3. Навчальні технології організації Проектної діяльності у школі

Історично метод проектів з'явився в середині минулого століття, коли в пошуках нових форм організації навчальних занять деякі школи звернулись до досвіду ВНЗ.

Проектне навчання іноді розглядають як альтернативу класно-урочної системи навчання. Однак деякі науковці вважають, що його варто використовувати як доповнення до інших видів навчання. У сучасній школі можна виділити чотири основні напрями, при яких ефективно застосовувати методи проектів:

- проект як метод навчання на уроці;

- проектні технології дистанційного навчання;

- для формування дослідницьких навичок школярів у позаурочній роботі;

- як метод організації дослідницької діяльності вчителів.

Проектні технології навчання відтворюють процеси дослідницької діяльності, оскільки містять цикл і мають на меті процеси руху від незнання до знання (на відміну від традиційних лінійних технологій навчання).

Проекти можуть бути однопредметні чи міжпредметні. Іноді тема проекту виходить за межі шкільної програми. Міжпредметні проекти можуть виступати в ролі інтегруючих факторів, що переборюють традиційну предметну роз'єднаність шкільної освіти.

Види діяльності, які роблять їх проектами, мають між собою низку загальних ознак, які й відрізняють проекти від інших видів діяльності:

-спрямованість на досягнення конкретних цілей;

-координоване виконання взаємозалежних дій;

-обмеженість у часі реалізації з визначеним початком і кінцем;

-неповторність та унікальність.

Проектне навчання іноді розглядають як одну із форм реалізації проблемного навчання. Дійсно, учитель тільки ставить задачу, діяльність із зібрання потрібної інформації, підбір методів дослідження й аналіз отриманих даних проводять учні. Здійснення проектного навчання звичайно займає кілька уроків, іноді чверть або півріччя. У цьому випадку основна робота над проектом здійснюється в позаурочний час, учитель виступає в ролі консультанта

БІЛЕТ№21

1. Політика українізації 20-30-ті рр. XX ст. Мовна концепція Миколи Скрипника.

У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією. Декрет «Про поширення знання укр. мови». Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання укр. мови, особливо у партії та уряді. Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли велику увагу шкільництву. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 %. Оскільки масова освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти означало й поширення українізації серед молоді країни. Відкриття 2 інституів: мовознавства і науоковї мови + мовознавство (Кримський, Тимченко, О. Курило, Л. Булаховський). Створено «Укр-рос слвоник», 30 термінологічних словників, 1928 – остаточні редакція «Укр правопису».

Укр мова залишалася мовою державних органів, худ літератури, періодичної преси, науки, техніки, виробничої діяльності. Представники нац меншостей в Україні до кінця 30-х років усе ще мали можливість вивчати рідну мову, культуру, розвивати національні традиції. У 1938 році працювало 6 театрів, які ставили спектаклі єврейською мовою і по одному – молдавською, польською, німецькою, болгарською. Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник - голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 р. Обстоював нац інтереси України. Домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30% вищих учбових закладів вели навчання виключно укр мовою. 97 % укр дітей навчалися рідною мовою. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви, тому, що радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників.

Укр мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах військового резерву на Україні - передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що Червона Армія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі командувачі Червоної армії, котрі не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір.

ВИСНОВОК. Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будь - яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов'язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю - фікс крихітної групки інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося. Але вже з кінця 20-х років, розгортаючи масові репресії в Україні, сталінський режим почав швидко згортати українізацію, повертаючись до великодердавницької асиміляторської політики, яку століттями проводила царська адміністрація.