6.«Хазяїн», 1900

Особливості комедії 1.    Комедійний конфлікт (відтворення суперечностей між старим, відмираючи і новим, прогресивним, що утверджується в житті). 2.    Викриття і висміювання недоліків і пороків суспільного та побутового життя, негативних рис вдачі персонажів. 3.    Зображення подій і персонажів у комедійному (сатиричному або гумористичному) плані. 4.    Наявність комічного героя. 5.    основних дійових осіб 4-5. 6.    Діалогічний спосіб викладу матеріалу. 7.    Прозова форма (рідше віршована). 8.    Обсяг середній як для драматичних творів. Тема: У п'єсі показано типові картини системи господарства капіталіста – землевласника та руйнування бідняцьких господарств. Послідовно розвивається демократична ідея боротьби проти «темного царства» хижаків; жорстоких, звироднілих експлуататорів трудового народу.

Сюжет, композиція Сюжет комедії автор будує на основі життєвих конфліктів, породжених законами життя. Багатий землевласник прагне досягти максимальних прибутків шляхом експлуатації робітників, розорення бідняцьких господарств. Заради наживи він іде навіть на шахрайство. Мільйонер Пузир домовляється з Маюфесом про участь у шахрайстві і дає вказівки своїм управителям посилити експлуатацію строкових робітників, позбавити їх землі. Ці плани Пузиря становлять зав'язку комедії. Під час здійснення хижацьких планів виникають  різні ускладнення, конфлікти. Стався бунт робітників і селян, розкрито шахрайство, Пузир тяжко захворів. Загострення цих конфліктів становить кульмінацію комедії. Розв'язка комедії – жалюгідне становище Пузиря, коли він дізнається про катастрофічний стан своїх справ.

Образ Пузиря Терентій Гаврилович Пузир — великий український капіталіст-землевласник, який вийшов із середняків. Він ще не звикся зі своїм становищем мільйонера і тому в ньому ще живе дух ненажерливості, хворобливої ощадливості, властивий дрібним власникам. Пузир настільки засліплений жадобою наживи, що йому все мало: «Шукаю, де б більше купить землі, бо скільки б чоловік її не мав — все бракує». Про свої прибутки Пузир думає навіть тоді, коли жити йому залишилося не більше двох-трьох днів. У комедії головний герой виступає перед читачем уже з готовим, сформованим характером. І увага автора зосереджена на тому, щоб якомога повніше розкрити його в діях. Усі помисли і вчинки Пузиря спрямовані на одержання прибутків. А щоб їх досягти, доводиться бути і безчесним (обіцяє Калиновичу дати згоду на шлюб з донькою, а сам думає: «Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка — цяцянка»), і несправедливим (навмисне платить робітникам під кінець строку дуже мало, «тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені...»), і жорстоким (виганяє чабана Клима і помічника економа Зозулю, розуміючи, що вони не винні), і деспотичним (хоче віддати дочку заміж за нелюбого їй сина землевласника-мільйонера, і каже, що «так буде, як я хочу!»).  Пузир скупий до смішного. Він байдужий до громадських справ, хоч є земським гласним, не їздить на збори. Пузир, хоч і водить компанію з родовитими дворянами та великими чиновниками, проте в його вчинках хазяїн бере верх над мільйонером. Феноген, Ліхтаренко та інші помічники Пузиря Феноген більш потайний, хитрий і підступний. Для прикриття власного злодійства не погербує і наклепом, як це було з чабаном Климом і помічником Ліхтаренка Зозулею. Ліхтаренко більш нахабний і жорстокий, для свого збагачення використовує будь-які засоби: обман, підкуп, шахрайство. На відміну від Феногена й Зеленського він навіть не намагається знайти виправдання своїм хижацьким діям і не вважає здирства гріхом. Це вже досвідчений, відвертий і цинічний глитай, для якого крадіжка — тільки принцип, «комерчеський гендель», неодмінний супутник капіталістичного господарювання. Хазяїн його покриває, бо це йому вигідно. Цим «меншим» виявився чесний юнак Зозуля, випускник землеробської школи, сльози якого й щирі визнання не розчулили помічників хазяїна, а викликали лише сміх та іронічні зауваження: «Оце той дурень, що й в церкві б'ють!», «Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив — і знову б прийняли...». І Феноген, і Ліхтаренко — зменшена копія свого господаря — такі ж жадібні, підступні й жорстокі, нерозбірливі в засобах наживи, грубі та лицемірні. Це видно і з їхньої мови, вчинків, навіть життєве кредо мають одне. Менше показаний у комедії другий економ, Зеленський. Він тільки-но вибивається «в люди», проходить перші ази капіталістичного здирства. Зеленський, очевидно, не такий спритний у справах, може, навіть більш совісливий, але також причетний до великого «хазяйського колеса», яке нещадно визискує і давить трудящих людей. Вівцевод Куртц складає враження більш-менш порядної людини, але й він любить гроші, намагається догодити хазяїнові. Петро Петрович Золотницький — родовитий дворянин, інтелігентний пан з тих «Дворянських гнізд», про занепад яких у добу капіталізму писав І. Тургенєв. Він освічений, дбає про національну культуру, літературу, розуміючи їх роль у житті народу: «Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ...». І це так контрастує з висловами Пузиря, якому «Котляревський без надобності», заведення шкіл — «ярмо на шию». Те, що Золотницький приятелює з Пузирем, незважаючи на велику різницю їх культурного рівня, свідчить, що в них багато ділових інтересів. Петро Петрович, знову ж таки на відміну від головного героя, гуманний і співчутливий. При всій своїй інтелектуальній вищості від Пузиря, Золотницький не може протистояти грубій, навальній силі хазяїна, який уже не одного родовитого поміщика зігнав з насидженого місця і добирається тепер до нього, і навіть не засуджує Пузиря. Соня, Калинович Соня — дочка Терентія Гавриловича Пузиря. Вона освічена, інтелігентна, закінчила гімназію із золотою медаллю. Дівчина спостерігає за жорстоким «хазяйським колесом », і воно страшить її. Соня співчуває пригнобленим, але не знає, що робити, як їм допомогти, бо виросла, очевидно, в «тепличних» умовах, далеких від реального життя. Випадково ставши свідком бунту робітників, розуміє, що треба розібратися в господарських справах, втручатися, коли потрібно, слідкувати хоча б за харчуванням працівників економії, щоб люди не проклинали своїх хазяїнів. А поки що вона не знає навіть, з чого печеться хліб і вариться борщ. Соня наївна, дуже любить батька і починає благати його щоб він покращив харчування для робітників. У питаннях кохання і шлюбу Соня сміливо й рішуче відстоює своє право на щастя. Вона обрала собі нареченого, який хоч і небагатий, але близький їй по духу — учителя Калиновича. Наречений Соні, учитель гімназії Іван Миколайович Калинович, не розділяє її оптимізму щодо поліпшення становища робітників, він покладає надії на освіту. Калинович відзначається чуйністю, тактовністю. Він розуміє і навіть жаліє батьківські почуття Терентія Гавриловича, хоч той його образив і відмовив йому. Не дивлячись на трагікомічність ситуації — історію з гусьми, через яких постраждав Пузир, Калинович не хоче сміятися чи іронізувати, як робить Золотницький, бо це. не тактовно і навіть жорстоко в такій ситуації. Учитель не корисливий, щиро кохає Соню і ладен взяти її без приданого і без батьківського благословення. Марія Іванівна — дружина, живе у патріархальній сім'ї, у всьому кориться чоловікові, боїться його, не мала і не має права голосу в родині. Але й вона намагається крадькома протестувати. Халат Пузиря і її вже дратує, вона ладна зібрати гроші на нього, але сказати щонайменшу, дармову ціну, аби лише замінити цей «шедевр» домашнього одягу Пузиря. Вона й овечок, і бурячків для Пузиря нашила — але Пузир продав халат за сто карбованців Золотницькому, хоча він коштує у п'ять разів дорожче. 8. Засоби сатиричного зображення Сатиричне зображення персонажів комедії, насамперед головного героя-Пузиря, драматург здійснює засобами контрастного групування образів, самохарактеристики, взаємохарактеристики, введення художньої деталі (халат, кожух мільйонера), мовною характеристикою. Образи твору чітко розподілені на дві контрастні групи: з одного боку - Пузир і його помічники, з другого — Золотницький, Соня, Калинович. Хазяїн, характеризуючи сам себе, згадує, що раніше «йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору». Персонажі в творі вдаються до характеристики один одного. Так, Феноген каже про Ліхтаренка: «От чоловік! І риби наловить, і ніг не замоче!», «Змій, а не чоловік: скрізь здере і всіх спокусить». Мова персонажів відповідає їхнім характерам, звичкам і рівню освіти. Сатиричне зображення полягає у суперечності між спотвореним світосприйманням «стяжателя» і нормальним людським розумінням, а часто й звичайним здоровим глуздом. Так, смертельно травмований Пузир не хоче, щоб викликали лікаря, а просить фельдшера, бо той дешевше обійдеться; радіє, що нарив прорвало всередину і тепер можна обійтися без операції; стогне в лихоманці і хоче їхати купувати дешеву худобу. Окремої уваги потребує історія з гусьми: мільйонер страшенно розізлився на гусей, які скубли пшеницю — смертельна хвороба приключилась через ненажерливість хазяїна. 10.- 14.-17. засоби творення характерів у драмі М. Кропивницького « Глитай, або ж Павук»

Драми М. Кропивницького "Глитай, або ж павук" і "Доки сонце сходить, роса очі виїсть"

Над драмою «Глитай, або ж Павук» Кропивницький почав працювати задовго до 1882 року – року завершення першого варіанту п'єси. Написання його було прискорене дозволом властей виставляти українські спектаклі. Головним героєм твору є сільський глитай (багатій) Йосип Степанович Бичок, який заради наживи готовий на все – і на шахрайство, і на крадіжку, і на будь-який інший злочин. Задля цього у нього завжди потрібні свідки знайдуться. Цей «богобоязливий» чоловік може їх «цілий десяток купити». І суддя в Бичка «свій чоловік», бо отримав від нього «немалу суму» в позику, і становий його кум, і іншим у нього «є чим руку позолотити». У Бичка «погляд лисичий», та «вовча думка». Про це йому відверто каже інший персонаж драми – Олена. Бичок уважає, що за гроші можна купити все. «Та я задавив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! – заявляє глитай. – Навіщо ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли за них не можна купити увесь світ?» За допомогою грошей Бичок, мов павук павутинням, обплутує і своє село, і сусідні села та слободи.

Бичок – це новий тип в українській драматургії XIX століття, що з'явився в результаті майнового розшарування українського селянства в пореформений період. І Кропивницький першим серед вітчизняних письменників зобразив хижака такого масштабу в своїй творчості. Центральним жіночим персонажем драми «Глитай, або ж Павук» є молода жінка Олена, що попала в Бичкові тенета. Олена палко кохає свого чоловіка Андрія Кугута, який змушений на цілий рік залишити її і поїхати в далекий край на заробітки, щоб повернути борг глитаєві. Власне Бичок його і підштовхнув до цього кроку, бо задумав взяти Олену за полюбовницю. Після від'їзду Андрія Бичок своєю удаваною добротою та шахрайством ще тугіше обплутує його дружину та тещу. Для того, щоб досягти своєї мети, він навіть підробляє лист від Андрія, в якому той нібито сповіщає, що знайшов собі кращу дружину, ніж Олена. … Прем'єра «Глитая...» відбулась 11 січня 1883 року в Чернігові. Всюди п'єса користувалася великою популярністю, її з успіхом виставляли аж до 1894 року, коли вона раптово була заборонена і до показу в театрі, і до друку. Образ сільського глитая Йосипа Бичка, створений Кропивницьким, був настільки правдивим, що глядачі нерідко актора уособлювали з його героєм і досить неадекватно реагували на огидні вчинки цього персонажа. Ось що, наприклад, розповідає один із сучасників про виконання цієї ролі Кропивницьким: «Це треба було бачити. І не тільки бачити. Його гру сприймали вразливі люди всім єством своїм і доходили до забуття. Відомий факт, що одного разу на виставі «Глитая» якийсь експансивний глядач з перших рядів не витерпів міцного враження і закричав в нестямі: «Бий його, мерзотника!» Мабуть, саме таке сприйняття публікою цієї драми і викликало повторну зацікавленість цензури і Міністерства внутрішніх справ взагалі всіма творами Кропивницького. Відносно п'єси «Глитай, або ж Павук» цензор Косович писав у своєму рапорті: «Взагалі автор постарався зобразити в драмі похмурими фарбами справжнє становище селянина, обездолюваного з одного боку невідповідними до його справжніх прибутків податками, а з другого – нещадними утисками глитаїв. Сумним наслідком обставин, які склались у такий спосіб, буває не тільки розорення, але нерідко й моральне падіння беззахисної сім'ї, яке викликає на злочин людину, навіть найспокійнішу. Тенденція, що її проводить автор, має деморалізуючий відтінок. Таку тенденцію особливо небезпечно розповсюджувати друком зараз, коли заходи уряду якраз спрямовані як до морального, так і матеріального піднесення сільського населення. На основі наведеного Комітет не бачить підстав до скасування своєї думки і вважає п'єсу непридатною ні до друку, ні до постави на сцені». Кропивницький кілька разів робив спроби обійти цензурні рогатки: міняв назву твору і, майже не змінюючи зміст, надсилав до цензурного комітету. Так, спочатку «Глитай...» став «Сельським благодітелем», потім – «Добродієм», але з того нічого не виходило. Цензура розгадала намір письменника. Тільки в 1900 році, суттєво переробивши твір, драматург нарешті одержав дозвіл цензури до вистави п'єси. Це сталося лише завдяки особистому втручанню приятельки письменника, відомої і впливової в державних і громадських колах артистки Александринського імператорського театру М.Савіної. Над драмою «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Кропивницький почав працювати ще на початку 1870-х років. Головним персонажем п'єси є молода сільська дівчина Оксана Завада, її портрет Кропивницький намалював таким само трагічним, як і образ попередньої героїні з народу Олени (п'єса «Глитай, або ж Павук»). Оксана полюбила нерівню – поміщицького сина Бориса Воронова, котрий, як виявилось, не вартий високого почуття цієї глибокої натури. Адже він неспроможний ні відстояти перед батьками своє кохання, ні захистити свою суджену від глуму темного царства. У моральному відношенні колишня неписьменна кріпачка стоїть значно вище освіченого дворянина. На прикладі цього нещасливого кохання письменник акцентує увагу на тому, що навіть після скасування кріпосного права ще не скоро можна буде подолати ту прірву, що розділяє панів і селян. І повинне в цьому насамперед дворянство. Отже, «доки сонце зійде, роса очі виїсть». Оксана, до речі, це краще розуміє, ніж її коханий.

Роль Оксани Кропивницький написав спеціально для Заньковецької, яка з великим успіхом створила сценічний образ цієї героїні, що назавжди став окрасою українського театру. За свідченням актора Івана Мар'яненка, коли Заньковецька грала Оксану, «здавалося, що артистка ввібрала в себе біль, страждання й протест скривджених покриток усього світу і з разючою силою геніально узагальнила в образі Оксани, викликаючи в глядачів співчуття до скривджених і обурення проти баламутів. Силу М.К.Заньковецької в передачі страждань селянки-покритки можна порівняти лише з силою творів Т.Г.Шевченка на цю тему».

У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» зображується життя в українському селі невдовзі після аграрної реформи 1861 року. І хоча основний конфлікт побудовано на нещасливому коханні сільської дівчини до поміщицького сина, немало уваги в п'єсі приділяється також діяльності молодої української інтелігенції, типовим представником якої є студент-агроном Володимир Петрович Горнов, який всіляко піклується про селян.

Нема сумніву, що устами Горнова драматург ділиться з читачами та глядачами своїми власними думками відносно того, якими повинні бути взаємини між панами та селянами. Адже, як відомо, дещо пізніше, коли він житиме в Затишку (в своєму хуторі на Харківщині), то і відкриє там школу для селян, і допомагатиме їм матеріально.Освітянська справа в українському селі другої половини XIX – початку XX століття була, звичайно, однією з найважливіших проблем, і її неодноразово торкатиметься Кропивницький у своїх творах. У драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» письменник вперше в українській літературі піднімає проблему відповідальності української інтелігенції за жалюгідний стан національної культури. І одну із причин того становища він вбачає у відірваності частини української інтелігенції від свого народу або навіть і в прямій зраді його інтересів. Однак, на щастя, не всі освічені українці забули про те, хто вони. Так, наприклад, Горнов дуже добре пам'ятає, що він з «мужичого роду». Його батько «тільки дякуючи власним заслугам, здобув дворянство і полковничий чин». Але це не дало підстав синові цуратися простих людей. «Ніколи я не одречусь од свого роду, – заявляє Горнов. – У мене ще й досі живі дядьки по батькові – один простий гречкосій, а другий солдат, – і я ними не гордую». Типовим представником із числа ренегатів є поміщик О.Д.Воронов. Його ренегатство проявляється, звичайно ж, не в тому, що він розмовляє російською мовою, хоча і це не випадково. На своєму життєвому шляху Кропивницький нерідко зустрічав людей, що за національністю були українцями, але стидилися і мови свого народу, і свого походження. Саме таким «українцем» і був Воронов. Батько цього пана, пояснює Горнов М.Хвортуні, поки «ще не був у службі, то прозивався Ворона, а як здобув міліцієнного чина, так став вже прозиватись Воронов! < Така, бачте, мабуть, була поведенція, все своє вже дуже обридло, так хоч хвостика чужого пришити». Для Кропивницького, який все своє життя присвятив справі відродження української культури, це було наболілою проблемою.

Ні дореволюційні, ні радянські дослідники творчості Кропивницкого під таким кутом зору, на жаль, не торкалися цього занадто важливого питання, котре в значній мірі є актуальним і в наші дні. Привертають увагу також образи колишнього кріпака Максима Хвортуни та міського шевця Гордія Поваренка. Перший – людина честі. Він все життя невтомно працював і завжди готовий прийти на допомогу тим, хто цього потребує (наприклад, багатодітній сім'ї Матвія – «бідоласі з двірських»). Гордій Поваренко – зовсім інший тип, породжений новою дійсністю – ре-формою 1861 року. Це колишній селянин, що зумів стати комерсантом. Гордій все міряє на гроші. У нього навіть мова стала іншою, не такою, як у його односельців. Цей новоявлений представник буржуазії навіть у одруженні шукає вигідної «любовної кумерції». Прем'єра драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» відбулася 21 січня 1883 року в Чернігові. Кропивницький з великим успіхом грав у спектаклі відразу дві ролі – поміщика Воронова і колишнього кріпака М.Хвортуну. Напевно, дивом у 1882 році драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» пройшла цензуру і була включена до репертуару українського театру. Уже в серпні 1891 року її було заборонено до постанови без будь-яких пояснень. Причина заборони, звичайно, зрозуміла. Головне управління у справах друку не задовольняло насамперед те, що автор з особливою гостротою піднімає в п'єсі важливі духовні та соціальні питання. Кілька разів Кропивницький переробляв драму, пристосовуючи її до вимог цензури. Притому зміни вносилися не тільки в текст, а мінялась і назва твору («Не до пари» – 1892, «Нерівня» – 1894). Дозволений був до постанови і друку лише п'ятий варіант (1900), котрий увійшов до третього тому повного збірника творів Кропивницького, виданого в 1903 році в Харкові під первісною назвою «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Але ця редакція п'єси була настільки вихолощеною порівняно з другим варіантом (1882), що вже не могла задовольнити самого драматурга. Тому він змушений був переробити драму ще раз – уже вшосте. Саме ця редакція п'єси і є найбільш відомою. Вона ввійшла до шеститомного видання творів Кропивницького (1958-1960 pp.).