37. Національно-визвольна боротьба колоніально залежних країн Африки

Африка – один з найдавніших центрів розвитку людства. Саме тут на рубежі IV-III тис. до н. є. постала самобутня культура Стародавнього Єгипту, яка заклала підвалини людської цивілізації. Проте, починаючи з XIV ст. н. е., колонізаторська політика європейських держав різко загальмувала політичний, економічний та культурний розвиток африканських народів. До початку XX ст. вся територія Африки була поділена між європейськими країнами.  Перша світова війна ще більше загострила економічну та соціально-політичну ситуацію на Африканському континенті. Юридичним підґрунтям для перерозподілу африканських колоній була мандатна система Ліги Націй, за допомогою якої США розраховували підірвати провідні позиції Англії та Франції в міжнародній політиці. Реальне співвідношення сил на Паризькій мирній конференції було несприятливе для Америки. Але запропонована президентом Вільсоном мандатна система зіграла неабияку роль для реалізації планів держав Антанти. Вона створювала ілюзію справедливого вирішення міжнародних проблем, давала можливість європейському капіталові й надалі експлуатувати народи Азії, Африки та Латинської Америки. Відтак виникали нові форми колоніальної залежності: протекторат (від латинського protector - покровитель), підмандатні території тощо, які були наслідком нерівноправних міжнародних угод. Проте навіть статус суверенної держави, який мали до другої світової війни Єгипет, Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканська Республіка, мав формальний характер. Місцеві уряди або контролювалися, або ж цілковито підпорядковувалися генерал-губернаторам та резидентам метрополій.  У відповідності з Версальсько-Вашингтонською системою мирних договорів, країни Антанти не лише зберігали свої, а й розділили між собою німецькі колонії в Африці.  Відтепер Англії належали Південно-Африканський Союз, Намібія, Бечуаналенд, Свазіленд, Південна та Північна Родезія, Ньясаленд, Танганьїка, Кенія, Уганда, Занзібарський султанат, Британське Сомалі, Нігерія, Золотий Берег, Камерун, Тана та інші країни Південно-Західної і Тропічної Африки.  Французькі колоніальні володіння в Тропічній і Південній Африці значно поступалися британським. Більшість з них розташовувалися в Західній та Екваторіальній Африці. Вони були об'єднані у дві федерації: Французьку Західну Африку і Французьку Екваторіальну Африку.  До складу першої належало вісім колоній: Французька Гвінея, Берег Слонової Кості, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Нігер, Сенегал і Судан; до Французької Екваторіальної Африки належали: Габон, Чад, Середнє Конго та Убанги-Шарі. Колонією Франції був і Мадагаскар – один з найбільших островів біля узбережжя Африки. Під егідою Франції перебували також Туніс, Алжир та Марокко – найрозвиненіші векономічному та культурному відношенні країни Північної Африки.  Бельгія, до отримання мандату на управління німецькою колонією Руандою, володіла тільки Бельгійським Конго – однією з найбільших колоній Африки.  Португальські колонії на Африканському континенті виникли ще в XVI ст. Найбільшими володіннями Португалії були Ангола, Мозамбік та Португальська Гвінея. Італійське Сомалі та Еритрея належали Італії.  Всі іспанські колонії знаходились в Західній Африці й були невеликими: Ріо-Муні, острів Фернандо-По, низка дрібних островів, а також велика за площею, але майже не заселена колонія Ріо-до-Оро (Іспанська Сахара).  Так розподілялися африканські колонії після першої світової війни.

Реферат на тему

Країни Африки в 20-30-ті роки

ПЛАН

1. Міжнародне становище африканського континенту.

2. Посилення колоніалізму.

3. Визвольна боротьба народів.

4. Агресія Італії проти Ефіопії.

Використана література.