30. Позиційні та історичні чергування приголосних.

У СУЛМ часто відбув. закономірні постійні зміни приголосних звуків при словозміні та словотворенні. Фонетичне явище чергування зумовлене особливостями історичного розвитку мови й полягає в заміні одних звуків іншими. Це змінює фонетичну й морфемну структуру слова та викликає труднощі в правописі різних частин мови.

Найпоширеніші чергування приголосних:

1)при словозміні та словотворенні:

г-ж-з: нога – ніженька – на нозі

друг – дружний - друзі

к-ч-ц: рука – рученька – у ручці

музика – музичний - музиці

х-ш-с: вухо – вушко – на вусі

муха – мушва - мусі

2)при творенні прикметників за допомогою суфікса -ськ- та іменників із суфіксом -ств-:

г, ж, з + -ськ- / -ств- = -зьк- / -зтв- : Прага – празький, Волга – волзький, боягуз – боягузтво.

к, ч, ц + -ськ- / -ств- = -цьк- / -цтв- : Кременчук – кременчуцький, козак – козацький, ткацький – ткацтво.

х, ш, с + -ськ- / -ств- = -ськ- / -ств- : Іртиш – іртиський, Одеса – одеський, товариш – товариський.

3)при творенні іменників із суфіксом -ин- від прикметників з основою на -ськ-, -цьк-:

-ськ-, -цьк- + -ин- = -щин- / -ччин- : київський – Київщина, німецький – Німеччина, але донецький – Донеччина, галицький – Гличина.

4)при творенні вищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за допомогою суфікса -ш-: г, ж, з та с + -ш- = -жч- / -щ- : дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, легкий – легший, високий – вищий.

5)чергування приголосних у коренях дієслів при дієвідмінюванні:

д – дж : ходити – ходжу, ходиш

зд – ждж : їздити – їжджу, їздиш

з – ж : в’язати – в’яжу, в’яжеш

с – ш : писати – пишу, пишеш

к – ч : плакати – плачу, плачеш

т – ч : світити – свічу, світиш

ст – шч (щ) : простити – прощу, простити .

6)у дієслівних формах губні і приголосні чергуються з буквосполученням «губний + л» :

б – бл : любити – люблю

п – пл : купити – куплю

в – вл : ловити – ловлю

м – мл : гриміти – гримлю

ф – фл : графити – графлю

7)при словотворенні приголосні основи к і ц перед суфіксом -н- чергуються з ч :

-к- / -ц- + -н- = -чн : вік – вічний, місяць – місячний.

31. Орфоепічні норми української літературної мови. Типові порушення норм вимови голосних і приголосних звуків.

Орфоепія складається з орфо - правильний, епія - вимова. Це розділ мовознавства, який вивчає правильну вимову.

Сукупність правил якими користуються носії певної мови в усному мовленні називається орфоепічними нормами. До цих норм, як і до будь-яких інших ставимо вимогу: єдність.

Норми – 3 різновиди:

-вимови голосних

-вимови приголосних

-звукосполуки.

Нормативна вимова протиставляється вимові не нормативній. Українські вчені виділяють 3 типи відхилень від цих норм у мовленні сучасних носіїв літературної мови.

Типи:

-зумовлені впливом діалектного оточення

-зумовлені вливом письма

-зумовлені впливом інших мов.

Орфоепічні норми - це норми вимови. Літературній вимові притаманні деякі стилістичні особливості. Своєрідність їх залежить від змісту мовлення, його призначення та умов. Є стилі вимови в монолозі і діалозі, у мовленні ораторському й побутовому, поетичному і прозовому.

Основні правила української вимови такі:

1. Усі голосні звуки української мови під наголосом вимовляються чітко: [ве'ч'ір], [го'лос], [ти'хо].

2. Повнозвучно і ясно (відповідно до написання) вимовляються [а], [у], [і] в різних позиціях: [грама'т^ка], [в'і'с'т'і], [кучугу'ра].

3. Українській літературній мові не властиве "акання", як і для більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко звук о в усіх складах однаковий. Під наголосом він тільки довший від ненаголошених, напр.: [до'ро-го], [боло'то], [молоко'].

4. Ненаголошений [е] наближається певною мірою до [и]. Голосний [и] в ненаголошених позиціях має вимову, наближену до [е]: [cеило'], [ве'леитеинь]. Ненаголошені [е] та [и] у вимові часто зовсім не розрізняються. (Але: виразно вимовляються вони у таких випадках: а) коли виступають закінченнями іменників, прикметників, дієслів тощо, напр.: [са'ни], [по'ле], [шиеро'ке], [пиеса'ти]; б) коли [е] та [и] виступають сполучними звуками у складних словах: п'ятиріччя, полезахисний; в) на початку слів іншомовного походження: [етало'н].

5. Збереження дзвінкості - одна з характерних ознак мови. Тому оглушення приголосних для української мови не характерне. Звичайно, усе залежить від темпу мовлення. Якщо темп повільний, то всі слова вимовляються чітко, а якщо пришвидшений, швидкий, то дзвінкі приголосні всередині слова або вкінці ледь помітно оглушуються, напр.: [ка'зка], [с'ад], [моро'з], [бли'з'ко], [зга'дка]. Повне оглушення спостерігається лише у словах: нігті [н'іхт'і], кігті [к'іхт'і], легко [ле'х ко].

6. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] вимовляються твердо майже в усіх випадках: [го'луб], [степ], [с'ім].

7. Твердо вимовляються в українській мові і шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж]: [чеика'ти], [шо'стиj], [бджола'], [же'реиб], а в позиції перед [і] вони на пів пом'якшуються: [ж'і'нка], [ш'і'с'т'], [ч'і'л'ниj].

8. Приголосний [р] вимовляється послідовно твердо в кінці складів і слів: [коса'р], [г'ірки'j]; якщо після [р] стоять і, я, ю, є, ь, то [р] вимовляється м'яко: [рґа'сно], [рґідки'j], [трґох].

9. Два однакових приголосних звуки на межі префікса і кореня або кореня і суфікса вимовляються як один довгий звук: віддячити [в’ідґ:а'чиети], туманний [тума'н:иj].

10. Українській мові характерне явище уподібнення звуків, яке відбувається у таких групах приголосних:

а) [с] + [ш], [з] + [ш] = [ш:], [жш]: принісши [приен’і'ш:и], зшити [сши'ти] - [ш:и'ти], привізши [приев’і'жши].

б) групи

[ш] + [сґ], [ж] + [сґ], [ч] + [сґ] змінюються на : [с’:], [з’сґ], [ц’сґ ]: радишся [ра'диесґ:а], зважся [зва'з’сґа].

11. Буквосполучення ст, нт перед суфіксами -ськ, -ств і перед ц у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду спрощуються у вимові: аспірантський [асп’іра'н’сґкий], студентство [студе'нство], артистці [арти'с’цґі].

Окремо слід зупинитися на звукові [ґ]. В українській мові цей звук вимовляється у невеликій частині звуконаслідувальних слів та у запозиченнях з інших мов. Це слова: ґава, ґазда, ґанок, ґвалтівник, ґелґотати, ґедзатися, ґедзь, геґзаметр, ґелґати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґоґоль-моґоль, ґрати (тюремні), ґречний, джиґун, дзиґлик, ґудзик, ґуля, аґрус.

Словник-довідник слів з літерою ґ уклав Михайло Паночко (Львів: Кальварія, 1999). Однак незважаючи на значну кількість опрацьованої автором літератури, домінує і суб'єктивний підхід до укладання словника.

Найкращим прикладом для вживання букви ґ може служити Правописний словник Г.Голоскевича, перевиданий Науковим товариством ім.Т.Шевченка у Львові 1994 року.

Порушення правил української літературної вимови

Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно:

• впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (напр. сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а])

• впливом діалектного оточення — наприклад через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні вкінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо)

• впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо.

• відсутністю до 1990-их років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у совах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо).

Вимова голосних

[а]

Вимовляється як неогублений голосний заднього ряду низького піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɑ].

[о]

В наголошеній позиції вимовляється як огублений голосний заднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɔ].

Ненаголошений звук [о] перед складом з [у́], [і́] в основі слова наближається до [у]: [ко^ужу́х], [по^удру́ж’:а]. При дуже швидкій вимові ненаголошений [о] може вимовлятися як [у°], наприклад: [гу°лу́бка], [з°узу́л'а]. Проте перед складом з наголошеним [у], [і], що належать до закінчення, ненаголошений [о] якісно не змінюється, тобто вимовляється як у звичайній ненаголошеній позиції^[1]

Порушенням норми української орфоепії є вимова замість [о] звуку [а], що є характерним для російської мови.

[у]

Вимовляється як огублений голосний заднього ряду високого піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [u].

[е]

У наголошеній позиції вимовляється як неогублений голосний переднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɛ].

У ненаголошеній позиції вимовляється здебільшого із наближенням до [и], але ступінь наближеності у залежності від позиції буде різним. Ненаголошений [е] вимовляється:

• з найбільшим ступенем наближеності до [и] перед складом з наголошеними [і́], [у́], [и́]: [ни^ес'і́мо] (несімо)

• як [и] перед складом з наголошеним [и́] при швидкому темпі мовлення: [види́], [вили́киǐ]

• як [е^и] (з середнім ступенем наближеності) перед складом з іншою голосною, а перед складом з наголошеним [е́] із найменшим ступенем наближеності: [че^ика́ти], [ме^ине́]

• як [и^і] перед складом з наголошеним [і́]: [пи^іч’і́т']

• як [е^і] між м'якими приголосними [окра́йе^іц']. У цій позиції також допускається вимова [і^е] або [і^и]: [за́йі^иц']

Виразно (як [е]) вимовляється у наголошеній позиції, а також в ненаголошених закінченнях називного відмінка іменника, прикметника, порядкового числівника, займенника, дієприкметника середнього роду, а також в особових закінченнях дієслів: [поле], [тепле], [наше], [писане], [кличе], [пише]