22. Причини розпаду Югославії. Міжетнічна війна 1990-х років.

Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.

Зважаючи на наростання національних розбіжностей згідно з заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно розвиненішими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косовакрай був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з2003 по 2006 роках - конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.

Міжетнічна війна 1990-х років.

Воєнні дії супроводжувалися нечуваною жорстокістю щодо мирного населення, проведенням «етнічних чисток». Міжнародне співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) протягом 1992-1995 рр. неодноразово намагалося загасити вогнище війни у Боснії та Герцеговині, проте ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Нарешті, за активного сприяння уряду США, у листопаді 1995 р. поблизу м. Дейтона (штат Колорадо) відбулися переговори президентів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, які дали позитивні результати. На їх основі у грудні того ж року в Парижі було підписано мирну угоду щодо Боснії та Герцеговини, яка передбачала припинення воєнних дій у республіці. Було домовлено про новий державний устрій Боснії та Герцеговини: залишаючись єдиною суверенною незалежною державою, вона складається з двох адміністративно-територіальних одиниць, що мають широку внутрішню автономію - Мусульмансько-хорватської федерації (51% території) і Сербської республіки (49 %). ООН санкціонувала створення багатонаціональних сил, здійснює контроль за виконанням мирної угоди. У формуванні цих сил взяла участь і Україна. Проте і через дев’ять років після закінчення війни Боснія і Герцеговина, незважаючи на підтримку миротворчих сил, ще так і не спромоглася стати життєздатною державою.

23. росія в 90-х.

Припинення у грудні 1991 р. існування СРСР як єдиної союзної держави, суб'єкти міжнародного правничий та геополітична реальність, падіння союзного центру гостро поставили забезпечення самостійного державного існування й становлення новій російській державності.

У разі катастрофи адміністративно-командної системи та всеосяжного кризи влади й суспільства довелося б будувати нову Російську державу, виводити з паралічу механізми управління.Продолжавшееся багато в чому за інерцією відцентрові процеси, прагнення низки суб'єктів Російської Федерації до «суверенізації» ставили під сумнів саме існування Російської держави як створення єдиного цілого.

У зв'язку з цим перед керівництвом країни, суспільно-політичними партіями і рухами, зацікавлені у демократичної та сильної Росії, гостро постала завдання пошуку цивілізованої системи її державного будівництва за умов сучасних перетворень – початку соціально орієнтованій ринковій економіки та демократичним методам керівництва, створення правової основи російської державності.

Це складне завдання українського державотворення, яка є власністю виключно однієї політичної сили та тому диктує суспільству, як йому жити. Це лише надійно і ефективно служить йому: встановлює й гарантує у ньому порядок, охороняючи від анархії та чиновницького свавілля; захищає від будь-яких загроз ззовні; гарантує комплекс соціальних благ, передусім, тим, хтось уже неспроможна реалізувати надані державою можливості.

Отже, період із 1991 по2001гг. у системі управління сталися серйозних змін: введений посаду Президента; створено нові органи структурі державної влади – Федеральне Збори, що складається з двох палат – Ради Федерації України й Державної Думи; судова владу у Росії стала опорою держави, Конституція РФ1993года поєднала три структури: Конституційний суд РФ, Верховний Суд РФ і системи федеральних судів загальної юрисдикції, Вищий арбітражний Суд і системи федеральних арбітражних судів; ліквідовані такі органи структурі державної влади, як Ради; здійснено поступовий перехід від фактично унітарної держави, стоїть за межею територіального розпаду, до є або щонайменше міцної і добротної федеративної державності; прийнята нова Конституція, яка б систему органів структурі державної влади, муровану за принципами демократизму, законності, республіканізму, федералізму й міжнародного поділу влади.

Соц..економ. Початок 90-х років Росія зустріла самодостатньою в економічному плані країною. І хоча російська економіка мала аграрно-сировинне спрямування й відставала в сучасних технологіях від індустріальних країн Заходу, стартові позиції для проведення реформ у РФ були непогані: у 1990 р. її частка у виробництві ВВП країн СНД становила 67 %, світової промислової продукції — 4,6 %.

Соціально-економічні перетворення в Росії 90-х років вирізнялися як кардинальністю, так і суперечливістю. Радикальні реформи Є. Гайдара (1992—1993 pp.) були альтернативою невдалим спробам союзного керівництва поступово модернізувати централізовану соціалістичну економіку. Основним методом реалізації цього завдання реформатори вважали жорстку монетарну й фінансову політику, яка в ряді постсоціалістичних країн привела до економічної стабілізації. 

У жовтні 1992 р. була розпочата чекова (ваучерна) приватизація, яка помітно прискорилася протягом другого року реформ. Наприкінці 1993 р. малою приватизацією було охоплено майже 70 % підприємств торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування. 

Підсумки економічних реформ 1992—1993 pp. виявились суперечливими. З одного боку, почали формуватися ринкові відносини й відбувалася структурна перебудова в економіці, а з іншого — загал важко сприймав нововведення, зростала соціальна напруженість у суспільстві, розвалювались цілі галузі промисловості (передусім у воєнно-промисловому комплексі), нищівного удару зазнала бюджетна сфера (наука, культура, освіта, медицина та ін.), збільшувалося майнове розшарування. Падіння виробництва й економічний спад першого етапу реформ були зумовлені незрілістю російської демократії та номенклатурною приватизацією, неготовністю загалу до нормальних ринкових відносин.

У структурі російського експорту перше місце посідали газ і нафта (40 %). Для врятування вітчизняного виробника здійснювалось обмеження імпорту шляхом встановлення митних тарифів та акцизів. Відносна фінансова стабілізація протягом 1997 р. (0,4 % приросту ВВП) дала можливість з 1 січня 1998 р. провести деномінацію рубля в масштабі 1000:1. За прогнозами прем'єра В. Чорномирдіна, 1998 р. мав стати для Росії першим роком економічного зростання. Однак світова економічна криза й падіння цін на нафту поставили бюджет-98 повністю за межу реальності.