Формування нової моделі посткомуністичного світу в 90-ті роки

Після завершення "холодної війни" склався безпрецедентний міжнародний порядок. Світ, у якому зникло системне протистояння двох наддержав, знову став єдиним. Єдина наддержава світу — Сполучені Штати Америки — очолюючи єдиний у світі військовий альянс і виробляючи майже четверту частину світового ВВП, здійснювала контроль над усіма районами світу. Своєю етикою, політичним мисленням, технологічним проривом США задали темп і напрям руху всьому сучасному світові. Американська відкритість в оцінці власних досягнень і невдач може слугувати прикладом для державних керівників багатьох країн світу. Один із двох лідерів двох протилежних систем, які у 45-річній виснажливій боротьбі доводили свою життєздатність, США з 1991 р. перетворилися на глобального лідера. Теза однополюсності світу ґрунтується на американській економічній, технологічній, військовій і культурній могутності. Звідси, на думку правлячої еліти США, випливає об'єктивне право на американське "глобальне керівництво" світом в інтересах миру, свободи і демократії.

Курс на збереження і закріплення лідерства США у світі підтверджений на вищому рівні: у лютому 1995 р. Білий дім висунув офіційну доктрину "Стратегія залучення США до міжнародних справ і поширення демократії у світі", у новому варіанті якої (1997) "тенденція до встановлення демократії і ринкової економіки у світі відповідає просуненню американських інтересів". У доктрині зафіксовані й методи досягнення мети: "Сполучені Штати мають підтримувати цю тенденцію шляхом активної участі у світових справах". Як бачимо, означена доктрина цілком узгоджувалася з "пакс американа", підтверджувала, що США як ніколи близькі до її реалізації.

Однак на шляху до нового світового порядку США зіткнулися з цілою низкою проблем. І основною із них є протидія Росії, яка на відміну від США бачила сучасний світ багатополюсним. Тим самим, з одного боку, заперечувалося глобальне право США на керівництво світом, а з іншого, стверджувалася наявність багатоцентровості, здатної нівелювати американський глобалізм. Заперечуючи тезу однопо-люсності світу, Росія намагалася хоч якоюсь мірою втримати свої позиції одного із лідерів світової політики, оскільки єльцинське керівництво розуміло, що відтворення попередньої двополярності світу вже неможливе. Економічний потенціал країни значно зменшився. У другій половині 90-х років вона виробляла менше двох відсотків світового ВВП. А формула нового протистояння "Росія — Захід" скоріше була тінню стереотипів мислення категоріями минулого, аніж реального розрахунку співвідношення сил, і не йшла ні в яке порівняння з попередньою — "Схід — Захід".

Залишалася невирішеною і проблема ядерної зброї. Як і раніше, США і Росія мали потужні ядерні арсенали. Підписаний ще на початку січня 1993 р. договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2) був ратифікований Державною Думою Росії лише 14 квітня 2000 р. Американський конгрес ратифікував його ще в 1996 р. Згідно з досягнутими домовленостями Росія і США могли мати по 3000 боєголовок. Однак наміри США збудувати протиракетну оборону і вийти таким чином із системи договору ПРО 1972 р. знову загострили ситуацію навколо проблем ядерної зброї.

У доктринальному плані у Росії також були проблеми. Комунізм, який з 1917 р. був формою російського месіанства у світі, зник, і заміни йому поки що не знайдено. Імперська ідеологія, непопулярна і неприйнятна в усьому світі, спричиняла лише непорозуміння й ускладнення у стосунках з іншими державами. Росія роздиралася між дезінтеграцією і реінтеграцією. Прикладом може слугувати російська політика щодо Чечні та Білорусі. Очевидно, саме тому Росія не поспішала асимілюватися в широкі рамки європейського співробітництва.

Спроби Росії продовжувати активно впливати на світову політику виявилися безуспішними. У 1992—1994 pp. їй не вдалося реалізувати свою модель європейського світу, зокрема створення на основі НБСЄ загальноєвропейських структур безпеки, в яких вона сподівалася посісти ключове місце, що аж ніяк не влаштовувало США. Росії не вдалося зупинити процес розширення НАТО на Схід, а балканські проблеми (боснійська, косовська) вирішувалися за сценарієм Заходу. Відповіді Росії у вигляді Ташкентського договору з центральноазійськи ми республіками та Союзного договору з Білоруссю були слабкими і неадекватними.

За ситуації, що склалася, Росія, як і 100 років тому, звернула свої погляди на Схід. Проте лідери КНР, пам'ятаючи про статус "молодшого брата" за часів Сталіна і Мао, не поспішали пов'язувати себе договором з Росією. Індія віддавала перевагу традиційному нейтралітету. А Тегеран, очевидно, не мав наміру й надалі дотримуватися існуючого статусу у відносинах із західним світом, що підтвердили парламентські вибори 2000 р. в Ірані. Знайти надійних союзників, на яких можна було б опертися у переговорах із Заходом, щоб зберегти свої колишні позиції на міжнародній арені, не вдалося. Таким чином, навколо процесу формування нового світового і європейського порядку встановився, за словами російського екс-президента Б. Єльцина, "холодний мир". Усе-таки це був крок уперед порівняно з "холодною війною".

Особлива роль у формуванні нового світопорядку у 90-х роках XX ст. належала Європі. Саме тут після 1991 р. відбулися кардинальні зміни. Європейський порядок, що до 90-х років тримався на жорсткому дуалізмі, системному протистоянні і специфічній ядерній рівновазі, впав. Східна Європа втратила свої попередні контури і прийшла в рух, який завжди передує становленню нової моделі стабільності. Внутрішні конфлікти, що виникли в окремих державах, стали загрозою Для безпеки всієї Європи незалежно від їх етнічного чи релігійного характеру. За допомогою наявного інструментарію, створеного як до 1991 р. (ООН, ЄС, НАТО), так і в наступні роки (ОБСЄ), Європа з честю вийшла з непростих випробувань. А підписана 19 листопада 1999 р. у Стамбулі Хартія європейської безпеки — показник того, шо мир і стабільність на континенті й надалі залишаються головними пріоритетами країн Європи.