Характерні видозміни у форматі міжнародних відносин після 11 вересня 2001 р.

Події 11 вересня 2001 р. викликали глибинні зрушення в усій системі міжнародних відносин, змінили конфігурацію міжнародних зв'язків і союзів, висвітлили оцінки й підходи різних країн і політичних Угруповань до тих явищ і процесів планетарного масштабу, вирішувати які можна лише спільними зусиллями усього людства. Швидкість, з якою сформувалася антитерористич-на коаліція на чолі зі США, була адекватна несподіваному викликові міжнародного тероризму.

Військова операція США та їхніх союзників у Афганістані в жовтні — листопаді 2001 р. під кодовою назвою "Незламна воля" завершилася розгромом талібів та баз терористичної організації "Аль-Каїда". Значні зміни відбулися в регіоні Середнього Сходу та Середньої Азії. В Афганістані до влади прийшли сили, метою яких було покінчити з внутрішніми війнами, частково спровокованими зовнішньою інтервенцією, й розпочати демократизацію цієї напів-середньовічної країни. Сполучені Штати Америки прийшли в район традиційного російського впливу — Середню Азію. З країнами цього регіону вони уклали цілу низку військових, економічних та фінансових угод. Наприкінці 2001 р. виявилися і зійшлися пріоритетні національно-державні інтереси США і Росії. Досить прохолодні стосунки змінилися потеплінням і зближенням. Лише в 2001 р. відбулося 17 зустрічей між державним секретарем США Коліном Пауеллом і російським міністром закордонних справ Ігорем Івановим. За ситуації, що склалася, американській адміністрації вкрай необхідна була підтримка Росії, яка контролювала сили Північного альянсу, що боролися проти талібів, мала досвід 10-річної війни в Афганістані й могла вплинути на керівництво середиьоазійських республік у плані використання антитерористичною коаліцією військових баз у цих країнах. А для російського президента Путіна це був шанс для вирішення низки внутрішніх проблем. Відтак, Росія дала зелене світло на використання колишніх радянських аеродромів у Середній Азії, відкрила другий фронт проти талібів, оперативно перекинувши зброю, спорядження і військових радників Північному альянсові. Таким чином, після 11 вересня 2001 р. на базі боротьби проти міжнародного тероризму стала формуватися вісь "Росія — США".

Намагаючись вивільнити свої відносини від негативних напластувань минулого, Росія і США пішли на взаємні поступки. З і січня 2002 р. Росія закрила свою військово-морську базу у В'єтнамі (Камрань) і радіоелектронний центр на Кубі (Лурдес, поблизу Гавани). 24 травня Росія і США підписали договір про скорочення стратегічних озброєнь, згідно з яким протягом наступних 10 років обидві сторони мають зменшити кількість ядерних боєголовок, що перебувають на бойовому чергуванні, до 1700—2200. Це був крок США назустріч Росії, якій за нинішніх умов важко утримувати існуючий ракетно-ядерний арсенал. Млявою виявилася й реакція Росії на заяву США від 13 червня 2002 р. про вихід із системи ПРО 1972 р. США зі свого боку дали зрозуміти, що готові найближчим часом відмінити дискримінаційний закон Веніка — Джексона, надати підтримку Росії у здійсненні її планів щодо вступу до СОТ та ін.

Підтримавши США в антитерористичній кампанії, Росія досягла двох надзвичайно важливих для неї цілей. По-перше, таліби — ісламські фундаменталісти, що загрожували районам російського впливу (Середня Азія) і південним рубежам Росії, були розгромлені американцями. По-друге, бунтівна Чечня була проголошена анклавом міжнародного тероризму, а дії російської армії в Чечні — складовою всесвітньої боротьби з тероризмом. Таке формулювання давало можливість, не оглядаючись на Захід та світову громадськість, рішучіше вести боротьбу з чеченським сепаратизмом.

Попри певне потепління у стосунках між Росією і США, між ними залишається чимало розбіжностей і навіть суперечностей. У Росії панує антиамериканізм, перенесений ще з радянських часів і примножений в роки незалежності. У цей період його підживлювали настрої, породжені програшем "холодної війни", крахом імперії, соціально-економічними негараздами тощо. За даними російських дослідників М. Носова, С. Рогова, Н. Шмельова, А. Уткіна в середовищі російської еліти прозахідні настрої не перевищують 10—15 %.

Анти американські настрої переважають і серед широкого загалу. США, своєю чергою, не вільні від антирусизму. Американська громадськість сприймала Росію як країну сумнівної демократії і зростаючого авторитаризму. Формуванню таких настроїв "сприяли" події у Чечні, російський дефолт 1998 p. Тож противників зближення з Росією у США чимало. Так, радник Дж. Буша з національної безпеки К. Райс вважає, що США мають зупинити поширення впливу Росії на країни СНД. США непокоїть російська політика "збирання земель". Крім того, вони підозрюють Росію у неконтрольованому постачанні зброї тоталітарним режимам. Обидві сторони не змогли подолати інерцію ядерного протистояння часів "холодної війни". Не зникла недовіра. Так, Пентагоном розроблені плани застосування ядерної зброї на випадок не передбачуваних обставин. Серед семи країн-об'єктів фігурує й Росія.

Росія, зі свого боку, була занепокоєна посиленням американського впливу в Середній Азії (Таджикистан, Узбекистан, Киргизія) і на Кавказі (Грузія). У другій половині 2002 p., коли загострилася криза навколо Іраку, вона заявила про не-легітимність планованої військової акції США без санкції ООН. Не останню роль у розхитуванні "осі" відіграють і нафтові інтереси обох країн.

Ситуативність чи довготривалість осі "Росія — США" залежатиме від того, які інтереси в американо-російських стосунках здобудуть пріоритет: спільні, зближуючі чи протилежні, суперечливі. Це залежатиме й від того, наскільки керівництво обох країн буде заряджене політичною волею раціонально розв'язувати вузли буденних проблем.

Певною мірою російсько-американське зближення, що відбувалося на тлі погіршення західноєвропейсько-американських стосунків, стало для США своєрідною компенсацією. Те, що накопичувалося роками у стосунках між США і їхніми європейськими партнерами, після подій 11 вересня вийшло на поверхню. Не відмовившись від участі в антитерористичній операції на боці США, європейці, однак, виявили своє бачення методів вирішення проблеми боротьби з міжнародним тероризмом. Так, якщо США операцію в Афганістані вважають лише початком силових дій проти міжнародного тероризму, то їхні європейські союзники наполягають на використанні, насамперед, політичних чинників. По суті, зміцніла Європа запропонувала США новий формат відносин — відносин рівного партнерства. Ідею самостійного вирішення власних проблем Європа зробила стрижнем своєї видозміненої політики.

Основою формування нової моделі світової політики європейських держав було досягнення Європою наприкінці XX ст. економічного паритету зі США й ті зміни, що відбулися на рубежі 80—90-х років XX ст. Небезпека, що виходила від СРСР, зникла і підґрунтя північноатлантичної солідарності, в якій Америка була головним чинником стримування, виявилося розмитим. Європа стала спроможною самостійно наводити порядок у власному домі. Не випадково ЄС свої економічні та політичні структури почав доповнювати й мілітарними, а європейські ЗМІ заговорили про можливість реалізації у недалекому майбутньому чи бодай у перспективі європейської ідеї у формі Сполучених Штатів Європи.

Самоутверджуючись, Європа окреслювала свою позицію, яка не збігається з глобальними інтересами США. Зокрема, європейці не визнали "ісламський світ" як загрозу і ворога N° 1. їм чужа ідея світу "по-європейськи". Європу не влаштовує монополярність світу. Європейці негативно сприймають небажання США заборонити смертну кару, протипіхотні міни. Серйозні розбіжності у позиціях США і Європи існують щодо проблем Близького Сходу, в тому числі й ізраїльсько-палестинської. Європейські лідери насторожено ставляться до небажання американського керівництва радитися з Європою. Та й саму зовнішню політику США після 11 вересня 2001 р. західні союзники сприйняли як гегемоністський курс, як заявку на утвердження системи монополярного світу. В діях США вони убачають загрозу перетворення антитерористичної кампанії на засіб обмеження політичних прав і свобод. Не заперечуючи необхідності антитерористичної операції, Європа виступає проти ЇЇ глобалізації.

За такої ситуації розходження між Європою і США можуть поглибитися. І все ж назвати це якоюсь глибокою кризою у надрах північноатлантичної цивілізації було б помилкою. Просто змінилися імперативи часу. Реалії, що склалися у світі, вимагають нових параметрів у міжнародному житті, параметрів рівноправного партнерства, у тому числі між Європою і США.