13. Афінська демократія і спартанська олігархія як політичні системи

За своїм політичним устроєм, структурою державних органів грецькі поліси V—IV ст. до н. е. ділилися на два основні типи: поліси з демократичним устроєм і поліси з олігархічним правлінням. Наявність демократичного або олігархічного ладу в тих або інших полісах не була випадковістю, тимчасовим збігом обставин, а відбивало, як правило, істотні відмінності в соціально-економічних відносинах, що склалися усередині цих полісів. Поліси з високим рівнем економіки, інтенсивним сільським господарством, розвиненим ремеслом і активною торгівлею тяжіли до демократичних форм державного устрою. Демократичний лад як би увінчував інтенсивну економіку, динамічну соціальну структуру торгово-ремісничих полісів. Олігархія, навпаки, у більшості випадків сповідувала в політичній області консервативну аграрну економіку, архаїчні громадські відносини. У той час еталоном олігархії стала політична організація Спарти. Афінська демократія вважається найрозвиненішою, самою закінченою і найдосконалішою формою демократичного ладу античних держав. Золотим століттям афінської демократії стало століття з середини V до середини IV ст. до н. е. Формування системи політичних органів афінської демократії було результатом тривалого історичного періоду починаючи з реформ Солона. «Наш державний устрій,— говорив один з прославлених вождів афінської демократії Перикл, — не наслідує чужі установи: ми самі швидше служимо зразком для наслідування деяким, ніж наслідуємо інші. Називається наш лад демократичним, тому що він ґрунтується не на меншості, а на більшості громадян». Будь-яка політична система, у тому числі і афінська демократія, спрямована на регулювання відносин як між класами (в інтересах панівного класу), так і між соціальними групами, у тому числі і між окремими людьми, які становлять це суспільство. У грецьких полісах (і Афіни тут є одним з класичних прикладів) основою усієї соціально-економічної і політичної організації виступав колектив громадян, що утворює в сукупності античну общину. Цивільний колектив не складав усього населення того або іншого полісу, зокрема Афін. Окрім громадян, в афінському суспільстві знаходилися метеки, численні раби, які в сукупності складали більше половини усього населення. Проте афінська полісна система спиралася на громадянина і була створена передусім для афінського громадянина. Досягненням грецької політичної думки і полісного світогляду було вироблення самого поняття «громадянин». У давньосхідних деспотіях такого поняття практично не існувало. У давньосхідних монархіях були «піддані», правоздатність яких слабо забезпечувалася законодавством і могла бути у будь-який момент обмежена представниками влади. Грецький громадянин — це особа, наділена невід’ємними правами, які становлять основу його життєдіяльності. Повноправним афінським громадянином міг бути житель Аттики, обидва батьки якого мали громадянські права, а його ім’я вносилося в особливий список, що ведеться в демах, — нижчі адміністративні одиниці Аттики. У списки включалися юнаки і дівчата після досягнення 18-річного віку і ретельно проведеної перевірки спеціальною комісією. Молоді люди, внесені в цивільні списки демів, збиралися з усієї Аттики в районі Пірея і тут впродовж року проходили навчання і отримували певне виховання під керівництвом спеціальних учителів — софроністів, обраних з числа найбільш шанованих афінян. Під їх керівництвом юнака (їх називали ефебами) навчалися фехтуванню, стрільбі з лука, метанню списа, поводженню з метальними знаряддями, фізичним вправам. Велика увага приділялася моральному вихованню молодих людей. Після закінчення занять учителя звітували про свою діяльність в Народному зібранні, а ефеби в театрі, за словами Арістотеля, «показують народу стройові прийоми і отримують від держави щит і спис. Після цього вони охороняють межі країни, чергуючи увесь час на сторожових постах... Після закінчення цих двох років вони стають вже на один рівень з іншими громадянами». Таким чином, виховання і підготовка ефебів до виконання громадянських обов’язків розглядали як важливу державну справу, яка знаходилася під пильним наглядом Народного зібрання і влади. Про значущість виховної роботи говорить не лише факт відбору софроністів з числа найбільш шанованих громадян, але і їх висока оплата: софроністу була покладена на утримання 1 драхма на день, як і членові найважливішого органу афінської демократії  — Раді 500. До 20 років ефеб закінчував обов’язковий курс військово-виховного навчання і ставав повноправним громадянином. Цивільна повноправність включала сукупність як певних прав, так і обов’язків. Найбільш суттєвими правами громадянина були право на свободу і особисту незалежність від якої-небудь іншої людини, право на земельну ділянку на полісній території і економічну допомогу від держави у разі матеріальних утруднень, право на носіння зброї і служби в ополченні, право на участь в справах держави, тобто участі в Народному зібранні, Раді, виборних органах, право на шанування і захист вітчизняних богів, на участь в громадських святах, на захист і заступництво афінських законів. Свого роду продовженням цих прав було формування обов’язків громадянина: він був зобов’язаний берегти своє майно і працювати на земельній ділянці, приходити на допомогу полісу в надзвичайних обставинах, захищати рідний поліс від ворогів зі зброєю в руках, покорятися законам і обраній владі, брати активну участь в громадському житті, шанувати батьківських богів. Ідеалом афінського повноправного громадянина була вільна людина, яка має земельну ділянку і має відомий достаток, фізично розвинена людина і отримала певне виховання.