20. Білоруські землі…

В IX - X століттях на території Білорусі розселилися слов'яни. Деякі їхні племінні союзи перетворилися в державні утворення — князівства, з відповідними центрами — містами. В кривичів виділився Полоцьк, в дреговичів — Турів. Протягом кількох десятиліть відбувався складний процес входження цих володінь до Київської держави. Однак підпорядкування Полоцького та Турово-Пінського князівств Києву не було постійним.

Перебуваючи на жвавому торговельному шляху, Полоцьке князівство швидко перетворилося в одне з великих і сильних, а Полоцьк став великим політичним і торгово-ремісничим центром. Найбільшого розквіту Полоцьке князівство досягло в XI - XII ст. за князювання тут Всеслава Брячиславича (1044 - 1101) і Бориса Всеславича(1101 - 1128). Ще за життя Всеслав, побоюючись боротьби за земельний переділ, був змушений розділити «вотчину» між синами, які, в свою чергу, почали подальше перекроювання території, що неминуче призвело до розділення досі єдиного і потужного князівства. В результаті Полоцьке князівство роздрібнилося спочатку на 6, а потім і більше частин (Мінське, Вітебське, Друцьке, Ізяславське, Логойське, Стрежевське і Городцовське князівства). Власне Полоцьк отримав старший з синів, Давид.

Турово-Пінське князівство — найбільше після Києва, Новгорода та Полоцька, займало величезну територію в басейні річки Прип'ять, перебувало в залежності від Києва, зазвичай київські князі давали Турів своїм третім синам. 3 другої половини XII століття Турово-Пінське князівство здобуло незалежність від Києва і швидко роздрібнилося на уділи, які потрапили в коло інтересів володимир-волинських князів: Пінське, Кльоцьке, Слуцьке, Дубровіцьке, Степанське князівства. У XIII столітті в залежності від Турово-Пінського князівства були такі князівства, як Копильське, Брагінське, Кльоцьке, Несвіжське, Мозирське, Речицьке.

Доля територій західної частини Білорусі була не менш складною та суперечливою. Найбільшим князівством тут було Гродненське, з якого пізніше виділилися Новгородське, Волковиське. У середині XIII століття ці землі увійшли до складу Великого князівства Литовського.

На початку XIII століття було утворено Велике князівство Литовське (ВКЛ), яке включало значну частину етнічних білоруських земель.

3 середини XIII століття в державній побудові земель, що відповідають території сучасної Білорусі, відбулися кардинальні зміни. Землі Полоцького князівства були включені до складу Великого князівства Литовського. В основі цього поступового процесу було безліч причин, проте головною метою було створення політичного, військового та економічного союзу між Полоцькою та Литовською землями проти хрестоносців, галицько-волинських князів, татаро-монголів . Остаточно Полоцька земля увійшла до складу Великого князівства Литовського на правах автономії, за договором, у 1307 році. В 1320 році туди увійшло Вітебське князівство.

Процес формування Великого князівства Литовського був тривалим. Династичні шлюби, угоди (у окремих випадках захоплення) між окремими князівствами привели до виникнення федеративного об'єднання. Провідну роль в ньому грали давньоруські форми управління державою з відповідними законами, мовою, релігією.

Після смерті великого князя Гедиміна (1341) і відносно короткого періоду відокремлення деяких територій на чолі держави став син Гедиміна Ольгерд (час князювання 1345 - 1377). Його зусиллями володіння Великого князівства Литовського розширилися і включали Чернігово-Сіверські, Волинські, Переяславські землі, Смоленське князівство, а також території в басейнах Дністра, Південного Бугу, південного Дніпра. Після перемоги військ Великого князівства Литовського на чолі з князем Ольгердом над військами Золотої Орди, у 1363 були повністю приєднані землі південно-східних районів Білорусі, в тому числі й володіння Турівського князівства. В результаті військових дій з Московським князівством в 1368-1372 роках до князівства було приєднано значні райони на північному сході до Можайська і Коломни.

В 1377 році на княжий престол сходить син Ольгерда Ягайло. 3 цього часу починається складний період боротьби за владу в князівстві між братом Ольгерда Кейстутом, його сином Вітовтом і Ягайло. Але вона зупинилася у зв'язку з посиленням агресії Тевтонського ордену. Така ж небезпека загрожувала і Польському королівству. Тому в 1385 році в Кревському замку був укладений союз (унія), згідно з яким Ягайло був проголошений польським королем і отримав нове ім'я Владислав I. Після шлюбу з польською королевою Ядвігою він повинен був приєднати до Польщі Велике князівство Литовське і ввести в ньому католицьку релігію (Кревська унія). Це послужило початком гострої внутрішньодержавної боротьби, яку очолив гродненський князь Вітовт (брат Ягайла). Ягайло та польські магнати змушені були змінити умови Кревської унії. 5 серпня 1392 року було укладено Острівську угоду, згідно з якою за Великим князівством Литовським зберігалася самостійність (незалежний уряд, казна, військо), а великим князем був проголошений Вітовт. Угода також забороняла полякам купувати чи отримувати у спадок землі в Великому князівстві Литовському. Вітовт, спираючись на своїх заступників, прагнув до повної незалежності держави. 3 цією метою він збирався стати королем. Але здійснити задуми завадила передчасна смерть, можливо, і вбивство.

З кінця XIV століття керівництво ВКЛ взяло курс на союз з Польщею. До 1430 року, під час князювання Вітовта, князівство досягло максимально відомої потужності та територіального розширення^[5], однак, швидко стало втрачати території, перш за все на користь Польщі (південно-західні руські землі), а з кінця XV століття на сході на користь Москви.

Після Кревської унії ВКЛ та Польща об'єдналися на основі династичної-персональної унії при збереженні ними певної самостійності у внутрішній і зовнішній політиці. Неодноразове відновлення та переукладання уній (в 1401,1413, 1446, 1501) свідчить, по-перше, про їх слабкість, по-друге, про наявність у житті обох держав факторів, підштовхуючих їх до зближення. У XV-XVI століттях визначилася міцна тенденція: чим більше загострювалися відносини Вільно з Москвою, тим більше ВКЛ схилялася до об'єднання з Польщею. Невдачі в Лівонській війні, захоплення військами Івана Грозного Прибалтики i Полоцька відсікла східну i центральну частини Білорусії від моря, що було важким ударом по торгівлі. Сили держави були на межі можливого. Ця війна, як відзначали пізніше політики, пригнала ВКЛ до нової унії з Польщею.