1. Становлення порівняльно-історичного мовознавства

Поступове накопичення протягом 16-18ст багатого фактичного матеріалу різноманітних мов створило передумови для пошуків нових методів лінгвістичних досліджень. У МЗ утверджуються принципи порівняння мов й істор підходу до їх вивчення, що зумовило виникнення нової наукової парадигми – порівняльно-остор МЗ – гол мета – вивчення споріднених мов. Справжнім поштовхом для зародження порівняльно-істор МЗ стало ознайомлення із санскритом (праці Філіппо Сассеті, Ульяма Джонса, Фрадріх фон Шлегель – звернули увагу на збіг багатьох мов між собою, близькість до санскриту). Основи цього МЗ було закладено в 1 пол 19ст. основоположниками вважають Ф. Боппа, Я. Грімма, Р. Раска і О. Востокова. Праця Ф. Боппа доводить спорідненість грец, лат, перської та герман мов, вважав, що на сонові порівнянна фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан, пояснював явища однієї мови за доп фактів іншої (свій метод апробував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов). Р. Раска доводить наявність споріднених зв’язків між ісландською, грец, лат і балто-словян мовами, усі індоєвропейські мови походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, яліди якої зберегла грец мова. Якоб Грімм, 4 томи «Нім граматики» - перша порівняльно-істор граматика германських мов, акцентує на істор підході до вивчення споріднених мов і ретельно описує грам форми германських мов та діалектів у їх ітор розвитку, починаючи з найдавніших писемних пам’яток. Олександр Востоков виявляє й доводить споріднені зв’язки між слов мовами, розкрил таємницю юсів (ці букви позначали носові [ę] [ọ]). Відкриття порівняльно-істор методу в МЗ було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознавством. Першим теоретиком у галузі МЗ, який глибоко, по-філософ осмислив багатий мовний матеріал і результати зроблених до нього наук досліджень, був Вільгельм фон Гумбольдт. Він прагне виявити заг закономірності істор розвитку мов світу. Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за якого вивчення мови повинно здійснюватись в тісному зв’язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та дух життям (ідеї Канта, Гегеля, Шеллінга).

2. Герменевтика як складова світового літературознавства.

„герменевтика" в суч літературознавстві побутує в 2 значеннях: 1- розуміють теорію інтерпретації або мистецтво інтерпретації. 2-розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та онтологічної (або філософ) герменевтики. Європейська традиція текстуальної інтерпретації бере свій початок від античної (тлумачення античних текстів, передусім поем Гомера) та християнської (тлумачення Старого та Нового Заповітів) герменевтики (середньовічну католицьку, православну і протестантську). В У. елементи класичної герменевтичної традиції простежуються у латиномовних поетиках Ф.Прокоповича та М.Довгалевського, епізодично у творах Вишенського, Сковороди, Котляревського, Шевченка, Франка та ін.

Основоположником Г як науки розуміння (зачинателем вважають Ернесті) є нім мислитель Ф.Шлейєрмахер. Після нього Г перестають розглядати як частину теології, граматики, риторики, логіки чи філософії. Г перетворюється в комплексну методологію інтерпретації, філологічну науку, що акт використовує здобутки філософії, історії, психології, естетики тощо. Шлейєрмахер виділяє 2 методи інтерпретації: 1) об'єктивно-історичний і 2) суб'єктивно-дивінаторний (інтуїтивний, пророчий). Загалом, інтерпретація у нім вченого має Ψий характер і рухається по „герменевтичному колу" (від цілого до частини і навпаки).

Потенціал попередньої герменевтики дав у 19cт. поштовх для розвитку ряду літературознавчих напрямів та шкіл, серед основних – міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, порівняльна (компаративістична), психологічна, філологічна та дух-істор школа (останні три – на межі із 20 ст.).

Міфологічна школа (романтичного типу), спирається на естетику Шеллінга та братів Шлегелів. Думка про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії.

Основоположником біографічного методу та школи, був фр вчений Ш. Сент-Бев. Визначальними моментами у творчості стали біографія та особистість письменника. Осн критичним жанром став імпресіоністичний портрет автора.

Для становлення культурно-історичної школи: впливи історизму, біографізму, позитивізму, ідеї нім філософа І. Гердера. Досліджувала твори мистецтва у зв'язку з середовищем, що породило їх. Основоположником став фр І. Тен. Першоосновами вважав: 1) „расу" (вроджений нац темперамент), 2) „середовище" (природа, клімат, соцобставини) і 3) „момент" (досягнутий рівень культури, традиція). Гол предметом історії літ-ри - сам літ процес.

Еволюційний метод - методи природознавства (дарвінізму) при вивченні худо творів (боротьба літ жанрів „за існування") - І. Тена Ф. Брунетьєр. В. Сиповський розглядав літ твір як організм, що переживає свою юність, зрілість і старість.

Компаративістика (порівняльно-істор метод) - порівняльне вивчення фольклору, нац літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-істор підходу. Велике значення для розвитку - праці Т. Бенфея та Веселовського. В У. Драгоманов, Дашкевич, Франко.

Психологічний напрям - мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в худ образи, котрі є моделлю душі, психіки творця. Еннекен наголошував, що не існує жодного естетичного мотиву у творі, який би не зумовлювався психікою автора, котра є і соц зумовленою. Аналіз твору має містити естетичний, психологічний та соціологічний аспекти.

О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко.

Філологічна школа – вчення основоположника естетики А. Баумгартена - основним критерієм оцінки твору мистецтва є краса, а не його суспільна корисність. Б. Лепкий, М. Вороний, М. Євшан, М. Сріблянський, Л. Білецький, Д. Чижевський.

Дух-істор (культурно-філософська) школа - теор база „філософія життя" (споріднена з українською „філософією серця") та романтична естетика. Основоположником став нім філософ і герменевт Вільгельм Дільтей.