30. Розвиток Польщі та Чехословатчини.

Поляки, втративши незалежність унаслідок трьох поділів, постій­мо боролися за відновлення своєї державності. Напередодні й під час Першої світової війни з новою силою постало «польське питання» – комплекс міжнародних, правових та інших питань, пов'язаних з від­новленням польської держави.

У роки Першої світової війни остаточно склалися два політичні табори, які в боротьбі за відновлення польської державності покладали надії на одну з ворогуючих сторін. Сили, що гуртувалися навколо Партії народної демократії (ендеки), очолюваної Р. Дмовським, спиралися на підтримку Антанти. У Парижі створили Польський національний комітет, який восени 1917 р. було визнано представником польського народу. На території Франції було створено польську ар­мію, якою командував генерал Галлер. Також після повалення ца­ризму почали формуватися польські військові частини і на території Росії.

Інші політичні сили на чолі з Ю. Пілсудським виступали за спів­робітництво з Центральними державами, зокрема з Австро-Угорщи­ною. Ще на початку війни Пілсудський з допомогою австрійського генштабу створив польський легіон, що взяв участь у боротьбі проти російської армії. Наприкінці 1917 р. між Пілсудським і німецьким командуванням виник конфлікт. Тоді Пілсудський відмовився вклю­чити польський легіон до складу німецької армії, після чого опинився у в'язниці Магдебурга.

Німеччина і Австро-Угорщина, прагнучи мобілізувати людські іі матеріальні ресурси польських земель, захоплених у Росії, прого­лосили у жовтні 1916 р. Маніфест про «відновлення» Польської дер­жави на землях Царства Польського. Фактично це було встановлення німецького протекторату над цими землями. У вересні 1917 р. було утворено Регентську раду, як перший крок до відновлення Польщі. Згодом було утворено уряд. Але ці владні структури реальної влади..

Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині приски рили процес утворення польської держави. У листопаді 1918 р. представники лівих партій у Любліні створили уряд на чолі з Ігнацієм Дашинським, який проголосив утворення Польської Республіки. Але цей уряд проіснував недовго.

10 листопада до Варшави повернувся звільнений з в'язниці Ю. Пілсудський. Наступного дня він отримав від Регентської ради владні повноваження та одразу ж утворив уряд на чолі із соціалістом Є. Морачевським, а себе оголосив «тимчасовим вождем держави». Передавши Пілсудському владу, Регентська рада самоліквідувалася. Почалась розбудова відновленої польської держави.

Попервах влада уряду, який розмістився у Варшаві, поширювалася лише на територію Королівства Польського, яке за рішенням Віденського конгресу 1814–1815 рр. входило до складу Росії та Західну Галичину (Мала Польща). Тільки наприкінці грудня 1918 р. внаслідок народного повстання було звільнено з-під влади Німеччини частину західних польських земель (Велика Польща). Одночасно з процесом відновлення незалежності в Королівстві Польському почали виникати ради, але вони не мали такого впливу, як у Росії.

У січні 1919р. було проведено вибори до Установчого сейму, на яких більшість здобули ендеки. Пілсудський залишився «вождем держави». Його роль обмежувалася конституційними нормами «малої конституції», прийнятої у лютому 1919 р. Польща стала офіційно називатися Друга Річь Посполита.

Установчий сейм прийняв низку соціально-економічних законів: було закріплено 8-годинний робочий день, розроблялася земельна реформа, що передбачала обмеження землеволодіння 180 га. Улітку 1919 р. по всій території Польщі було ліквідовано ради.

Одним з ключових питань відновленої польської держави стало питання кордонів.

Паризька мирна конференція визначила західний кордон Поль­щі, а щодо східного кордону питання залишилося відкритим. Англійський міністр закордонних справ Керзон запропонував визначи­ти його лінією розселення етнічних поляків, що й було затверджено Верховною радою Антанти у грудні 191.9 р. Вона увійшла в історію як «лінія Керзона». Але невизначеність становища в Росії дала можливість польському урядові претендувати на землі, які колись входили до складу Речі Посполитої.

Чехословаччина успадкувала 4/5 промислового потенціалу імперії Габсбургів і в 1920–1930-х рр. перетворилася на високорозвинену європейську державу. Вона посіла місце в десятці найбільш проми­слово розвинених країн світу. Економічну і політичну стабільність країни забезпечував значний прошарок середнього класу – 13 % працездатного населення було зайнято підприємницькою діяльністю. Порівняно швидкими темпами тут розвивалися провідні галузі вироб­ництва, особливо важкої промисловості. Проте слід зауважити, що промисловість ЧСР ніколи не працювала на повну потужність через вузькість внутрішнього ринку і залежність від експорту.

У важкій промисловості провідне місце посідало акціонерне това­риство «Шкода», що випускало машини, літаки, верстати, обладнан­ня, зброю тощо. Взуттєвий концерн Томаша Баті забезпечував до 80 % виробництва взуття в країні. Значна його частка експортувалася. Фі­ліали цього концерну були розташовані майже на всіх континентах. Швидкі темпи розвитку економіки приваблювали іноземний капітал, частка якого складала 20 % усіх інвестицій в економіку. Проте слова­цькі й закарпатські землі були розвинені набагато гірше, ніж чеські та моравські. У них переважав аграрний сектор економіки. Життє­вий рівень там був значно нижчим, що породжувало невдоволення та соціальну напруженість.

У політичному розвитку Чехословаччина на той час була найдемократичнішою державою Європи. Тут діяло близько 20 партій. Найбільшою підтримкою користувалися центристські й лівоцентристські партії, які утворювали урядові коаліції. Стабілізуючу роль у політичному житті відігравали неформальні зустрічі президента країни Т. Масарика з лідерами провідних партій, на яких усувалися найсерйозніші розбіжності.

У 1930-ті рр. впливовою політичною силою в країні стають націо­нальні партії (німецькі, словацькі, угорські, українські), які висту­пають за федеративний переустрій унітарної ЧСР.

На міжнародній арені Чехословаччина орієнтувалася на Францію, а в 1920—1921 рр. разом із Румунією та Королівством СХС створи­ла Малу Антанту. Незмінним керівником зовнішньої політики ЧСР у 1918–1935 рр. був Е. Бенеш, якого після відставки Т. Масарика обрали президентом.

Т. Масарик мав тісні зв'язки з Україною. Він із розумінням стави­вся до українських визвольних змагань і підтримував українську емі­грацію. У роки між двома світовими війнами у Празі постали та ак­тивно діяли Український вільний університет, Високий український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, українські мистецька студія, гімназія, історико-філологічне товариство, наукова асоціа­ція, Музей визвольної боротьби України, у Подебрадах – Українська господарська академія.

У 1921 р. в Чехії проживало 370 тис. карпатоукраїнців, а в Сло­ваччині – 85 тис. Хоча Чехо-Словаччина була найдемократичнішою з новоутворених держав, проте питання про автономію Закарпаття не вирішувалось. Чеські землі розвивались успішніше, ніж словацькі та закарпатські, де до того ж був значно нижчим життєвий рівень населення.

Економічна криза 1930-х рр. завдала серйозного удару ЧСР. Вузь­кість внутрішнього ринку, велика залежність від експорту призвели до значного і тривалого спаду виробництва. Найнижча точка падіння виробництва припадала на 1933 р. – 44 % порівняно з 1929 р. Безро­бітних налічувалося близько 1 млн осіб. Щоб подолати кризу, уряд отримав надзвичайні повноваження. Під державний контроль було поставлено діяльність 25 концернів, до яких входило 75 % підпри­ємств. Було встановлено державну монополію на торгівлю хлібом. Зрештою, становище пощастило стабілізувати, і з 1936 р. почалося зростання виробництва.