25. Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишились без батьківського піклування.

Однією з найвищою соціальною цінністю держави є соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Конституцією України на державу покладається обов'язок утримання та виховання таких дітей, дитина-сирота це дитина, в якої померли чи загинули батьки; діти, позбавлені батьківського піклування, це діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає ім виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти.

Статтею 8 Закону встановлено, що держава здійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа. Допомога та утримання таких дітей не можуть бути нижчими за встановлені мінімальні стандарти, що забезпечують кожній дитині рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального іа соціального розвитку на рівні, не нижчому за встановлений прожитковий мінімум для таких осіб. Право на повне державне забезпечення в навчальних закладах мають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, віком до вісімнадцяти років та особи з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, при продовженні навчання до 23 років або до закінчення відповідних навчальних закладів. При наданні особам які навчаються, академічної відпустки за медичним висновком за ними зберігається на весь період академічної відпустки повне державне забезпечення та виплачується стипендія. Навчальний заклад сприяє організації їх лікування. Випускники навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечуються за рахунок навчального закладу або відповідної установи органів праці та соціального захисту населення одягом і взуттям, а також одноразовою грошовою допомогою в розмірі двох прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку. Нормативи забезпечення одягом і взуттям затверджуються Кабінетом Міністрів України. За бажанням випускників навчальних закладів їм може бути видана грошова компенсація в розмірі, необхідному для придбання одягу і взуття. Вартість повного державного забезпечення у грошовому еквіваленті для дітей віком від народження до трьох років, від трьох до семи років, від семи до десяти років, від десяти до чотирнадцяти років, від чотирнадцяти до вісімнадцяти років та осіб із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до двадцяти трьох років визначається відповідно до Закону України "Про прожитковий мінімум"

Державні соціальні стандарти, нормативи споживання, нормативи забезпечення є однаковими для всіх дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа, незалежно від форми їх влаштування та утримання, і затверджуються відповідно до законодавства. Крім цього, положення статті 25 Закону України "Про охорону дитинства" також спрямовані на соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Відповідно до зазначеної статті Закону України "Про охорону дитинства" діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на особливий захист і допомогу з боку держави.

Відсутність одного або обох з батьків та батьківського піклування підтверджується відповідними документами, які є підставою для надання цим дітям матеріального забезпечення і пільг, передбачених законодавством України. У разі передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під опіку чи піклування, влаштування в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї жиле приміщення, в якому вони проживали, зберігається за дітьми протягом усього часу перебування їх в цих закладах, у опікунів чи піклувальників, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім'ї незалежно від того, чи проживають у жилому приміщенні, з якого вибули діти, інші члени сім'ї. Жиле приміщення, яке зберігається за дітьми, може бути передано в оренду іншим громадянам на строк до повернення дітей із зазначених закладів, від опікунів чи піклувальників, з прийомної сім'ї чи дитячого будинку сімейного типу. Порядок збереження і передачі в оренду жилого приміщення та іншого майна дитини затверджується Кабінетом Міністрів України.

Держава забезпечує дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам з їх числа, які до передачі під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім'ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, мали впорядковане житло, що зберігалося за ними, вселення їх у ці приміщення і повернення їм майна, що знаходилося в цих приміщеннях на день передачі дітей під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім'ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які до передачі під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім'ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не мали впорядкованого житла або вселення яких у приміщення, що зберігалося за ними, неможливе внаслідок його знищення чи пошкодження або з інших поважних причин, що унеможливлюють проживання там цих дітей, забезпечуються позачергово впорядкованим житлом за місцем їх походження або проживання до влаштування в сім'ї громадян, відповідні заклади в порядку, встановленому Держава гарантує матеріальну допомогу на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, у дитячих будинках сімейного типу і прийомних сім'ях у порядку, встановленому законодавством України. Дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, після досягнення ними 18-річного віку надається одноразова допомога у розмірах і порядку, визначених Порядок надання одноразової допомоги дітям-сирогам і дітям, позбавленим батьківського піклування, після досягнення 18-річного віку, затверджений постановою Зазначений Порядок визначає механізм надання одноразової допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, після досягнення 18-річного віку.

Також, держава гарантує працевлаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, після повернення їх з дитячих закладів, від опікунів чи піклувальників, з дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей, закінчення навчання в державних та комунальних навчальних закладах. Таким чином соціальний захист дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування в Україні є одним із головних обов'язків держави та основним напрямом правової політики держави.

Алкоголізм як форма прояву девіантної поведінки.

Нестандартне, що відхиляється від норми поведінку часто називають девіантною.

Основні види девіантної поведінки - це злочинність і кримінально-карані випадки аморальної поведінки, які теж представляють певну суспільну небезпеку. Зв'язок злочинності та аморальної поведінки полягає в тому, що скоєння злочину передує, як правило, будь-яка різновид девіантної поведінки у вигляді пияцтва, наркоманії.

Девіантна поведінка поділяють на дві групи.

1.Поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, тобто наявність у людини явної або прихованої психопатології. Цю групу, по-перше, складають особи, яких умовно можна віднести до третьої групи характерів, тобто астеников, шизоїдів, епеліптоідов та інших психічно ненормальних людей. По-друге, до цієї групи примикають особи з акцентуйованим характерами, які теж страждають психічними відхиленнями, але в межах норми.

2.Поведінка, що відхиляється від морально-етичних норм людського співжиття і виявляється в різних формах соціальної патології - пияцтві, наркоманії, проституції та ін Подібний вид девіантної поведінки виражається у формі проступків або злочинів. Якщо це провини незначні і не приносять великої шкоди суспільним відносинам, то особи, які вчинили їх піддаються покаранням за нормами трудового чи адміністративного права. Правоохоронні органи в особі міліції і судових органів застосовують до девіантом заходи примусового характеру (адміністративний арешт, штраф тощо), а соціальні та медичні служби проводять з ними комплекс заходів щодо соціальної та психічної адаптації.

До основних суб'єктів девіантної поведінки можна віднести осіб, які страждають певними формами психічної патології і схильних на цій основі до аморальної поведінки, спробам членоушкодження та самогубства.

До соціальної патології можна віднести наркоманію і токсикоманію, побутове пияцтво та алкоголізм, проституцію та інші правопорушення.

Таким чином психічні розлади проявляються у двох формах:

•акцентуйовані характери, тобто крайні варіанти норми, коли окремі риси характеру дуже посилені і людина вразлива для певних психологічних впливів. Люди з яскраво вираженими «важкими» рисами характеру часто є клієнтами соціально-медичних та правоохоронних служб;

•психопатія - це явне або приховане відхилення від норми психічних якостей людини. Ці відхилення виявляються у поведінці, вчинках, вербальному і невербальному спілкуванні.

Особливості девіантної поведінки у осіб з алкогольною залежністю

-Підлітки:запальні, збуджені, відсутність координації рухів, негативізм, агресивні

-доросле населення:відсутність координації рухів, забіякуваті, плаксиві (жінки), грубі, відсутність послідовності в рухах, егоїстичні, жорстокі, агресивні

-літні люди:плаксиві, нав'язливі у своїх розповідях про минуле, страх перед життям, відсутність послідовності в рухах і думках

Причини, що впливають на прояв девіантної поведінки у алкоголіків

Між поняттями алкоголізм та пияцтво існують відмінності. Алкоголізм характеризується патологічним потягом до спиртного і подальшої соціально-моральної деградації особистості. Пияцтво - це непомірне споживання алкоголю, яке разом із загрозою здоров'ю особистості порушує її соціальну адаптацію.

Вибіркові дослідження показали, що на великих промислових підприємствах алкоголь вживають практично всі чоловіки - 99% і 97% жінок. Рівень споживання алкоголю складає в країні 15,5 л абс. алкоголю на людину в рік. І ця цифра з кожним роком зростає. Це майже у два рази більше дози, що несе загрозу для здоров'я людини. Найчастіше мотивом пияцтва є розвага, впливу найближчого оточення, дотримання питних традицій святкування пам'ятних дат, подружні та сімейні негаразди, неприємності на роботі.

На формування алкоголізму впливають кілька факторів, серед яких головні - спадкові чинники, характер, індивідуальні властивості особистості та особливості навколишнього середовища.

Причини ж прояви девіантної поведінки полягають у наступному:

1.В основі девіантної поведінки лежить насамперед соціальна нерівність. Це знаходить вираження в низькому, часом злиденному рівніжиття більшої частини населення і в першу чергу молоді; в розшаруванні суспільства на багатих і бідних; труднощі, які постають перед людьми при спробі самореалізації та отримання громадського визнання; в обмеженні соціально прийнятних способів отримання високого заробітку для молодих жінок і чоловіків. Важко позначаються на життєвому рівні суто російські «гримаси ринкової економіки»:безробіття, інфляційний тиск, корупція й офіційна брехня «верхів» і наростаюча соціальна напруженість "низів".

2.Морально-етичний фактор девіантної поведінки виражається в низькому моральному рівні суспільства, бездуховності, психологіївещизма та відчуження особистості. В умовах, коли економічне життя суспільства нагадує не ринок, а базар, де все продається і купується, торгівля робочою силою, здібностями і навіть тілом ставати рядовою подією.

3.Навколишнє середовище, яке нейтрально або прихильно відноситься до девіантної поведінки. Молоді девіантом - алкоголіки, п'яниці - у більшості вихідці з неблагополучних сімей, в яких один або обоє батьків п'ють. Як правило, очолює групу девиантов «авторитет», який нещодавно повернувся із «зони». У такому середовищі є своє уявлення про норми поведінки.

Відомий соціолог Р. Мертон, автор теорії «подвійної невдачі», вважає, що якщо людина не може задовольнити своїх потреб ні в легальній творчій діяльності, ні в активній протиправної, то він компенсує ці недоліки такою діяльністю, яка веде його до саморуйнування як особистості. В умовах, коли частина людей не має можливості для гідного професійного чи особистісного самовираження, «догляд» в алкоголізм ставати своєрідним компенсаторним засобом.

Несприятливі умови життя і виховання в сім'ї, проблеми оволодіння знаннями та пов'язані з цим невдачі в подальшому житті, невміння будувати взаємини з оточенням і виникаючі на цій основі конфліктні ситуації, різні психофізичні відхилення в стані здоров'я, як правило, ведуть до кризи духу, втрати сенсу існування.

«Алкогольна залежність» формується поступово і визначається складними змінами, які відбуваються в організмі питущого людини. Потяг до спиртного проявляється в поведінці людини: підвищена метушливість у підготовці до випивки, «потирання рук», емоційна піднесеність. Чим більше «алкогольний стаж», тим менше задоволення приносить випивка.

Алкоголізм - це поступальний захворювання. Воно починається з побутового пияцтва, а закінчується клінікою. Для п'яниць «зі стажем», щоб зловити кайф, тобто відчути фізіологічний комфорт, доза спиртного збільшується в 2-3 рази в порівнянні з колишньою нормою6.

Дитяча наркоманія як форма прояву девіантної поведінки.

У соціально-педагогічному аспекті наркоманія визначається як форма девіантної поведінки, яка виражається у фізичній і психічній залежності від наркотиків, що поступово викликає фізичне і психічне виснаження дитячого організму і соціальної дезадаптації особистості.

Термін “наркоманія” походить від грецьких слів “narke” (заціпеніння) і “mania” (безумство, потяг) – хворобливий стан, пристрасть до вживання психотропних речовин, яка призводить до важких порушень фізичних і психічних функцій.

Наркотиком вважається кожна речовина рослинного чи синтетичного походження, яка при введенні в організм може змінювати одну чи декілька його функцій і внаслідок багаторазового вживання викликає психічну чи фізичну залежність.

Особливості підліткової наркоманії. Лиш незначна частина підлітків, які страждають наркотичною залежністю, самостійно звертаються за допомогою. У цьому віці відсутня увага до здоров’я. Будь-якими шляхами підлітки намагаються утвердитися. У них яскраво виражена пізнавальна активність, але разом з тим висока соціальна конфліктність, значна нервово-психічна нестійкість, дисгармонія розвитку особистості, висока активність організму на фоні недостатньо сформованих сил.

Життя людини може складатися по-різному, але головне в тому, як вона сприймає негативні обставини життя (неблагополуччя сім’ї, бідність, фізичні та розумові відхилення тощо). Схильність до вживання наркотиків – це особистісне новоутворення, яке складається з таких компонентів:

-відсутність мотивації діяльності,

-несформованість функції прогнозування поведінки,

-низький рівень самоповаги, відсутнє самоусвідомлення, суперечність самооцінки та рівня домагань,

-тенденція до втечі від реальності в ситуації фрустрації.

Коли дитина не засвоює необхідних знань і соціальних норм, її поведінка не відповідає вимогам дорослих, і весь час збільшується кількість негативних оцінок відносно поведінки дитини, тоді створюється психотравмуюча ситуація, оскільки не задовольняється потреба в позитивній оцінці оточуючих, у самоповазі, в самооцінці. Отже, виникає питання: як довго дитина зможе жити в атмосфері емоційного неблагополуччя, викликаного негативними оцінками дорослих. Важливо визначити ту межу, до якої можна доходити у своїх зауваженнях і вимогах. Під впливом болючих емоційних переживань дитина втрачає віру в себе і бажання стати кращою. Діти прагнуть психологічного комфорту, якого шукають в асоціальних групах.

Травмуючою для дитини також є інша ситуація, коли батьки не засуджують негативних вчинків дитини, не помічають їх, у всьому потурають дитині. Такі діти не звикають до зауважень, у них виробляється завищена самооцінка. Вони відмовляються від простого спілкування з однокласниками. Виникає інфантильність, соціальна незрілість, що також приводить до психотравмуючої ситуації та емоційних переживань.

Психологічна готовність до вживання наркотиків можлива при:

1)нездатності дитини до продуктивного виходу із ситуації ускладненого задоволення актуальних життєво важливих соціальних потреб. Вона виникає в результаті неправильного виховання та зумовлена певним поєднанням особистісних властивостей;

2)несформованості або неефективності засобів психологічного захисту особистості;

3)наявності психотравмуючої ситуації, яка “штовхає” до першої спроби.

Вживання наркотичних речовин стало серйозною молодіжною проблемою, яку протягом останнього десятиліття класифікують уже як дитячу і підліткову проблему, що характеризується:

- масовим зростанням зловживання наркотичними речовинами серед дітей і підлітків, причому у них потяг до наркотика дуже довго залишається психічним;

- “омолодженням” контингенту осіб, які вживають наркотики, до віку 13-14 років;

- переходом від “легкодоступних” психоактивних речовин (транквілізатори, барбітурати, препарати коноплі) до дорогих і престижних (кокаїн, героїн, “екстазі”), які завдають руйнівної дії організму підлітка, викликають швидке звикання і ведуть до деградації особистості;

- поширенням більш небезпечних форм вживання наркотиків (внутрішньовенні ін’єкції) у групі;

- зміною мотивів від “допитливості” до зміни свого душевного стану – досягнення спокою, розслаблення, “творчого натхнення” тощо;

- зміною соціального статусу підлітків, які починають вживати наркотичні препарати. Якщо раніше це були діти з неблагонадійних сімей, то тепер – з благонадійних, матеріально забезпечених, але з низьким культурним рівнем;

- поклонінням молодіжній моді (нічні клуби, дискотеки, бари);

- поширенням міфів про наркоманію (“я тільки спробую, це не страшно і не небезпечно, а в будь-який час зможу відмовитися, я не наркоман”, “алкоголь і тютюн – ті ж наркотики, але їх вживають і ніхто нікого не засуджує” тощо), тобто недооцінюється небезпечність наркотиків.

Причини й наслідки дитячої наркоманії. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, основні причини наркоманії пов’язані насамперед з:

особливостями характеру наркоманів; психічними і фізичними розладами його організму; соціально-культурним впливом на особистість.

М.Галагузова та ін. розглядають причини наркоманії на різних рівнях.

На мікрорівні виділяються біологічні та психологічні причини:

а) біологічні:

- терпимість до наркотичного препарату; наявність патологічного ґрунту у вигляді мінімальної мозкової дисфункції та ураження головного мозку, які можуть виникнути під час вагітності жінки. Під час пологів жінкам в останні роки активно почали вводити різні речовини з психоактивною дією, які ведуть до мозкових дисфункцій плода;

- природа наркотичної речовини, якою зловживає підліток, а також спосіб її введення;

- потреби у вживанні наркотику, які викликані почуттям голоду, посиленням статевої потенції, хронічною перевтомою організму, хворобою, коли провокується вживання “рятівних доз наркотику”;

б) психологічні:

-привабливість на психічному рівні виникаючих відчуттів і переживань;

-відсутність стійких, позитивно зорієнтованих соціальних інтересів;

-прагнення самоутвердитися;

-розлади психіки неорганічної природи: стреси, період статевого дозрівання, розчарування, страх, тривожність, крах життєвих планів; життєві труднощі;

-особливості акцентуації особистості.

Основні причини наркоманії на мезорівні, на думку спеціалістів, варто шукати в умовах виховання, тобто виділяють соціально-педагогічні та соціальні причини:

в) соціально-педагогічні: помилки сімейного виховання; дезадаптація у шкільному колективі; соціальна деградація особистості батьків; розлучення; невлаштованість побуту; неповна сім’я, конфліктність у сім’ї, вседозволеність тощо;

г) соціальні: мода (престижність вживання наркотиків); вплив референтної групи.

Причини на макрорівні пов’язують з соціально-культурними факторами:

д) вплив культури, зокрема субкультури, на підлітка; замовчування проблеми наркотизації молоді; розвал ідеологічних і суспільних інститутів, різке падіння матеріальної забезпеченості населення; вплив західної культури; доступність наркотиків [63].

Виділяють три різновиди наслідків наркоманії, які взаємопов’язані між собою: біологічні, соціально-психологічні й кримінальні.

До біологічних наслідків відносять прогресуюче падіння активності, енергетичного потенціалу особистості, згасання потягів, біологічних потреб (їда, сон, статевий потяг), зниження опору, прогресуюче виснаження дитячого організму.

Соціально-психологічні наслідки наркоманії характеризують як соціально-етичну деградацію особистості дитини. Поступово зникають усі потреби й інтереси, крім наркотиків. Соціальне середовище оцінюється тільки з погляду можливостей, які полегшують чи ускладнюють пошук і вживання наркотиків. Відбувається розрив соціально корисних зв’язків з суспільством. Психічний комфорт можливий тільки при умові прийому необхідної дози наркотику.

Кримінальні наслідки наркоманії зумовлені біологічними та соціально-психологічними наслідками. Щоби задовольнити свій потяг, наркоман змушений пропускати заняття чи роботу, а потім зовсім залишає їх, оскільки цілком присвячує себе пошукам зілля. Засобів на постійне придбання наркотиків немає, тому наркоман змушений шукати протизаконні шляхи їх здобуття (крадіжки, розбійні напади, вбивства). З іншого боку, кримінальну відповідальність тягнуть за собою злочини, пов’язані з незаконним виробленням, придбанням, збереженням, перевезенням чи збутом, а також крадіжкою наркотичних засобів; залучення неповнолітніх до вживання наркотиків; посів, вирощування заборонених культур; організація й утримання притонів для вживання наркотиків.

Незворотним наслідком наркоманії може стати також суїцид, основна причина якого – незадоволення життям.Небезпечним поєднанням спеціалісти визнають наркоманію з алкоголізмом, яке прискорює деградацію особистості дитини й ускладнює медичне лікування.

Робота соціального педагога з молодим інвалідами.

Проблема молодих інвалідів, або по-іншому, дітей з функціональними обмеженнями чи особливими потребами, залишаючись наразі недостатньо дослідженою, потребує особливої уваги суспільства. Ще наприкінці минулого століття ООН проголосила 1983-1992 роки Міжнародним десятиліттям інвалідів. Це засвідчило зміну офіційної позиції світової громадськості стосовно осіб із функціональними обмеженнями. Уперше були визначені їхні права нарівні з правами інших членів суспільства. Ще донедавна проблема інвалідності стосувалася лише самої людини-інваліда та її сім'ї. Нині ж визнається, що інвалідність - не стільки нещастя однієї людини, скільки суспільний феномен.

На сьогодні найпоширенішою формою піклування про дітей-інвалідів в Україні є інституційна, яка передбачає соціалізацію їх у стінах дитячих будинків, шкіл-інтернатів, професійно-технічних закладів. У країні діє система спеціалізованих дошкільних закладів та шкіл-інтернатів. Однак недоліки інтернатної системи соціального виховання стають на заваді формуванню соціальної мобільності та інтегрованості вихованців. Це призвело до того, що нині у більшості розвинутих країн інтернатних закладів немає зовсім. Провідним принципом в охороні дитинства стала позаінституційна підтримка дітей та підлітків, яка полягає в тому, що дітей, котрі потрапляють під опіку держави, передають для тимчасового догляду та виховання у прийомні сім'ї. Такий вид догляду за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківської опіки, отримав назву прийомної опіки (англ. - foster care). Пізніше з'явилися прийомні сім'ї-спеціалісти, які поряд з іншими дітьми брали на утримування дітей-інвалідів. Вони засвідчили свою ефективність у напрямі їх соціалізації. Дослідження, проведені у 1959 році в США, підтвердили, що легше знайти для дитини-інваліда прийомну сім'ю, ніж створити умовидля успішної соціалізації в рідній.

Стратегія соціально-педагогічних дій фахівця в роботі з прийомними сім'ями-спеціалістами та їхніми вихованцями полягає в таких основних напрямах:

1. Вивчення можливостей поліпшення умов життя дитини-інваліда у власній сім'ї або можливостей розмістити її в сім'ї родичів. Робота з біологічними батьками з метою відновлення чи збереження сім'ї. Перевірка повноти реалізації програм субсидій, спрямованих на запобігання вилученню дитини з функціональними обмеженнями із сім'ї.

2 .Участь у судовому засіданні. Ознайомлення з матеріалами суду, за вироком якого дитину розміщують у прийомній сім'ї.

3. Перевірка всіх запобіжних заходів під час підбору прийомної сім'ї-спеціаліста (стаж сімейного життя, позитивні рекомендації в родинному та громадському житті, наявність чи відсутність власних дітей, наявність відповідного державного сертифікату після реєстрації й тестування у приватних та урядових службах соціального захисту).

4.Навчання, контроль та нагляд за прийомними сім'ями. Надання їм всебічної допомоги. Розподіл виділених на дітей центральними державними та місцевими органами влади коштів.

5. Закріплення за прийомною родиною мультидисциплінарної команди, яка спроможна: надавати різнобічні послуги, координувати їхнє надання, поліпшувати якість стосунків, у які вступають прийомні діти, проводити моніторинг втручань у сім'ї, зорієнтовані на профілактику, системне клінічне обстеження дітей; готувати за вимогою суду мультидисциплінарну експертизу груп ризику.

6. Визначення тривалості перебування дитини чи підлітка в прийомній сім'ї. Вивчення можливостей повернення в біологічну сім'ю. Робота над відновленням та реабілітацією її.

7.Виведення дитини з-під опіки прийомної сім'ї. Запобігання багаторазовому переміщенню вихованця із сім'ї в сім'ю.

8. Подальший соціально-педагогічний супровід клієнта.

Стратегія соціально-педагогічного супроводу сім'ї, в якій хвора дитина, включає такі основні напрями:

1 .Допомогти батькам зрозуміти, що хвору дитину не слід сприймати як погану, а як представника людей з розряду особливих культурних відмінностей, у ставленні до яких у світовій практиці став чітко помітним поворот від культури корисності до культури гідності.

2.Дати зрозуміти родині, що вона у світі не єдина зі своєю проблемою. Є інші сім'ї, які у рамках можливого вирішують цю проблему на основі вироблення власної філософії життя. Результатом цього є створення найсприятливіших умов для соціалізації хворої дитини. Познайомитись з такою родиною.

3. Проводити консультації, у ході яких пропагувати та рекомендувати послуги різноманітних соціальних служб, медичних закладів. Ознайомлювати з правовим становищем хворої дитини.

4. Ознайомити батьків з методикою роботи із хворою дитиною. Допомагати в організації спільного з дитиною сімейного відпочинку.

5 .У випадку, коли сім'я з хворою дитиною проходить через "класичний" паттерн (матері надміру втягнуті у виховання дитини в той час, як батьки відходять від ситуації емоційно чи фізично), проводити бесіди з батьками та залучати до проведення психологічних тренінгів з метою запобігання розпаду сім'ї.

6. Радити батькам не намагатися "нормалізувати" дитину в тому випадку, коли це неможливо. Невдача в таких випадках призводить до трагедії.

7 .Допомогти батькам побачити реальні можливості дитини і спрямувати всі сили на її розвиток у ході належного догляду за нею, виховання та навчання її.

8. Соціально-педагогічний супровід сім'ї з хворою дитиною вести на основі плану реабілітації хворого, складеного спільно з дитячим лікарем. На базі цього плану розробити батькам відповідні рекомендації.

Міжнародні правові документи захисту прав дитини.

Міжнародні нормативно-правові акти. Благополуччя дітей та їх права завжди викликали пильну увагу міжнародного співтовариства. Ще в 1924 році Ліга Націй прийняла Женевську декларацію прав дитини. У той час права дітей розглядалися в основному в контексті заходів, які необхідно було прийняти в відношенні рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми та проституції неповнолітніх.

У Декларації прав дитини 1959 р., одним зі співавторів якої була Україна, підкреслено, що“дитина, внаслідок її фізичної та розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і турботи, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження”. На необхідність такої охорони наголошувалося ще у женевській Декларації про права дітей 1924 р. У ній, зокрема, зазначено, що діти не можуть здійснювати свої права самостійно, а тому потрібна особлива увага з боку суспільства до цієї категорії населення. У цьому зв’язку ООН закликала чоловіків і жінок як нинішніх і майбутніх батьків, громадські організації, місцеві органи влади й національні уряди до того, щоб вони визначали та здійснювали ці особливі права законодавчими й іншими правочинними заходами

У ст. 9 Конвенції ООН “Про права дитини”(1948) передбачається: “Держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно застосовуваного закону і процедур, що розлучення необхідне в інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї...”;

Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей (1990);

- У травні 1993 р. в Нідерландах відбулася XVII сесія Гаагської конференції з міжнародного приватного права. На ній прийнято Конвенцію про захист дітей і співробітництво в галузі міжнародного усиновлення дітей, яку ратифікувала Україна. Її мета полягає у створенні гарантій для забезпечення того, щоб міжнародне усиновлення здійснювалося з максимальним урахуванням інтересів дитини, з повагою до її основних прав, визнаних у міжнародному праві; створення системи співробітництва між державами для забезпечення додержання цих гарантій і, отже, унеможливлення крадіжок дітей, їх продажу і торгівлі ними.

Декларація (з лат. - Проголошення) не має обов'язкової сили, це рекомендація, в якій проголошуються основні принципи, програмні положення.

Конвенція (з лат. - Договір, угода) угоду з спеціального питання, що має обов'язкову силу для тих держав, які до нього приєдналися (підписали, ратифікували).

Основні напрямки роботи соціального педагога в загальноосвітніх закладах

Відповідно до листа Міністерства освіти і науки України "Про особливості діяльності практичних психологів (соціальних педагогів) загальноосвітніх навчальних закладів" від 2 серпня 2001 р., функціональні обов'язки соціального педагога окреслено так:

— формування гуманних відносин між вихованцями, учнями та педагогами;

— охорона і захист прав та інтересів дітей;

— вивчення особливостей особистості учня, соціальної ситуації розвитку та умов життєдіяльності;

— вияв інтересів та потреб, проблем і труднощів дітей та підлітків;

— створення атмосфери психологічного комфорту для учнів у навчальній та позанавчальній діяльності;

— організація та координація різних видів позанавчальної діяльності дітей і підлітків;

— робота з обдарованими дітьми із творчими здібностями;

— попередження конфліктів в учнівських колективах;

— допомога старшокласникам у професійному самовизначенні;

— орієнтація учнів на здоровий спосіб життя;

— профілактика правопорушень серед неповнолітніх, робота з учнями "групи ризику";

— посередницька діяльність між вихованцями та адміністрацією, педагогами школи, батьками, різними соціальними інститутами;

— взаємодія з педагогами, психологами, батьками або опікунами для надання допомоги учням;

— попередження суїцидальних спроб неповнолітніх.

Перед соціальними педагогами ставляться такі професійні завдання: турбота про дітей, які за певних причин виключені зі школи; надання допомоги та підтримки батькам при переведенні дитини в інший навчальний заклад; захист прав дітей, що є представниками національних меншин; виявлення дітей, які незаконно зайняті на роботі у навчальний час і вирішення питання їх освіти; сприяння дітям та батькам в отриманні гарантованих їм пільг; організація різноманітних благодійних акцій.

Аналіз науково-педагогічної літератури з проблем вивчення основних функцій соціального педагога в загальноосвітніх навчальних закладах призвів до висновків, що основними їх функціями є: організаторська, консультативна, захисна, прогностична, діагностична.

Організаторська — забезпечення змістовного дозвілля дітей і підлітків у школі та соціальному середовищі, залучення сім'ї та представників громадськості до соціально-педагогічного процесу у навчальному закладі.

Консультативна — надання порад, рекомендацій учням, батькам, вчителям та іншим особам, які звертаються до соціального педагога.

Захисна — забезпечення дотримання норм охорони та захисту прав дітей і підлітків, представлення їх інтересів у різноманітних інстанціях (службі у справах неповнолітніх, міліції, суді тощо).

Діагностична — вивчення та оцінювання реальних особливостей діяльності особистості, мікроколективу (класу або референтної групи), шкільного колективу в цілому, неформальних молодіжних об'єднань; спрямованості впливу мікро-середовища, особливостей сім'ї і сімейного виховання, позитивних сил в мікрорайоні та джерел негативного впливу на дітей і підлітків.

Прогностична — прогнозування на основі спостережень та досліджень посилення негативних або позитивних сторін соціальної ситуації, що впливає на розвиток особистості чи групи.

Російська дослідниця Р.В. Овчарова на основі цих функцій виокремлює основні напрями професійної діяльності соціального педагога у загальноосвітніх закладах:

— вивчення соціально-психологічних особливостей особистості та соціального впливу мікросередовища на вихованців шляхом спостереження, бесід, опитування експертів, інтерв'ювання, тестування, аналізу документів;

— організація соціально-педагогічної взаємодії з особистістю, яка потребує допомоги, що забезпечується підтримкою дітей із проблемних сімей, спонуканням особистості до самоорганізації та самостійності, сприянням особистості у вирішенні проблем, співробітництво з сім'єю, школою та громадою;

— соціально-педагогічна допомога та підтримка особистості у кризових ситуаціях надаються через з'ясування проблеми, обговорення шляхів її вирішення, розробки плану дій, допомоги в організації виходу з проблеми, координації зусиль найближчого оточення особистості, створення груп підтримки;

— корекція стосунків, способів соціальної дії, посередництво у творчому розвитку особи і групи можуть бути реалізовані при моделюванні ситуацій, які сприятимуть здобуванню підлітками нового досвіду, допомозі у розблокуванні позитивних емоцій, створенні ситуації успіху, зміні уявлень вихованця про своє "Я", підтримці ініціатив окремого учня або групи, створенні умов для творчості.

Оскільки сім'я вважається найважливішим соціальним інститутом виховання підростаючого покоління, то саме вона має бути під пильним наглядом соціального педагога.

Аналіз наукової та педагогічної літератури з проблем сімейного виховання свідчить, що від умов означеного середовища залежить майбутній життєвий шлях особистості. Взаємини між батьками і дітьми часто загострюються, стають драматичними. На жаль, класний керівник або інші вчителі не завжди можуть надати кваліфіковану допомогу батькам. Тому саме робота соціального педагога з сім'ями вихованців сприяє створенню педагогічно доцільних стосунків у сім'ї. Батьків найбільше хвилюють труднощі в поведінці, спілкуванні, навчанні дитини, конфлікти з вчителями, тяжка сімейна атмосфера, бездуховність, гіперактивність, неврози, суїцидальні спроби, проблеми, пов'язані з сексуальною поведінкою і статевим вихованням дітей. Робота шкільного соціального педагога з сім'єю проводиться в кілька етапів: інформаційно-теоретичний (лекції, семінари для батьків); тренінговнй; консультативний.

Варто зазначити, що саме останні два етапи роботи соціального педагога з батьками відносно недавно увійшли у соціально-педагогічну практику школи. Однією з ефективних інноваційних форм роботи соціального педагога можна вважати тренінги, в яких разом з батьками беруть участь і діти. Сумісне виконання різноманітних вправ, програвання та розбір певних ситуацій допомагають їм краще зрозуміти потреби, почуття і причини емоційних реакцій одне одного. Ставлення батьків до дитини під час тренінгу як до рівноправної особистості дає змогу останній показати своє бачення життя та суспільно значущих норм.

Ще одним із надзвичайно важливих напрямів роботи соціального педагога у загальноосвітніх закладах сьогодні є популяризація серед учнів переваг здорового способу життя. Досить тривожним є той факт, що з року в рік збільшується число неповнолітніх з різними видами наркогенної залежності. Широкомасштабна профілактична робота з підлітками, яка проводиться в Україні останнім часом, на жаль, не принесла відчутних результатів. Однією з причин цього є те, що в більшості випадків ця робота не ведеться систематично в загальноосвітніх закладах і переважно має епізодичний характер. Педагоги недостатньо володіють спеціальними методами роботи з формування знань, умінь і навичок зі збереження і зміцнення здоров'я підлітків, мало використовують у цій роботі сучасні підходи. Профілактична робота освітніх закладів зорієнтована на передавання знань від дорослого до дитини з ігноруванням активної позиції самої дитини, її права на самовизначення щодо власного способу життя. Практика показує, що набуття і закріплення настанов на здоровий спосіб життя і безпечну поведінку є значно ефективнішими у процесі спілкування підлітків між собою.

Основні ознаки сучасних педагогічних технологій:

Під педагогічними інноваційними технологіями розуміється якісно нова сукупність форм, методів і засобів навчання, виховання й управління, яка приносить суттєві зміни у результат педагогічного процесу. Важливою проблемою педагогічної технології є забезпечення цілісного педагогічного впливу, зорієнтованого не на окремі якості особистості, а на структуру особистості в цілому.

Основними ознаками сучасних педагогічних технологій навчання є:

-сприяння формуванню індивіальної розвиненої неповторної особистості

- активізація процесу самоосвіти і самовиховання

- суюєкт-суюєктні відносини

-активізація пізнавальної діяльності

-самооцінювання та взаємооцінювання учнів

-сумісне цілепокдадання

-розвиток критичного мислення

Також Сучасні інноваційні педагогічні технології характеризуються тим, що:

- збагачують навчальний процес за рахунок впровадження активних, аналітичних і комунікативних способів навчання та представлення викладачів і студентів про освітню діяльність;

- забезпечують високий рівень навчально-виховного процесу;

- формують компетентність майбутніх фахівців;

- забезпечують становлення аналітичних, організаційних, проектних, комунікативних навичок;

- розвивають здібності до прийняття вірних рішень у нестандартних ситуаціях;

- формують вміння будувати власні освітні програми;

- є ресурсом для зміни змісту освіти і структури начального процесу відповідно до міжнародних вимог;

- підвищують показники досягнень структурних компонентів процесу технологізації навчання;

- орієнтовані на стимулювання творчого потенціалу.

Серед інноваційних технологій, які набули поширення в практиці вищої

освіти, можна виділити дев’ять видів, а саме:

1) особистісно орієнтовані технології (підвищення ефективності навчально-

виховного процесу шляхом його індивідуалізації та диференціації, створення

атмосфери комфорту в процесі навчання, розширення простору співробітництва

між викладачами та студентами на гуманному суб’єкт-суб’єктному рівні);

2) нові інформаційні технології (сукупність методів і технологічних засобів

збирання, організації, збереження, опрацювання, передачі й подання інформації

за допомогою комп’ютерів і телемунікаційних мереж);

3) модульно-рейтингові технології (система навчання за окремими

функціональними вузлами, відображеними у змісті, організаційних формах і

методах – модулях із метою підвищення зацікавленості студентів у результатах

навчання та об’єктивності оцінки знань з окремих предметів і фаху в цілому);

4) технології розвитку творчості (стимуляція у студентів інтересу до

пізнавальної діяльності за допомогою завдань творчого характеру);

5) ігрові технології (імітація майбутньої педагогічної діяльності в ігровій

формі, використання різних навчально-педагогічних ігор);

6) діалогові технології (вирішення в режимі діалогу питань проблемного

характеру, що не мають однозначного вирішення в науці та практиці);

7) проектні технології (розв’язання різних проблем, стимулювання інтересу

студентів до самостійного здобуття певних знань, умінь і навичок);

8) технології цілепокладання та життєтворення (усвідомлення цілей

учительської професії, віра у свої можливості та власний успіх, сподівання на

позитивні перспективи в майбутньому);

9) тренінгові технології (система діяльності щодо відпрацювання певних

алгоритмів навчально-пізнавальних дій і способів розв’язання різних видів

завдань, типових для людини з високорозвиненою мотивацією).

Структура новітніх педагогічних технологій

Однією із нагальних сучасних проблем організації педагогічного процесу у вищих навчальних закладах є масове впровадження інноваційних технологій навчання. Оскільки в умовах реформаторських змін у вищій освіті України значущими стають деталізовані аспекти досліджуваних явищ, виникає інтерес до поглибленого вивчення сутнісних особливостей технології навчання як дидактичної категорії.

Такою сутнісною особливістю технології навчання є її структурні складники, ієрархія, взаємозв’язок та видозміна яких суттєво змінює сутність самої технології з точки зору системного підходу.

Дослідження щодо структури технології навчання ускладнюються розгалуженістю наукових підходів до цього питання та неоднозначністю висновків науковців. Відтак, на сьогодні не існує єдиного розуміння щодо технологічної структури процесу навчання

Сутність та структура педагогічних технологій дещо відрізняється від інноваційних педагогічних технологій. О. Кіяшко інноваційними називає такі технології, які спроможні вивести систему освіти на новий рівень і задовольнити потреби суспільства в новій генерації фахівців професіоналів [2, 50]. Інноваційна педагогічна технологія поєднує в собі науково-обґрунтовану систему дій, операцій та процедур, які забезпечують цілеспрямоване й поопераційне впровадження

різних видів педагогічних нововведень, що викликають позитивні зміни в традиційному педагогічному процесі, модернізують і трансформують його. Отже, інноваційна технологія передбачає поєднання технологічного підходу та

впровадження нових ідей – інновацій.

Структура педагогічної технології. З даних визначень випливає, що технологія в максимальній мірі пов'язана з навчальним процесом - діяльністю вчителя й учня, її структурою, засобами, методами і формами. Тому в структуру педагогічної технології входять:

а) концептуальна основа;

б) змістовна частина навчання:

- Мети навчання - загальні і конкретні;

- Зміст навчального матеріалу;

в) процесуальна частина - технологічний процес:

- Організація навчального процесу;

- Методи і форми навчальної діяльності школярів;

- Методи і форми роботи вчителя;

- Діяльність вчителя з управління процесом засвоєння матеріалу;

- Діагностика навчального процесу.

Основними компонентами моделі сучасного педагогічного процесу, окрім вихователя і вихованця в стуктуру новітніх педагогічних технологій входять: цільовий; стимуляційно-мотиваційний (на сьогодні, на жаль, недостатньо обгрунтований); процесуальний (методичний, діяльнісний, організаційний чи організаційно-управлінський); змістовий; контрольно-регулювальний; оцінково-результативний компоненти.

Основними компонентами моделі сучасного педагогічного процесу, окрім вихователя і вихованця в стуктуру новітніх педагогічних технологій входять: цільовий; стимуляційно-мотиваційний (на сьогодні, на жаль, недостатньо обгрунтований); процесуальний (методичний, діяльнісний, організаційний чи організаційно-управлінський); змістовий; контрольно-регулювальний; оцінково-результативний компоненти.

• Цільовий компонент визначається державними стандартами. Основні аспекти навчання і виховання підростаючого покоління в нашому суспільстві визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» (Україна XXI ст.), Концепцією національного виховання, Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті. Вони конкретизуються в освітньо-кваліфікаційних характеристиках і освітньо-професійних програмах підготовки відповідних фахівців для народного господарства. В основі цілей сучасного педагогічного процесу має бути таке методологічне положення: «...для сучасного суспільства буде характерний тип людини, в особистості якої сформоване позитивне ставлення до планети Земля, до Вітчизни, до людства, до іншої людини і до самої себе, до праці, до власності, до сім'ї, до надбань матеріальної і духовної культури»6.

Основною метою є формування особистості вихованця, якій підпорядковані всі інші цілі, наприклад набуття певної освіти, формування і розвиток конкретних якостей, необхідних для певного виду професійної діяльності тощо.

• В основі процесуального компоненту лежать цілеспрямовані гуманні педагогічні впливи, під якими розуміють процес формувального впливу вихователів на вихованців. Вони здійснюються за допомогою методів виховання і навчання і можуть бути прямі (безпосередній вплив вихователя) та опосередковані (вплив через організацію навчальної діяльності, інших вихованців тощо). Всю сукупність впливів можна також розділити на вплив словом і вплив ділом.

Постійно діючими елементами педагогічного впливу вихователя на вихованця є:

-чітко поставлена педагогом мета;

-конкретне виокремлення і визначення змісту виховання й освіти, що необхідно опанувати;

-визначення методів, форм і засобів педагогічного впливу;

-врахування попереднього життєвого досвіду з метою визначення наступних навчально-виховних заходів.

-Передовий перспективний досвід.

-Досвід минулого, вітчизняний і зарубіжний.

-Етнопедагогіка (народна педагогіка)

Безумовно, основними формами педагогічного впливу мають бути опосередковані прийоми і засоби. Звідси, вихователі основну увагу повинні звертати на відповідну організацію життєдіяльності освітньо-виховного закладу.

• Зміст структури педагогічного процесу становлять колективні й індивідуальні пізнавальні та практичні дії вихованців. Цей зміст визначається певною освітньо-кваліфікаційною характеристикою відповідного фахівця, конкретизується в освітньо-професійній програмі та низкою інших документів. Сьогодні цей компонент має підлягати гуманітаризації та наповненню загальнолюдськими й національними цінностями.

• Контрольно-регулювальний компонент потребує конкретизації, демократизації та опрацювання критеріїв оцінки результативності педагогічного процесу. Головний недолік цього компонента – суб'єктивізм.

• Оцінково-результативний компонент віддзеркалюється в його функціях. На думку І. П. Підласого, основним продуктом педагогічної праці в глобальному масштабі має бути «...вихована, підготовлена до життя, суспільна людина». Безумовно, основним критерієм результативності цього процесу і його ефективності є формування всебічно й гармонійно розвиненої особистості вихованця, з високою духовністю, чіткими життєвими орієнтирами, позитивним ставленням до оточення і до самого себе, спроможної само-актуалізуватися у професійному й особистому житті. Оцінково-результативний компонент є обов'язковим, він водночас результат і критерій педагогічного процесу, а також мірило для внесення в нього необхідних корективів.

Роль і місце діалогових технологій у процесі навчання школярів.

Сутність діалогового навчання полягає в тому, що саме діалог має міжособистісний суб’єкт-суб’єктний характер, діалог, заснований на рівності сторін, під час навчання спонука є тих, хто навчається, до співпраці у генерації нових ідей, думок, поглядів. Крім цього, діалог ічна форма навчання є більш прогресивною порівняно з монологічною, оскільки впливає на рольову та емоційну сфери, розвиває наполегливість, вказує на необхідність самоосвіти.

Діалогові технології сприяють удосконаленню мовленнєвих здібностей, сприйняття висловлювань співрозмовника, швидкій орієнтації в ситуації та розумінню почуттів, переживань, амбіцій партнера у спілкуванні.

Діалогове навчання стимулює спільну діяльність учителя та учня й розвиває здібності суб’єкта цієї діяльності – учня. Вагомим є те, що освітній ріст відбувається не однобічно і розвивається не лише той, хто навчається, а встановлюється баланс між розвитком учителя й учня. Це, безсумнівно, є одним з позитивних факторів діалогового навчання.

Діалогове навчання – це сукупність проблем, поставлених педагогом перед учнями та студентами. Учитель залишається активним учасником діалогу, його роль передбачає надання допомоги учневі у висловленні своїх думок та гіпотез, навіть, якщо вони помилкові; спостереження за спробами учнів вирішити поставлен і завдання, а не нав’язування своєї думки.

У результаті впровадження діалогових технологій у навчанні відбувся перехід від традиційної моделі навчання (екстрактивної), заякої вчитель пред'являв нормативно закріплені вимоги всім учням без урахування їх індивідуальност і та пізнавальних можливостей, до особистісно орієнтованої моделі, що формує зміст навчання учнів за безпосередньої та активної їх участі та взаємодії з вчителем, об’єднаних спільним предметом обговорення і з урахуванням індивідуальних особливостей кожного учня.

Серед діалогових технологій виділяють:проблемно-пошукові діалоги, семінари-дискусії, навчальні дискусії, евристичні бесіди, аналіз конкретних ситуацій, тощо.

Семінар-дискусія (групова дискусія) є процесом діалогічного спілкування учасників, в ході якого відбувається формування практичного досвіду спільної участі в обговоренні та вирішенні теоретичних і практичних проблем.

Семінар-дискусія може містити елементи «мозкового штурму» та ділової гри. У

першому випадку учасники прагнуть висунути якомога більше ідей, не піддаючи їх критиці, а потім виділяються головні, обговорюються і розвиваються, оцінюються можливості їх доведення або спростування.

В іншому випадку семінар-дискусія отримує свого роду рольове «інструментування», що відображає реальні позиції людей, які беруть участь в наукових чи інших дискусіях. Можна ввести, наприклад, ролі ведучого, опонента або рецензента, логіка, психолога, експерта тощо, в залежності від того, який матеріал обговорюється і які дидактичні цілі ставить викладач на семінарському занятті. Якщо учень призначається на роль ведучого семінару-дискусії, він отримує всі повноваження викладача з організації дискусії: доручає комусь із учнів зробити доповідь з теми семінару, керує ходом обговорення, стежить за аргументованістю доказів або спростувань, точністю використання понять і термінів, коректністю відносин в процесі спілкування.

Вчитель повинен організувати таку підготовчу роботу, яка забезпечить активну участь у дискусії кожного учня. Він визначає проблему і окремі підпроблеми, які будуть розглядатися на семінарі; підбирає основну та додаткову літературу для доповідачів і виступаючих; розподіляє функції та форми участі учнів у колективній роботі; готує учнів до ролі опонента,логіка; керує всією роботою семінару; підводить підсумки дискусії, що відбулася. Підчас семінару-дискусії вчитель задає питання, робить окремі зауваження, уточнює основні положення доповіді учня, фіксує протиріччя в міркуваннях. На таких заняттях необхідний довірливий тон спілкування з учнями, зацікавленість у висловлюваних судженнях, демократичність, принциповість у вимогах.

Навчальна дискусія (від лат. discussio –дослідження, розгляд) – це всебічне обговорення спірного питання в публічних зборах, у приватній бесіді, суперечці. Іншими словами, дискусія полягає в колективному обговоренні якогось питання, проблеми або зіставленні інформації, ідей, думок, пропозицій.

Цілі проведення дискусії можуть бути різноманітними: навчання, тренінг, діагностика, перетворення, зміна установок, стимулювання творчості тощо. Під час дискусії учні можуть або доповнювати один одного, або протистояти один одному. У першому випадку проявляються особливості діалогу, а в другому– дискусія набуває характеру суперечки. І взаємовиключна суперечка, і взаємодоповнюючий, взаєморозвиваючий діалог відіграють велику роль, так як першорядне значення має факт зіставлення різних думок з одного питання.

Ефективність проведення дискусії залежить відтаких факторів:

– підготовка учнів за запропонованою проблемою;

– семантична одноманітність;

– коректність поведінки учасників;

– вміння вчителя проводити дискусію.

Правильно організована дискусія проходитьтри етапи.

На першому етапі учні чи студенти адаптуються до проблеми і один до одного, тобто в цей час виробляється певна установка на вирішення поставленої проблеми.

Другий етап- оцінка - зазвичай передбачає ситуацію зіставлення, конфронтації і навіть конфлікту ідей, який у разі невмілого керівництва дискусією може перерости в конфлікт особистостей.

Третій етап – консолідація – передбачає узагальнення думок, позицій, рішень. На цьому етапі здійснюється контролююча функція заняття.

При проведенні «круглого столу» учні сприймають не тільки висловлені ідеї, нову інформацію, думки, але й носіїв цих ідей і думок, і насамперед викладача, тому доцільно конкретизувати основні якості та вміння, якими вчитель (організатор) повинен володіти в процесі проведення «круглого столу»:

– високий професіоналізм;

– мовна культура;

– комунікабельність.

Під час проведення «круглого столу» панує діловий шум, багатоголосся, що, з одного боку, створює атмосферу творчості та емоційної зацікавленості, а з іншого – ускладнює роботу викладача. Йому необхідно серед цієї поліфонічності почути головне, дати можливість висловитися, правильно вести нитку міркувань. Діалог – це особливе середовище, в якому учні та студенти почувають себе вільно і комфортно.

У дружній атмосфері взаєморозуміння учні збагачують один одного новими думками, розкривають свій творчий потенціал, особистісно розвиваються. Діалог на уроці чи семінарі – це особлива комунікативна атмосфера, яка допомагає учневі розвивати інтелектуальні та емоційні властивості особистості.

Діалог – це форма взаємодії, що дозволя є шукати істину разом, спосіб відносин. У діалоз і виявляються найважливіші форми людських відносин: взаємоповага, взаємозбагачення, співпереживання, співтворчість.

Діалог можна розділити на три рівні:

1) особистісний рівень - діалог з власним Я (власні роздуми);

2) міжособистісний рівень Я інший (взаємодії двох ціннісно-інтелектуальних позицій).

3) мультидіалог (виникає при обговоренні проблем у малих групах по 5-7 осіб).

Діалог виникає тоді, коли учень робить висловлювання типу «я хочу сказати», «на мою думку», «мені хочеться додати», «моя точка зору». Метою діалогу є формування міжособистісної взаємодії, що являє собою близьку до природного життя ситуацію, в якій учні забувають про умовності (урок, учитель, оцінка), що заважають їм виявити себе на особистісному та міжособистісному рівнях.

Технологія організації занять з використанням діалогових освітніх технологій починається з організації навчального кабінету. Діалогові форми взаємодії здійснюються під час спілкування віч-на-віч, тому звичайне розміщення парт повинне бути змінене. Воно залежить від кількості учнів в групах. Коли вони входять до класу, де по-новому організовано навчальний процес, в учнів виникає готовність до нестандартної навчальної ситуації.