразністю здатні конкретизувати те уявлення про предмет, яке автор намагається донести до свого читача), характерологічна (засіб, що характеризує внутр емоц стан людини, яка говорить - н-д, її схвильованість, розгубленість, її соц або територіальну належність, певною мірою відбиває її світоглядні риси) та оціночно-виражальна (відбор слів, за доп яких знаходить своє вираження оціночне ставлення автора до ним зображуваного).

До засобів словотворчого увиразнення мовлення належать слова або форми слів, наявність яких у тій чи іншій нац мові не фіксована словниками й контекстом заг вживання і які створюються прозаїком або поетом у процесі індивід мовної творчості, не виходячи за її межі. Забарвлені подібним індивід уживанням новотворені слова - «неологізми». Ще належить зарозуміла мова - такі новотворені слова і словесні вирази, значення яких через їх різку протиставленість узвичаєним словесним формам у більшості випадків важко піддається розумінню. Встановлення чіткої межі між неологізмом та зарозумілою мовою в багатьох випадках буває проблематичним.

Засоби увиразнення мовлення художньому творі: тропи і стилістичні фігури

Епітет- це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. Е., що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться- пояснювальний. Е інколи не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її- посилювальний. Н: "вечір стальовий" (М. Рильський), "з неба бризки злотозоряні" (Т. Осьмачка) За ознакою вживаності Е. можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські.. Постійний - Е., який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно, в межах певного худ стилю. Н:, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди - широкий, море - синє, вітер - буйний, і т. д. Постійний е. вказує на таку характерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. контекстуально-авторський (з'яв. на межі XVIII-XIX ст) Е - це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності. Метафора - слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності. М. Довгалевський визначав функції м.: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви, 2) підсилення значення сказаного, 3) засобу для досягнення естетичного враження. Залежно від особливостей співвідношення зіставлюваних предметів виділяють 4типи м, побудованих на: 1) заміщенні живого живим. Н: "Тривого моя! Катерино! Ходім!" (М. Вінграновський); 2) заміщенні неживого неживим, "Слово моє, сило моя, славо, // сльозо моя, гніванню ти мій" (М. Вінграновський); 3) заміщенні неживого живим- уособлення, або персоніфікація. Н: "Реве та стогне Дніпр широкий" (Т. Шевченко); 4) заміщення живого неживим. Н: "Дівчатко - клинчатко, злотава струна" (С. Тельнюк). Можливі й різні форми грамма-го вираження метафори. Найчастіше-дієсловом та його формами або ж прикметником. Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про предмет, а й виражає відповідне емоційне ставлення до нього мовця (прозаїка або поета). Порівняння - словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим предметом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві.Основні типи порівнянь - просте, поширене, приєднальне, заперечувальне. 1.Просте- П, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома однорідними ознаками, н: "Ніжна, вразлива, немов мімоза, з сумовитими очима..." (О. Кобилянська). 2. Поширене -П, в якому порівнювані предмети зіставляються одночасно за кількома ознаками 3. Суть приєднального порівняння, полягає в тому, що "...спочатку подається предмет, а потім, коли вичерпана тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова "так" подається образ"; Приєднальна форма порівняння вживана майже виключно в індивідуально-авторській поезії 4. Заперечувальне – це П, побудоване не на зіставленні, а на протиставленні предметів. Ця форма порівняння найбільш типова для фольклорної поезії; в індивідуально-авторській поезії вона найчастіше використов з метою стилізації: Не китайкою покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, - Така його доля. (Т. Шевченко). Порівняння не лише конкретизує уявлення про предмет, про який ідеться, а й відображає емоційне ставлення до нього мовця. Метонімія (з гр. перейменування) - це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Н., такий вислів, як "весь театр аплодував", містить у собі метонімію, виражену словом "театр". Різновиди метонімії: 1) М. місця (в основі - заміщення назви об'єкта вказівкою на місце його знаходження). Н: "Гомоніла Україна" (Т. Шевченко); 2) М. часу (в основі - заміщення назви події вказівкою на час, коли вона відбувалася). Н.: "Як і колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний плід" (В. Сосюра; йдеться про історію України). 3) М. засобу (в основі - заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Н.: "Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І прадіди в струнах бандури живуть" (Л. Боровиковський). 4) М. належності (в основі - заміщення назви предмета вказівкою на ім'я його творця). Н.: "Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні" (Є. Маланюк). 5) М. матеріалу (в основі - заміщення предмета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроблений). Н.: "Купив князь пісню Боянову, // возложив йому гривну золоту на шию - // срібні гуслі озолотив, // попліч свого злотокованого стільця // усоболях возсадовив" (І. Калинець). Синекдоха - різновид метонімії, в якій відбувається перенесення значення з цілого на його окрему частку. Н.: "З баталії в ліс не ховався. // В татарина коней в полях віднімав" (Л. Боровиковський), де слово "татарин" вжито в значенні "татари". Найбільш уживаними є такі види синекдохи: 1)Вживання частини замість цілого. Н.: "Плаче бідний та зітхає, // Сну не знають його очі" (М. Вороний); "Голова моя козацькая! Бувала ти у землях турецьких" (народна дума). 2) Вжив однини замість множини. Н: "І на оновленій землі // Врага не буде, супостата. // А буде син і буде мати" (Т. Шевченко); 3) Вжив виду замість роду. Н: "Сини Міцкевича, Словацького, Шопена, сини Коперніка" (М. Рильський). Гіпербола (грец.-перебільшення) - словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них особливу увагу читача. Н: "Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить подібне кохання" (В. Сосюра); В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду або суспільному досвіду. Гіпербола завжди привертає до себе увагу, виступає як несподіванка, яка з великою силою руйнує автоматизм читацького сприйняття. Літота (грец.-простота) - словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються з надмірним їх применшуванням. Літота виступає як троп, протилежний гіперболі.Н: ноги тонісінькі, як олівці, до села рукою подати. Асоціонім. тропи, утворені шляхом переходу загальної назви у власну (онімізації апелятивів). Незвичність графічного зображення апелятивної лексики з великої літери посилює чуттєво-образне сприймання літературного твору, спонукає читача до роздумів, пошуків худ істини. Персоніфікацію загальних моральних понять в алегоричних образах Доброчинності, Заздрості, Розуму, Пам'яті, Волі, можна знайти вже в перекладних повістях давньої укр літ-ри, проповідях, полемічних творах, шкільній драмі. Особливо часто до цього тропу звертаються письменники XXст: Орел, Тризубець, Серп і Молот, Сонячні Кларнети (П. Тичина); Кострубата блакить (Г. Михайличенко); Серед асоціонімів виділ три великі групи: асоціоніми-алегорії (Мати Чиясь, Художник, Титан); асоціоніми-символи (Океан, Світло); асоціоніми-референції (Велика Армія, Героїня). Алегорія - іносказання; втілення в конкретному худ образі абстрактного поняття. Алегорія - найсуттєвіша ознака байки ,де в образах тварин, рослин, предметів ,явищ природи змальовуються люди, тому ці образи в байках назив алегоричними. Без алегорії байка би перетворилась б в казку або оповідання. Також алегорія властива притчам, прислів'ям , загадка Перифраз-заміна прямого найменування предмета непрямим його означенням, даним у формі описового словесного зворота, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки. Н.: замість Тарас Шевченко- великий Кобзар, кам'яне вугілля - чорне золото.

Стилістичні фігури" - це особливі побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини". За хар-ром відступу від узвичаєних синтаксичних норм побудови фрази всі Стил ф. поділені на три типи: I) Ф, пов'яз з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндентон (або безсполучниковість). II) Ф., пов'яз з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах даного типу можна виділити 3 групи ф: повтору, зіставлення та протиставлення слів та більших або менших мовних величин. 1. Ф повтору.:прості та композиційні. Простий - підсилювально-смисловий, який не має структурно-організуючого значення, тобто повтор, не суттєвий у композиційному (але не в загальносмисловому) відношенні. В залежності від того, які саме смислові величини повторюються, прості повтори поділяються на звукові, словесні, фразові. а) Звукові -повтори однакових або однотипних звуків у суміжних словах або фразах тексту (переважно поетичного). Повтор приголосних звуків –алітерація; повтор голосних - асонанс; повтор звуків наприкінці віршових рядків або їхніх складових частин називається римою. б) Словесні -повтори слів - найчастіше в межах словосполучень, одного або кількох суміжних речень, рідше - в більш широких межах. Повтор однакових слів -прямий повтор. Прямими можуть бути повтори як повнозначних (простий прямий повтор), так і службових (полісиндентон, або багатосполучниковість) слів. Повтори однотипних слів -видозмінювані повтори (плеоназм; тавтологія). в) Фразові -повтори суміжних частин (як правило, окремих, коротких речень) фрази. Найчастіше такий повтор набирає вигляду так званого синтаксичного паралелізму. 2. Ф зіставлення. Ці ф близькі за своїми ознаками та функціями до ф видозмінюваного повтору. Подібно до останніх, вони постають на основі такого накопичення слів, яке видається зайвим, немотивованим нормами та вимогами логічного викладу, таким, що відволікає і ускладнює сприймання його фактологічної сутності. До ф зіставлення належать ампліфікація, градація, парономазія. 3. Ф протиставлення. Ці ф, на відміну від ф зіставлення, грунтуються не на однорідності (смисловій близькості) зіставлюваних слів, а на більш-менш різкій їх різнорідності (смисловому контрасті), яка підкреслюється й посилюється контекстом їх зіставлення. До фігур протиставлення належать антитеза та оксюморон.

III. Ф, пов'язані з відхиленням від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази, - так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику