Державний устрій [ред.]

Державний устрій Речі Посполитої оформився при королі Генріхові Валуа (1573–1574), який займав польський престол перед тим як стати королем Франції. Таким чином оформився державний устрій — республіка з виборним королем. Після короля був сейм (Сенат та Посольська Ізба). Після Сейму сеймики (зібрання шляхти).

Парламентська влада [ред.]

Найвищим законодавчим органом держави був з'їзд шляхти — сейм або сойм, що обирав короля. В період між сеймами король управляв державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою резидентів.

Під час прийняття рішень сеймом існувало право «ліберум вето» — кожний з учасників сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова «Не позвалям» (Не дозволяю). 3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, який складався з двох палат — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців. На елекційних сеймах сенат засідав у великому королівському наметі, що звався шопою, а посли воєводств і земель — на майдані, оточеному ровом, так званому Колі. Присутня на елекціїшляхта, участь якої у виборах не обмежувалася, збиралася в окремих наметах, поза Колом. Зокрема, від шляхти правобережних воєводств, враховуючи послів, присутніми на елекції 1632 р. було 186 осіб.

Суб'єкти держави [ред.]

Велике князівство Литовське зберігало певну автономію у складі Речі Посполитої (мало свої органи адміністративного управління, військо, фінанси, судочинство велося на основі Литовських статутів).

Під час загострення боротьби магнатських угруповань за владу, феодали Речі Посполитої створюваликонфедерації. Відкриті виступи конфедератів проти короля називалися рокошами.

Населення [ред.]

У суспільстві Речі Посполитої тих часів людей визначали за багатьма факторами. Серед інших це походження і належність до певної суспільної верстви, достаток, віра, народ і мова («язик») та інші.

За походженням людей ділили на благородних (шляхту, нобілітованих, визначних, заслужених) і неблагородних. Цей поділ в ті часи був поширений в тому чи іншому вигляді по цілому світу. До шляхти відносили представників князівських і боярських родів Польського королівства, Великого князівства Литовського, та різних руських Великих князівств, які утворилися на уламках Великого Князівства Київського (Київської Русі). Представники інших земель, царств і государств тогочасного світу теж могли бути прирівняні до благородних за схожими критеріями — приналежність до правителів (царів, королів, князів, султанів, падишахів, ханів) або їх найближчих прибічників.

Серед віровчень виділяли — християн, іудеїв, магометан (мусульман) і язичників. Серед християн виділяли католиків — латинян, представників латинської, римської віри; схизматиків (некатоликів) — представників грецької або руської віри (православних), протестантів-лютеран, аріан та інших. Магометан (мусульман) — прибічників ісламу — віровчення пророка Магомета (Мухаммеда) називали також агарянами або ізмаїлтянами (згідно зі Св. Письмом — нащадками Ізмаїла, сина праотця Авраама від Агарі). Усіх інших відносили до язичників, зокрема жителів степів і країн Сходу, населення колишньої Монгольської Імперії, які хоч і не визнавали над собою жодної церковної влади, але насправді дотримувалися різних віровчень — були християнами (як козаки), буддистами, індуїстами, вірили в Небо (як китайці — даоси і конфуціанці) і так далі.

Також важливе значення у суспільстві Речі Посполитої мав поділ на «язики» (тобто народи і племена, за термінологією тих часів). Серед інших відомі — поляки, німці, руські (русини), жмудь, євреї (жиди), греки, вірмени, татари, волохи та ін. Цікаво, що в ті часи польська шляхта розглядала себе як нащадка стародавнього племені сарматів.

Іноземців — людей з іних (чужих) земель і країн визначали за тим, з якої землі він походить і підданим якого правителя він є. Приклад людина з Бургундської землі, підданий французького короля, або людина з Руської (Московської) землі, підданий московського царя.

У ранній співдружності Речі Посполитої не було домінування поляків або католицької релігії. Увібравши в себе Україну і уклавши конфедерацію з Литвою етнічні поляки перестали бути більшістю. Співдружність складалася з переважно чотирьох націй: литовців, поляків, білорусів та українців. Мешканців Великого Князівства Литовського часом називали «литвинами», а білорусів одночасно з тим «русинами», як і українців.

На час укладання Люблінської Унії у 1569 р. загальна кількість населення становила 7 млн чоловік з яких близько 4,5 млн було етнічних поляків, 2 млн русинів (українців і білорусів), 0,75 млн литовців і 0,7 млн євреїв. У 1618 році під час укладання Деулінського перемир'я 1618 кількість населення литовців, 0,75 млн прусів, 0,5 млн євреїв і 0,5 млн лівонців. Втрачаючи території і населення під час кризи співдружності в 1717 році населення становило вже 9 млн. (4,5 млн поляків, 1,5 млн українців, 1,2 млн білорусів, 0,8 млн литовців, 0,5 млн євреїв, 0,5 млн інших національностей).

До Реформації до шляхти належали як католики так і православні. Однак після завершення Реформації у 1540-х роках і проголошення унії — всі люди грецької віри вважалися уніатами і мусіли коритись Римській курії. Таким чином православні і їхні громади, які відмовилися визнати унію і передати релігійні споруди у власність Риму виявилися поза законом. Це, з одного боку, спричинило массовий перехід руської шляхти в католицьку віру, а з другого боку, викликало массовий протест людей, переважно неблагородних верств населення, які фактично відмовилися визнати унію.