5. Реформи Ехнатона

Аменхоте́п IV Ехнато́н (Аменофіс) (?-1358 до Р.Х.)  — фараон-реформатор Єгипту.

Аменхотеп IV провів релігійну реформу, проголосивши Атона єдиним державним богом, а себе — його пророком. Цим самим він перший у відомій історії замінив стародавній політеїзм намонотеїзм. Метою його реформи було зменшення влади жерців. Під час реформи він змінив своє ім'я, яке означало «Амон задоволений» на Ехнатон («Блиск Атона» чи «Корисний для Атона» або «Щит Атона»).

Релігійно-політична реформа Ехнатона 

Царювання Ехнатона стало часом неймовірної релігійної реформи, яка потрясла всі засади традиційного староєгипетського суспільства, цивілізації і культури. Переосмисливши стародавнє вчення геліопольського жрецтва про ключову роль сонячного божества, цар закрив храми богів, замість культів яких було встановлено державне шанування бога Атона. Була змінена і ідеологія царської влади: цар і цариця, що спрадавна почитали як земні втілення Хора і Хатхор, відтепер іменували себе божествами Шу і Тефнут — безпосередніми дітьми сонячного бога. На п'ятому році правління Аменхотеп IV змінює своє ім'я, що в перекладі звучить як «Амон задоволений», на Ехнатон — «бажаний Атону». Зміні піддаються і імена найближчих родичів фараона, у тому числі його головної дружини Нефертіті, що одержала нове ім'я Нефернефруатон. Батьком фараона проголошується бог Атон.

6. Утворення Московської держави.

Процес об'єднання російських земель в єдину централізовану держа­ву розпочався в XIV ст.

У другій половині XIII ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Вели­кокнязівська влада владимирських князів значно послабшала. На пери­ферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Мос­ковське і Тверське.

Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських ве­ликих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної дер­жави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.

Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати по­зірну покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди.

Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276—1303) не міг розраховувати на владимирський стіл за правом старшинства. Як далекоглядний політик, він вважав за краще розширити свої удільні володіння.

Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москви-ріки — важливого торговельного шляху. Посилило позиції Мос­ковського князівства і мирне приєднання багатого Переяславльського уділу.

Правління Івана Калити (1325—1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів встановити союз московської великокня­зівської влади з Церквою.

Іван Калита розширював московські володіння різними способами: військовою силою він підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі — Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І також купував у інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського кня­зівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно виплачував данину.

Зі зміцненням становища Московського князівства як "збирача" росій­ських земель, змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро Іванович припинив виплату їй данини. А у вересні 1380 р., зібрав­ши під свої знамена полки майже всіх російських земель, Дмитро Іванович здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі на березі пра­вої притоки Дону — р. Непрядви.

Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визво­лила від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазна­ли основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад. Золота Орда зменши­ла розміри данини і визнала право московських великих князів передава­ти велике Владимирське княжіння у спадщину.

Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой) вживав заходів для посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відте­пер бояри і дворяни повинні були виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити великому князеві московському.

Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем по запо­віту батька, без санкції Золотої Орди. За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса.

Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час військових зіткнень, полягало в тому, кому з князів правити у Москві — визнаній столиці Північно-Східної Русі.

До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту втрати­ли суверенітет.

У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського боярства. Бояри очолювали Государів двір, що являв собою військово-адміністративну корпорацію.

За Івана III, що став співправителем Московської держави ще за жит­тя батька, Василя Темного, тривало збирання земель "під руку" Москви.

З 1476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді.

Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши терито­рію країни, а також укріпив її політичний устрій і державний апарат, значно зміцнив міжнародний престиж Москви.

Падіння Константинополя під ударами хрестоносців 1453 р. і одру­ження Івана III на візантійській принцесі Софії Палеолог 1472 р. дозволи­ли великому московському князеві проголосити себе наступником візан­тійських імператорів, а Москву — столицею усього православного світу. Це знайшло відображення в концепції "Москва — третій Рим", сформульо­ваній на початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем всієї Русі.

За Івана III запроваджено помісну систему — дарування служилим людям (дворянам) у володіння на правах неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служ­би. Таким чином, у Московській державі склалися, крім удільної, три систе­ми землеволодіння: державна, церковно-монастирська та помісна.

З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник законів — Судебник, що вста­новив єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і власність феодала-земле-власника.

Судебник обмежував право селян йти від свого феодала на інші землі суворо певним терміном — за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після нього з обов'язковою виплатою "пожилого".

Чинність Судебника означала початок прикріплення селян до землі.

З часом територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця XV ст. "Моско-вія", як раніше її називали іноземці, почала іменуватися Росією.