2.15. Прокурорська діяльність у сфері протидії корупції

1. Загальна характеристика поняття корупції, історико-правовий аспект.

Корупція - одне з найнебезпечніших для суспільства та держави явищ. Вона підриває авторитет державного апарату, дискредитує його діяльність, руйнує основні принципи, на котрі спирається будь-яка демократична держава, принципи рівності громадян перед законом, справедливості, неупередженості правосуддя, захищеності людини правоохоронними структурами від різного роду протиправних посягань і свавілля та ін.. Крім цього, корупція завдає державі значної економічної та політичної шкоди, серйозно гальмує поступальний розвиток суспільства. Корупція зводить практично нанівець потенційну ефективність будь-яких економічних та соціальних програм держави, результативність управлінських рішень.

Ще Г.Ф.Гегель зазначав, що частина державної влади, яку придбав для себе окремий індивідуум, втрачена для влади загальної.

В юридичній, а переважно у публіцистичній літературі часто трапляються заклики покінчити з корупцією раз і назавжди. Політичні і державні діячі протягом століть обіцяють, ставши при владі подолати корупцію. На нашу ж думку, повністю подолати корупцію неможливо, у будь-якому разі в недалекому майбутньому. На такий висновок наштовхують аналіз політичної і правової думки минулих часів та історія права.

Хабарництво та інші форми зловживання владою заборонялися ще у таких давніх джерелах права, як „Закони Ману” (стародавня Індія), „Закони 12 таблиць” (Стародавній Рим) та ін.. Приклади корупції та її засудження містять Біблія, Коран, Стрий Завіт, вчення Будди та ін. На небезпеку для суспільства корумпованого чиновництва прямо чи опосередковано вказували Конфуцій, Шан Ян, Платон, Аристотель, Цицерон та інші стародавні філософи, філософи середніх віків - Макіавелі, Монтеск’є, Спіноза, пізніше Кант, Гегель та ін..

Таким чином можна сказати, що корупція фактично народилася разом із державним апаратом, кастою управлінців, які швидко побачили можливість використовувати державну владу в особистих корисливих цілях. Ось декілька історичних прикладів. У Парижі в Національній бібліотеці Франції зберігається папірус, знайдений французьким археологом Прісс д”Авеном, датований 3350 роком до нашої ери, такого змісту: „Наша земля занепадає. Хабарництво та корупція процвітають” за 759 років до Різдва Христова пророк Ісайа звертався до свого народу з попередженням „Князі твої – законозлочинці і співучасники крадіїв, всі вони полюбляють подарунки і женуться за хабаром”. У Старому Завіті говориться, що Мойсей проповідував проти прийняття подарунків, тому що вони „засліплюють очі” та призводять до несправедливості. У Корані навіть зафіксовано спеціальну заборону платити хабарі. Пророк Мухам мед застерігав, що Аллах прокляне всіх, хто платить та бере хабарі, а також того, хто сприяв цьому. Будда теж зазначав, що коли правитель, керуючи державою, шукає вигоди, то це врешті-решт призведе до того, що буде перекручена сутність суспільних відносин, ігноруватимуться принципи справедливості. Хабарництво зумовлює не тільки ухвалення нечесних рішень, а й те, що високі державні посади обіймають негідні люди.

Східнослов’янська корупція має низку своїх рис. ЇЇ особливістю є те, що вона значною мірою була спровокована самою державою шляхом запровадження на Русі (за прикладом Візантії) системи „кормління” з посад. Посадські люди (бояри, воєводи, судді) годувалися завдяки підношенням місцевих жителів, оскільки держава їм не платила. Коштовний подарунок, підношення, у свою чергу, виокремлювали людину з кола інших прохачів, сприяли тому, щоб його прохання було виконано. Саме система „кормління”, яку скасували лише у 1555 році привчила російський народ до тієї простої думки, що кращим вирішення справи є підношення. Мабуть тоді як реакція на стан справ народилося славнозвісне: „Не подмажешь – не поедешь”.

Але ще до офіційного скасування системи ”кормління” „Судебник” Івана Грозного (1550р) забороняв хабарництво та передбачав покарання за нього. „Судная грамота” 1561 року встановлювала жорсткі санкції за отримання хабарів судовими чиновниками і вимагала засуджувати таких суддів до страти, а майно їх віддавати тим, хто на них здійснив донос. Відомий і спеціальний Указ царя Михайла Федоровича „Про боротьбу зі зловживаннями воєвод та приказних людей” (1620 рік) Але це мало допомагало. Мздоімство продовжувало поширюватись. Досить згадати зловживання владою боярина Морозова та його оточення, улюбленця Петра Першого Олександра Меншикова, часи правління Катерини 1, яка Указом 1726 повернула стару систему, за якою передбачалося „приказним людям жалування не давати, а годуватися їм від челобітчиків, - хто що дасть за власною волею”

У радянські часи корупція також процвітала (досить згадати справу Медунова, хлопкову справу в Узбекистані та ін..). На початку соціальних перетворень, після 1917 року більшовикам вдалося істотно скоротити рівень корупції в країні завдяки жорстким заходам. Суворі часи керівництва „революційною свідомістю”, де покарання було майже єдиним – розстріл, доповнили Кримінальним кодексом 1922 року, в якому за хабар розстріл передбачався вже офіційно. Проте корупціонери знайшли вихід і хабарі бралися матеріальними речами (дефіцитними імпортними гарнітурами, сервізами, аудіо-, відеотехнікою, килимами, сільськогосподарською продукцією, путівками за кордон та в санаторій тощо, а також позачерговим придбанням дефіцитних товарів, послугами за схемою: „Я - тобі, ти – мені”

Корупція, як соціальне явище, негативно впливає практично на всі сторони суспільного життя: економіку, політику, соціальну і правову сфери, управління, громадську свідомість, міжнародні відносини. Корупційні зв’язки руйнують правові, етичні відносини між людьми і поступово перетворюються в норму поведінки. Вирішення проблеми протидії корупційним правопорушенням значною мірою залежить від того, наскільки правильно зрозуміла її сутність. З’ясування змісту і сутності корупції є надзвичайно важливими як в теоретичному, так і в практичному планах.

Згідно з чинним Законом корупція це використання особою, зазначеною в частині першій статті 4 Закону України „Про засади запобігання і протидії корупції”, наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній в частині першій статті 4 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей.

Протиправне використання такими особами наданих їм службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей передбачає перевищення ними їхніх владних та інших службових прав, а так само інше умисне зловживання ними, а також умисне невиконання покладених на них обов’язків.

Корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних правопорушень, а також порушень етики поведінки посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, пов’язаних з вчиненням цих правопорушень.

Корупційне правопорушення - умисне діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 4 цього Закону, за яке законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність.

За результатами проведених досліджень, у тому числі соціологічних, виявлено такі основні причини виникнення і поширення корупції в Україні:

недостатній рівень доброчесності окремих осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

недосконалість адміністративних процедур (їх відсутність або нечіткість);

наявність у органів державної влади та осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, широкого спектра дискреційних повноважень;

невідповідність рівня оплати праці осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, обсягу їх повноважень;

несприятливий режим підприємницької діяльності та наявність економічних пільг для певних категорій підприємців;

низька ефективність заходів, що вживаються правоохоронними органами, органами прокуратури та судами, щодо притягнення винних у вчиненні корупційних правопорушень до відповідальності;

толерантність та відсутність критичного ставлення суспільства до проявів корупції;

сприйняття населенням корупції як одного із засобів досягнення бажаного результату.