4. Агресія Італії проти Ефіопії.

Водночас із зміцненням фашизму в Італії все сильніше виявлялося прагнення Риму помститися Ефіопії (Абіссінії) за поразку під Адуа (1896) і створити велику колоніальну імперію в Східній Африці.

З жовтня 1935 р. дві італійські армії без оголошення війни вторглися з Еритреї та Сомалі на територію Ефіопії. Незважаючи на героїчний опір ефіопських воїнів, поразка Ефіопії була неминучою. Понад 200-тисячній італійській армії, що мала сучасне озброєння і використовувала отруйний газ, протистояли погано озброєні війська, переважно ополченці. Сучасним методам ведення війни була навчена лише 10-тисячна імператорська гвардія. На озброєнні ефіопської армії було лише 7 застарілих літаків, 4 радіостанції, до 300 кулеметів, 50 гармат. Ефіопська армія в боях з переважаючими силами противника зазнавала великих втрат і відступала. 31 березня — 2 квітня 1936 р. відбулася вирішальна битва під Май-Чоу, в якій була знищена майже вся імператорська гвардія. Ця перемога відкрила італійцям шлях до столиці Ефіопії — Аддіс-Абеби. Ефіопський імператор Хайле Се-лассіє І покинув країну і виїхав до Англії. Італійська армія вступила до Аддіс-Абеби, і Рим урочисто оголосив про свою перемогу над Ефіопією. Було видано декрет про створення єдиної колонії — Італійської Східної Африки, до якої ввійшли Сомалі, Еритрея та Ефіопія. Італійський король став ефіопським імператором.

Однак народ Ефіопії не змирився з поразкою і по всій країні продовжив партизанську війну, яка тривала ще кілька років. До кінця 1941 р. за підтримки британського експедиційного корпусу вся територія країни була визволена від італійських окупантів.

Панафриканизм — идейно-политическое движение, возникшее на рубеже XIX—XX вв. в среде афроамериканской интеллигенции (например, Эдвард Блайден), требовавшей предоставления равных политических прав в США. В первой половине XX века панафриканизм был связан с требованием представителей африканских общественно-политических движений о предоставлении независимости африканским странам. После получения странами Африки независимости панафриканизм был связан с идеей, разработанной первым президентом Ганы, Кваме Нкрума, в 1960-е, создания единого государства на африканском континенте Соединённых штатов Африки (снова к этой забытой идее вернулся президентЛивии Муаммар Каддафи).

Одним из основоположников течения считается Уильям Дюбуа, участвовавший в первых панафриканистских конгрессах 1919, 1921, 1923 и 1927 гг., в которых также принимали участие африканские организации Национальный конгресс Британской Западной Африки, Совет студентов Западной Африки, Всемирная лига защиты негритянской расы, Комитет защиты негритянской расы. Пятый конгресс (Манчестер 1945 г.) был отмечен выступлениями лидеров африканских политических партий Кваме Нкрума, Ннамди Азикиве, (Нигерия), Джомо Кениата (Кения) и др.

На основе панафриканизма в 1963 г. была создана Организация африканского единства.