1. Особливості нормування українського правопису.

ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис кожної мови складається з підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполучення), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполучень, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту).

Укр правопис сформ на основі правописних традицій давньоруської мови, що грунтувалися на фонет принципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в укр писемності 14-16 ст. У кін16 - на поч17 ст. в укр правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч.19 ст. Протягом 16-18 ст. в ньому формуються нові традиції, пов'язані з переозвученням літер алфавіту відповідно до живої укр вимови. За істор традицією зберігалася літера ъ там, де у вимові звучав і, зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ, жънка, тълько). Нову тенденцію до фонетизації укр правопису підтримали в 1пол 19ст. харківські письменники Гулак-Артемовський, створено новий (слобожанський) правопис + Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Писаревський та ін. Засадою слобожанського правопису було - писати так, як вимовляється, з послідовним використанням і дотриманням вимови літер російського алфавіту: звук і передавався літерами и (між приголосними) та і (перед голосним та й): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и — літерою ы: сын, сыла, ходылы. ъ писали тільки після м'яких приголосних на позначення звука є: житиъ, синъ. Значно популярнішою виявилась орфографічна система Куліша у кін 50 рр. 19 ст. Кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетизації правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, відмовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери ĕ, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вживалася літера є), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для укр письменників та видань до створення першого офіційного укр правопису у 1918 р. Послідовником фонет підходу до орфографії виступив Корсун в альманасі «Сніпь», де дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука І незалежно від його походження лат літеру J, а літеру И - замість двох давніх літер Ы та И. Фонетичний правопис підтримав також Бодянський, поєднавши його з історико-етимологічним принципом І. Котляревського і фонетичним - слобожанським правописом. Переважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиц елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і, ĕ після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко. У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували Бецький, Метлинський. У 60-80 рр. 19 ст. у Зах Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася боротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміцніли після виходу 1886 «Малоруско-нім словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видає «Головні правила укр правопису», які не охоплювали всього обширу мови. 1926 р. «Проєкт укр правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народнього комісара освіти Миколи Скрипника. Григорій Голоскевич видав «Укр правописний словник» (близько 40 тис.слів). У 1933 р. правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував укр та рос мови. З абетки вилучено букву Ґ, а укр наукову термінологію переглянуто і узгоджено з рос-укр словниками. Після початку «перебудови» питання удосконалення укр правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія. Гол досягненнями стало відновлення букви Ґ та К.в. (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Під час I Міжнародного конгресу україністів (1991) було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного сучасного правопису для українців, що проживають в Україні, так і в діаспорі, котрий мав би опиратися на весь істор досвід української мови. Ще 8 червня 1994 року уряд України затвердив склад Української нац комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів. Початковою метою було підготування нової редакції правопису за 2,5 роки, але робота із підготовки оновлених правил значно затягнулася. Остаточно всі напрацьовані пропозиції у січні 1999 р під назвою «Проект правопису 1999 року» чи просто «Проєкт».

ВИСНОВОК. Отже, укр. правопис розвивався до сучасного варіанту чимало століть. Бігіто суч укр письменників дещо відхиляються від чинних правил у написанні, н-д, запозичених неологізмів та іноземних власних назв — актуальний правопис не врахував усіх можливостей та деталей їх відтворення укр графічними засобами. У багатьох географічних, істор та худ книгах певні видавництва використовують суч способи транслітерації (з мов, що використовують лат алфавіт), без оглядки на правопис, що не дефініціює точного її використання.