38. «Понятійний апарат»: рід, плем’я, матріархат, патріархат, екзогамія, фратрія, сільська община.

Рід — доісторична і ранньоісторична суспільно-організаційна спільнота, стадія еволюції Етносу, до якої належали кровно пов'язані нащадки одного предка.

Історія [ред.]

Рід доповнювався екзоґенними подружжями, принагідною адоптацією чужих одиниць та визволюванням рабів. На думку деяких дослідників, на чолі роду стояла спершу жінка — родоначальниця (матріархат), але справжнім головою роду був виборний ватажок, здебільшого хтось з найближчих родичів родоначальниці. Коли ж завдання роду почали ускладнюватися, на чолі його став чоловік (патріархат).

Рід оселювався в одному місці, мав спільну власність і спільне господарство, разом дбав про харчування своїх членів, управляючи ріллю, годуючи худобу, полюючи на звірів і ловлячи рибу; у замкненому колі роду вироблялося здебільшого все потрібне для прожитку знаряддя. Крім господарських, рід виконував ще суспільні функції, охороняючи своїх членів перед чужинцями та підтримуючи згоду поміж членами роду. Чисельне зростання членів роду і зміна господрачої системи спричинилися до того, що з роду почали відокремлюватисясім'ї, не втрачаючи однак з ним зв'язку. Відкриті археологами стоянки показують, що вони вистачали тільки на приміщення однієї сім'ї, зате кількість стоянок у поселенні одного роду значно збільшувалася. Екзоґенні подружжя вимагали близького співжиття кількох родів, пов'язаних з собою родинними відносинами. Сусідні роди, що їх, крім споріднення, єднала ще та сама мова (або ж діалект), релігія культ і праця, об'єднувалися у племена.

Пле́м'я  — тип етнічної спільноти людей, що об'єднані спільним походженням, мовою, вірою і звичаями, історичний типетнічної спільноти, стадія еволюції Етносу, що ґрунтується на родових взаєминах та суспільному поділі праці, які визначають розрізненість племен за територією, мовою, культурою, організацією життєдіяльності.

Генеза [ред.]

Родова спільнота є однією з кінцевих умов появи племені. Плем'я виникає одночасно з родом, бо екзогамність роду потребує постійних зв'язків хоча б між двома родовими колективами. Плем'я утворюється на основі родів, що мають спільне походження й ґрунтується, на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, що об'єднав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я. Розвинуті племена мали племінне самоврядування, що складалося з племінної ради, військових та цивільних вождів.

Археологічно виникнення племені фіксують лише в мезоліті, коли закінчується його формування як соціальної та етнічної спільності.

Риси [ред.]

Характерними рисами раннього Племені є: наявність племінної території, відокремленої від території сусідніх племен умовними рубежами; певна економічна спільність і взаємодопомога співплеменців, що виражається, наприклад, у колективних полюваннях; єдині племінна мова, культура, племінна самосвідомість, традиції, самоназва тощо.

Плем'я утворюється на основі родів, що мають спільне походження і ґрунтується на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, що об'єднав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я. Розвинені племена кінця доби первісного ладу мали племінне самоврядування, що складалося з племінної ради, війська, й цивільних вождів. Поступово в Племені розвивається майнове розшарування, виділяються багаті й бідні роди, з'являється племінна знать, зростає роль військового керівництва, що часто захоплює й цивільну владу в Племені.

На зміну Племені приходить нова форма етнічної спільності — народність і нова форма організації суспільства — держава.

Матріархат (лат. mater - мати і грец. άρχη - влада) – ранній період у розвитку первіснообщинного ладу (від палеоліту до розвинутого неоліту), який характеризувався наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки у суспільстві.

За раннього матріархату (палеоліт і ранній неоліт) основними заняттями населення були збиральництво, мисливство та примітивне рибальство, причому збиральництвом займалися жінки, мисливством – чоловіки, а рибальством – одні й другі. Це було основою для рівноправного становища жінки й чоловіка в суспільстві. Розвинутий М. характеризувався переважним становищем жінки в суспільстві. Основними галузями господарства було мотичне землеробство, досить розвинуте рибальство, розведення свійських тварин.

Осередком матріархального суспільства була материнська сім’я – велика група (200-300 чол.) близьких родичів по жіночій лінії. На чолі сім’ї стояла старша жінка. Ці сім’ї були господарськими одиницями. З них складався материнський рід, який колективно володів родовою общинною землею. На чолі материнського роду була старша жінка старшої в роді сім’ї. В межах свого роду заборонялося одружуватися, тому рід був пов’язаний шлюбними відносинами з іншим родом (т.зв. дуальна екзогамія). Згодом дуальна організація (зародок племені) переросла у фратріальну (поділ племені на дві половини, що складалися кожна з кількох родів-фратрій, між якими були заборонені шлюбні відносини). Спочатку чоловік і жінка жили кожний у своєму роді (дислокальне поселення), зберігався груповий шлюб. Діти не знали свого батька. Кровна спорідненість ішла по лінії матерів, біля яких групувалися діти. З розвитком матріархального роду дислокальні поселення замінювалися матрилокальними. У той час виник парний шлюб.

Дальший розвиток продуктивних сил зумовив перехід до нової організації родового суспільства – патріархальної. Оскільки М. був історичною стадією розвитку людства, його пережитки ще довго мали місце в багатьох європейських та інших народів, зокрема й українського.

Патріархат (від грец. πατήρ - батько і άρχή - початок, влада) – останній період в історії первіснообщинного ладу. Заступив матріархат і передував класовому суспільству. Існування П. збіглося в часі з мідним віком, бронзовим віком та раннім періодом залізного віку. Перехід до П. відбувся в результаті значного розвитку продуктивних сил. Розвиток скотарства, плужного землеробства, рибальства, ремесел (особливо обробки металів) створили умови для економічного життя кількісно менших, ніж родова община, колективів, підніс значення праці чоловіка. Родовід по материнській лінії змінився батьківським, матрилокальне поселення (життя подружжя в родовій общині дружини) – патрилокальним (дружина переселялася в родову общину чоловіка), материнський рід – батьківським або патріархальним, основним економічним осередком якого стала патріархальна сім’я. Сукупність патріархальних сімей або їх груп (патронімій) становила патріархальний рід, члени якого були зв’язані спільністю походження. Рід номінально вважався власником інтенсивно використовуваної землі, що розподілялася між сім’ями та патроніміями. За П. відбувся перехід від парного шлюбу домоногамії. Жінка значною мірою була витіснена з галузі основного виробництва й обмежена вузькими рамками домашнього господарства, позбавлена майнових та спадкових прав і опинилася в підневільному становищі. Відповідно змінилася і духовна культура первісного суспільства. Особливого розвитку набули загальнородові чоловічі культи, що зміцнювали зв’язок між членами роду в період розкладу інших родових зв’язків.

П. був часом поступового розкладу первіснообщинного ладу. За першим великим поділом праці – виділенням скотарських племен – стався 2-й – відокремлення ремесла від землеробства, з’явився торговий обмін. Розвиток П. привів до виділення в складі патріархальної сім’ї малої сім’ї, виникла сусідська община.

Екзогамія це практика шлюбів поза межами окресленої групи (роду, племені, родини) до якої людина належить. На додаток до кровних родичів, заборона може стосуватись також членів специфічної тотемної чи іншої групи.

Протилежністю екзогамії є ендогамія.

Найпоширеніщою теорією що пояснює походження екзогамії запропонована Едвардом Вестермарком, який пояснює її виникнення острахом перед інцестом. Із точку зору генетики, уникнення шлюбів між близькими родичами має наслідком зменшення кількості деяких спадкових хвороб. Вчений Мак-Леннан праця "Первісний шлюб" - 1886р. - пояснює екзогамію недостатньою кількістю жінок через вбвивство новонароджених дівчат.

Екзогамія — одна з норм первісного права, що накладала заборону на шлюби і навіть на статеве спілкування у межах певного роду. Однак екзогамія роду була невід'ємною від ендогамії племені. Екзогамію було заборонено в дуже вузьких межах (батько й дочка, матір та син, брат та сестра), але зобов'язувала до шлюбів між дітьми братів та сестер, тобто — між вельми близькими родичами по крові. У деяких племен шлюб поза межами племені навіть заборонявся. Отож, мабуть, родова екзогамія була скоріш за все, засобом зміцнення племінної ендогамії. Це фактично був спонтанно і безсвідомо відшуканий засіб висування на історичну авансцену племені як історичної спільності людей. Тим самим було зроблено історичний крок у напрямі інтеграції людства через його диференціацію

Серед сучасних дослідників історії сім’ї можна виділити різні погляди на походження екзогамії: “1) вона виникла внаслідок того, що від шлюбів між кровними родичами народжувались неповноцінні діти; 2) життя вимагало розширити соціальні контакти, мати зв’язки з іншими людськими об’єднаннями; 3) таким шляхом можна було досягнути встановлення в межах роду соціального миру, тому що статеві стосунки та конфлікти, що їх супроводжували, виносилися за його межі”

Фратрія (грец. φ(ρ)ατρία — братство) — форма соціальної організації (проміжна між родом та філою) в Афінах та інших державах Стародавньої Греції. Члени фратрії, як правило, мали спільні органи самоврядування та культ.

Термін «фратрія» введений Л. Г. Морганом,^[1] який виявив подібну організацію у північно-американських індіанців. Звідси ширше визначення фратрії — це екзогамна (кровоспоріднена) група родів, що вступає в шлюбні відносини з ін. фратріями. Дуальна організація кількох фратрій становила плем'я.

Головною функцією дуально-фратріальної організації було регулювання шлюбних відносин. На пізніх етапах розвитку поділ на фратрії необов'язково було дуальним, існували трифратріальні племена. Пізня фратрія могла бути не екзогамною.

Сільська община З початку 14 століття, у зв'язку з ростом виробничих відносин у японському селі, відбувався процес економічного унезалежнення середнього і малоземельного селянства. Його представники стали активніше долучатися до справ управління села, яким до цього займалися виключно сільські голови. Формувалася сільська самоврядна община со, до якої входило від двох до декількох десятків сіл.

Через диференціацію сільського стану керівний склад со і розмір був різним. У економічно відсталих районах основу самоврядної організації складали дрібні самураї, що мешкали у селах, а вона сама охоплювала собою усі села певного повіту. У середньорозвивнених територіях управління со здійснювали десятки сільських голів. У економічно розвинутих регіонах, особливо у регіоні Кінкі, со керували сільські голови спільно з простими селянами.

Організація общини со була необхідна селянству для раціонального використання ресурсів і налагодження суспільного життя. Економічний фундамент общини складали общинніполя^[1] і гірські ліси^[2], які були у колективному використанні. Кожна со мала власні правила і закони^[3], що базувалися на звичаєвому праві. Вони регламентували використання природних ресурсів, насамперед лісу і води, визначали розміри позик і війської допомоги іншим селам, передбачали систему покарань, переважно штрафів, за правопорушення. Управління общиною здійснювалося колегіально, на нарадах. Важливі рішення приймалися спільно, у формі присяги божествам, що супроводжувалася церемонією розпиття води абосаке. Керівники со також забезпечували ефективність системи взаємної допомоги під час сільськогосподарських робіт.

Формування самоврядування на селі дало змогу японським селянам спільно боротися зі свавіллям місцевих чиновників і володарів. Со часто організовувала акції непокори, які інколи переростали у повстання, з вимогами зменшення данини і податків. Селяни також почали вимагати у влади грошей на підтримання іригаційної системи. Найбільші заворушення, організовані со мали місце в околицях Кіото і Нари.

У другій половині 15 століття Японію охопили міжусобиці, що спричинило мілітаризацію общин со. Села стали укріплятися ровами і волами. Серед селянства виокремився клас старшин, які виконували роль військових командирів. Через посилення провінційних володарів даймьо сільські старшини ставали їхніми васалами і перетворювалися на сільських чиновників того чи іншого самурайського дому. Це спричинило ослаблення сільської організації самоврядування. Вона остаточно занепала наприкінці 16 століття у зв'язку проведенням адміністративної і земельної реформи на селі під проводом Тойотомі Хідейосі.