93. Звертання у складі речення. Трактування синтаксичних функцій вокатива.

Звертання – інтонаційно виділений компонент речення, що називає істоти чи персоніфіковані предмети, яким адресоване мовлення.

Морфологічною основою звертання є іменник. Водночас значення звертання може набувати будь-яка субстантивована частина мови.

В українській мові природною формою звертання є ВОКАТИВ ( Кличний відмінок). Він має специфічні закінчення, котрі в окремих випадках можуть збігатися з закінченнями називного ( або інших відмінків).

Із семантичного погляду у функції звертання можуть виступати іменники та субстантивовані частини мови в прямому і переносному значенні, що означатимуть:

• прізвища, імена, по-батькові, псевдоніми.

• Назви людей за їх родинними стосунками.

• Соціальне становище, класову чи станову належність, посаду, звання, титул тощо

• Професію, спеціальність особи

• Національність особи, місце її мешкання

• Назви різних частин тіла : О очі ясні,….

• Назви демонологічних та міфічних істот (Прометею, Русалонько )

• Назви тварин і птахів ті їх клички

• Назви рослинного світу (тополе, калинонько)

• Назви природних явищ: Зоре моя вечірняя, зійди над горою…

• Геграфічні назви (сюди відносимо Земле, Краю, Батьківщино, Вітчизно, Державо…)

• Абстрактні поняття (моральні якості, переживання, психічний стан, почуття):

Справедливосте, о де ти?

• загальновідомі поняття культури і мистецтва тощо (Класифікація Шульжука)

Звертання функціонують у різних за метою висловлювання реченнях, при цьому найвиразніше їх особливості виявляються в спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу. У таких реченнях спонукання, наказ, прохання тощо стосується адресата, назва якого виражена кличним відмінком. Бережи ж ,доню, це намисто на щастя.

Часто вживається в питальних реченнях, що близькі до спонукальних. Таккож може бути в розповідних.

За ним не закріплене місце в реченні. Може стояти в будь-якій логчній позиції.

Є поза синтаксисом. Може бути поширеним і непоширеним.

Є різні типи звертань

- власне звертання

- інтимізуюче звертання

Може виконувати дві функції : апелятивну і експресивну.

94. Односкладні речення і їх класифікація.

Основною рисою односкладних речень є їх пердикативна основа. Вона виражена єдиним членом речення може за морфологічним вираженням співставлятись з підметом чи присудком, але поєднує в собі ознаки як підмета, так і присудка. Підкреслюємо трьома рисками ( не забувати )

За морфологічним способом вираження предикативниї основи поділяємо на :

• Односкладні дієслівні:

• Особові (дієслово в особовій формі):

  • Означено – особові

  • Узагальнено-особові

  • Неозначено-особові

• Неособові:

  • Безособові

  • Інфінітивні

• Односкладні іменні:

• Номінативні (називні)

• Генітивні ( Р. в.)

• Вокативні (Кл. в. )

Загалом 8 типів речень.

Означено-особові – головний член виражений дієсловом дійсного способу І або ІІ особи роднини чи множини теперішнього або майбутнього часу, а також наказового способу і вказує особовим закінченням на означену особу.

Нічого не хочу знати.

Вчитимусь у вузі.

Прийдеш до мене на гостину?

!!! Речення у минулому часі вже не односкладні, а двоскладні з пропущеним підметом. ІІІ особа множини і однини теж:

Читав. – ти, я , він… не означає особу!

Узагальнено-особові - головний член виражений дієсловом ІІ особи теперішнього чи майбутнього часу (рідше І і ІІІ особою). Вказує на узагальнену особу. Дія може стосуватись будь-кого. Часто використовуються в народній мудрості.

Головний член може бути виражений:

• дієсловом ІІ особи однини теперішнього і майбутнього часу: Дивишся, і не надивишся.

• Дієсловом ІІ особи множини: Шукайте і знайдете.

• Дєслово ІІ особи однини і множини наказового способу: Добре діло роби сміло

• І особа множини теперішнього і майбунього часу: Що шукаємо – те знайдемо…

• ІІІ особа множини: Дарованому коню в зуби не дивляться.

• Дієсловом чоловічого роду минулого часу: Цілив у ворону, а попав у корову.

Таке речення є позачасовим. Може вживатися в науковому стилі : Печеню випікають….потім кладуть…

Неозначено-особові – головний член виражений дієсловом третьої особи множини теперішнього чи майбутнього часу або ж формою множини минулого часу і називає дію здійснювану неозначеним мовцем. Діяч у реченні невідомий.

Тут тебе чекають.

Просять тишини.

Постукало у вікно.

Основною є невизначеність, а не множинність виконувачів дії, хоча вони часто збігаються.

Кому кажуть?

Безособові речення – головний член яких називає дію або стан, незалежні від активного діяча. Зазвичай передає стан або процес.

Провідна семантична особливість : процес чи стан не залежить від волі суб’єкта чи діяча.

Спосіб вираження головного члена : дієслово і прислівник.

Дієслівна форма виражена :

- безособовими формами на –но, -то.

- одноособовими (моноособовими – Вихованець) дієсловами: таланити – має лише ІІІособу однини

- особовими дієсловами вжитими в безособовому значенні ( в ІІ особі однини, хоч і мают повну парадигму, не міститимуть суб’єкта).

Пахне травою.

Віконця замуровано морозом.

І снилось, як гаряче дихають дні.

Прислівникова форма виражена:

- предикативним прислівником: болісно, гаряче,, добре, прикро тощо

- модальний прислівник + інфінітив: цю книгу треба прочитати до понеділка.

- складений прислівниковий: прислівник + фазове дієслово: Надворі зробилося похмуро.

- адвербіалізовані іменники типу : гріх, сором, жаль, шкода.

Інфінітивні речення – головний член виражений синтаксично незалежним інфітивом.

Відрізняється від безособових, бо в них інфінітив є синтаксично залежним:

Треба було відпочивати – безособове.

Відпочити б.- інфінітивне.

Головний член виражений інфінтивом ( може бути частка б, би). Може виражати модальні значення: без частки «б», «би»

1) необхідності, неможливості, неминучості, наявності/відсутності дії чи стану:

І землі не чути. У жодній книзі не знайти.

2) сумніву: Чому б не подбати?

3) спонукання, наказ, прохання: Не говорити!

Інфінітив + частка «б», «би»:

4) дія або стан бажана / небажана для мовця.

5) схильність мовця до дії: Залізти б туди високо.

Номінативні речення - головний член виражений іменником у Н. в. Мають значення буттєвості. До таких речень відносимо одиничні іменники: Осінь. Дощ…

Граматичні особливості :

• сприймаються в теперішньому часі ( хоча немає вираженої категорії часу). Майбутній і минулий лише в контексті.

• Речення здебільшого непоширені. Можуть поширюватись означенням, рідше додатком. : Стук обмерзлого відра.

Типи:

1) буттєві

2) вказівні ( ось, онде, от…)

3) Оцінні речення: Що за красуня!

4) Спонукальні ( Дудик) : Увага!!!

5) Заголовки ( Слинько) : не відносить до буттєвих, бо в них нема буття.

Генітивні речення – головний член виражається в Р.в. , передає значення буттєвості. Головне значення КВАНТИТАТИВНОСТІ (кількості), і ПАРТИТАТИВНОСТІ ( частини від цілого).

Особливості :

• Емоційно марковані ( ! )

• Може бути ускладнене частка

• В укр. мові запропонував Слинько, але не всі визнають, деколи оцінюють як двоскладні неповн.

• Добре віртуальнопоповнюються додатковими членами.

А книжок! Ані крихти!

Вокативні речення - головний член виражений Кл. в. ( не всі виділяють)

Петре! Будь-яке просте речення, ускладнене звертанням, можна транспортувати в вокативне, поставивши знак оклику після звертання. Таким чином ми розмежовуємо речення.

Петре, йди сюди! - Петре! Йди сюди!