Військо [ред.]

Військо Речі Посполитої складалося з посполитого рушення і кварцяного війська. Згідно з принципами тих часів носити зброю (меч) могли люди лише благородного походження або ті які знаходяться на службі у таких. Тому існували власні, так звані надвірні, війська окремих магнатів. Були рекрути («вибранці») з селян.

Важливо звернути увагу, що саме у середині XVI ст. у військах по всьому світу, особливо у Європі починає запроваджуватись ручна вогнепальна зброя. Одними з перших хто став масово озброювати вогнепальною зброєю свої війська були руські магнати на кордонах Речі Посполитої — Глинські, Вишневецькі і Острозькі. Саме ці війська стали тією основою на якій зародилося Військо Запорізьке Низове (Запорізька Січ).

Війни та походи [ред.]

За правління Стефана Баторія, Сігізмунда ІІІ, Владислава IV, Яна II Казимира, Яна III Собеського, Августа II Річ Посполита вела безперервні війни проти Московської держави, Османської імперії, Швеції та багатьох інших країн Європи.

З кінця 16 століття у походах польського війська проти турків брали активну участь українські козаки, що іноді мало вирішальне значення для ходу війни (Хотинська війна 1621 року, «Віденська відсіч» 1683 року).

Влітку 1635 року полковник війська Запорозького Костянтин Вовк організував, на запрошення короля Владислава IV, похід 30 чайок на Балтійське море. Балтійська козацька флотилія досі успішно діяла проти шведського флоту і прискорила підписання польсько-шведського перемир'я.

Наслідком численних воєн, що їх вела Річ Посполита було її ослаблення. В кінці 16 — 2-й половині 17 століття в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників. В Україні та Білорусі широко розгорнулася боротьба народних мас за соціальне та національне визволення (селянсько-козацькі повстання під проводом К.Косинського (1591–1593), Т.Федоровича (1630), І.Сулими (1635), К.Скидана (1637), Я.Острянина (1638) та ін.).

Внаслідок Хмельниччини (1648–1654) Лівобережна Україна приєдналася до Московської держави.

В кінці XVII ст. і особливо в першій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала глибоку внутрішню кризу: занепадала торгівля і ремесло, втрачала силу королівська влада, зміцнювалася влада магнатів, зростала феодальна анархія і безправ'я населення. Спроба молодої польської буржуазії та передових кіл шляхти реформувати державний устрій Речі Посполитої у 2-й половині XVIII ст. зазнала протидії реакційної частини магнатів, яких ззовні підтримували Росія, Пруссія та Габсбурги. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795) Річ Посполита припинила існування. Правобережну Україну та Білорусь було приєднано до Росії, Галичину — до володінь Габсбургів.

Государственное устройство[править]

Речь Посполитая считалась общим государством «обоих народов» — польского и литовского, под которыми понималась совокупность представителей шляхетского сословияКоролевства Польского и Великого княжества Литовского. Верховная власть, сильно ограниченная со стороны шляхты, принадлежала пожизненно избираемому монарху, носившему единый титул короля польского и великого князя литовского, русского и жемайтского. Законодательная, а также частично судебная власть находилась в рукахСейма, состоявшего из двух палат: Сената и Посольской избы. В состав Сената входили высшие государственные сановники и католическое духовенство, Посольская изба состояла из депутатов, называемых послами. Выборы депутатов происходили на поветовых сеймиках, представлявших собой специально созываемые перед началом работы Сейма собрания местной шляхты. Каждый повет отправлял на сейм два посла, которым вручались составленные на сеймике инструкции, отражающие позицию шляхты повета по обсуждаемым на Сейме вопросам^[4].

Будучи парламентским институтом, сеймики также исполняли функцию органов местного самоуправления, представлявшими собой основную форму реализации политических интересов шляхты, постоянно добивавшейся расширения их полномочий. С формальной и идеологической точки зрения все представители шляхты были равны, хотя на практике решающую роль в управлении государством играла немногочисленная группа крупнейших землевладельцев — магнатов. Особенно сильно влияние магнатерии было в Великом княжестве Литовском, однако с течением времени подобная ситуация сложилась и в Королевстве Польском. Постепенно мелкая и даже средняя шляхта оказалась зависима от магнатов, так как без их поддержки не могла добиться назначения на должности и улучшения своего экономического положения. По мере расширения влияния магнатов сеймиковая политическая культура приходила в упадок, виной чему была слабость государственного аппарата и особенно отсутствие влияния центральной власти на регионы^[5].

Избрание монарха происходило на проводившемся в окрестностях Варшавы элекционном сейме, принять участие в котором могли все шляхтичи. Право быть избранным также имел каждый шляхтич, при этом в большинстве случаев кандидатами на престол становились представители иностранных династий. Избираемый пожизненно монарх не имел права передачи трона по наследству, издания противоречащих законам декретов (привилеев), а также ареста шляхтича без суда. Дополнительные ограничения на королевскую власть накладывали так называемыегенриковы артикулы, принимаемые монархом перед вступлением на престол. Политические и финансовые обязанности монарха определялись ещё одним обязательным соглашением, известным как Pacta conventa. Подписанием этого договора король и великий князь отказывался от передачи трона по наследству, обязывался править в согласии с королевским советом из 18 сенаторов, не реже раза в два года созывать Сейм, без разрешения которого не объявлять войны и мира и не вводить новые налоги. На территории Великого княжества Литовского условия правления великого князя определялись также положениями Литовского статута^[4].