22. Принципи української орфографії. Історія українського правопису (1929, 1933, 1960, 1990, 1999).

ПРОПОНОВАНІ ЗМІНИ ДО ЧИННОГО ПРАВОПИСУ.

Принципи – це те, що лежить в основі правопису. Відповідно до цього визначають такі 4 принципи орфографії.

1)Фонетичний – як вимовляємо, так пишемо, написання слова точно відображає його літературна вимову: вода, калина, треба.

2)Морфологічний – написання слова розходиться з його звучанням. Значущі частини (морфеми) у споріднених словах або граматичних формах того самого слова вимовляються по-різному, але пишуться однаково: розумний [ро(у)зумниĭ] бо розум, просьба [проз'ба] бо просити.

3)Традиційний – (історичний) написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем. Слова пишуться як за усталеною традицією (яблуко, рос. яблоко).

4)Смисловий – (диференційний) написання однозвучних слів залежить від їхнього значення (любов - Любов).

В основу українських правописів покладено фонетичний і морфологічний принципи.

Теоретичною працею, у якій закладено основи українського правопису, була «Грамматика малороссийского наречия» (1818) О. Павловського. Згодом на Наддніпрянській Україні значного поширення «Кулішівка» - фонетичний правопис, укладена П. Кулішем, а в Галичині й на Буковині – правопис Є. Желехівського («Желехівка»). Історико-етимологічний правопис розробив М.Максимович (складний для вживання, не популярний).

У ХІХ ст. функціонувало кілька українських правописних систем (А. Метлинського, М. Гатцука, М. Драгоманова), які відіграли певну роль у становленні національної орфографії.

Проте в 1863 та 1876 царський уряд заборонив використовування укр. правопису, тому аж до 1905р.на територіях під російської України україномовні тексти друкувались т.зв. ярижкою – російською абеткою.

В 1907-1909 рр. вийшов словник укр. мови Б. Грінченка, в якому практично застосовано принципи фонетичного українського правопису. Вони стають законом для всіх видань українською мовою.

У 1918р. друком вийшов проект запропонований І. Огієнком, у доопрацюванні взяли участь акад.. А. Кримський і проф. Є. Тимченко.

Офіційно схваленого й обов’язкового для вжитку українського кодексу орфографії не було до 1921 року, коли вийшли друком «Найголовніші правила українського правопису», створені Українською АН під керівництвом акад. А. Кримського. Всі подальші змінили вносили власне у це видання!

Новий повний орфографічний кодекс, яким і тепер в основному послуговується українська діаспора, вийшов у 1928 році, відомий в історії як «скрипниківський», бо його затвердив нарком освіти УРСР М. Скрипник. На правописній конференції в Харкові, зберігаючи традиційну українську графіку, було опрацьовано та унормовано правила укр. орфографії та пунктуації.

Зміни: українські за походженням слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені – згідно з західноукраїнськими.

Наступне видання правопису 1933р. фактично відкидало попереднє як ідеологічно неправильне. Це видання було зорієнтоване виключно на східноукраїнські правописні традиції. Важливим було і те, що було вилучено букву ґ з ужитку.

Він був обов’язковим до 1946р., коли вийшов новий «Український правопис» Л. Булаховського. Це видання з незначними змінами та доповненнями було перевидано в 1960р., третє – у 1990, а четверте – у 1993. Нині триває робота над новою редакцією «Українського правопису».

Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру ґ, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.

Всі зміни, які були внесені до перевидань правопису були зумовлені кількома чинниками:

-з’являлись нова слова

-тривав процес запозичення

-поповнювалась наукова термінологія

-свої вимоги до орфографії висувала перекладацька практика.

Важливим залишалось дотримання певних вимог:

-не змінювати традиційної укр. графіки, але відновити порядок розташування літер в абетці

-не ускладнювати принципи написання укр. слів новими правилами й винятками, а навпаки, намагатися зменшувати їх кількість за рахунок уніфікації однотипних явищ

-за можливості спростити правопис складних слів

-докладніше опрацювати правила щодо написання слів іншомовного походження.