Діагностика

Диференційний діагноз ревмокардиту проводять з ураженням міокарда іншого походження, наприклад, із затяжним септичним ендокардитом, тонзилогенним ураженням серця. Ревматичний поліартрит потребує відокремлення від ревматоїдного артриту, подагри та інших гострих артритів.

Профілактика

Профілактика ревматизму та його загострень полягає перш за все в укріпленні захисних сил організму (фізкультура, спорт, загартування тощо). Необхідне покращення житлових умов хворих, зменшення скупчення, що попереджує розповсюдження стрептококової інфекції. Слід проводити ретельне адекватне лікування ангін та інших загострень інфекції у носоглоточній ділянці з тривалим застосуванням антибактеріальних засобів. Застосовується річна медикаментозна профілактика загострень ревматизму. При цьому хворому вводять 1 раз на місяць в/м 1 500 000 ОД біциліну-5.

29. Дифтері́я — гостре інфекційне захворювання, яке викликається паличкою Леффлера та характеризується утворенням фібринозних нальотів у місці інвазії збудника, найчастіше на слизових оболонках ротоглотки та дихальних шляхів, загальною інтоксикацією, ураженням серцево-судинної, нервової систем та нирок.

Збудник – грампозитивні нерухомі паличкоподібні коринебактерії дифтерії (Corynebacterium diphtheriae) - утворюють сильний екзотоксин, що уражає серцевий м'яз, нирки, наднирники, нервові ганглії. Є 3 біологічні види C. diphtheriae:gravis, mitis, intermedius.

Інфекція передається повітряно-крапельним шляхом; джерела інфекції – хворі та бактеріоносії. В окремих випадках хвороба передається через різні предмети, іграшки та навіть при участі третіх осіб. Захворюваність збільшується у холодну та вологу пору року. Хвороба може вражати людей будь-якого віку, але частіше хворіють діти. Частина тих, хто переніс дифтерію, стають носіями.

30. Постійні анатомічний і функціональний взаємозв'язки і "співпраця" різних клітин, тканин, органів і систем органів створюють надзвичайно складну, унікальну систему —людини (від лат. organizo – влаштовую), Регулюють життєві функції організму людини у цілому, а також окремих його органів та систем, узгоджують їхню діяльність, підтримують. сталість внутрішнього середовища нервова, імунна системи, а також система залоз внутрішньої секреції (ендокринна). Сталість хімічного складу і фізико-хімічних властивостей внутрішнього середовища організму називають гомеостазом (від грец. homoios – однаковий, statis – стан). Забезпечують гомеостаз переважно дві системи – нервова та ендокринна, які разом складають нейрогуморальну систему регуляції функцій організму. Під терміном “гомеостаз” розуміють фізіологічні механізми, які забезпечують стійкість живих істот. Ця особлива стійкість не характеризується стабільністю процесів – вони постійно змінюються, але в умовах “норми” коливання фізіологічних показників обмежені порівняно вузькими межами. Явища гомеостазу представляють собою еволюційно виниклі спадково-закріплені адаптаційні властивості організму до звичайних умов оточуючого середовища. Ці системи тісно взаємопов'язані між собою і впливають на діяльність одна одної.Організм яка має органо-системний, тканинний, клітинний, субклітинний і молекулярний рівні організації життєвих процесів. Між будовою і функцією існує взаємний зв’язок. Його можна простежити на різних структурних рівнях організму, починаючи від органів і систем і закінчуючи найдрібнішими компонентами клітини, які забезпечують елементарні процеси, наприклад синтез макромолекул. Між системами та органами підтримується зв’язок, необхідний для регулювання їхньої діяльності відповідно до потреб всього організму. Зв’язок цей може здійснюватися двома способами: за допомогою нервових клітин, з’єднаних відростками, по яких передаються регулювальні імпульси та за допомогою рідин, які переносять по судинах тіла різні фізіологічні речовини (гуморальна регуляція функцій). Нервова регуляція функцій здійснюється відносно швидко за допомогою рефлекторних реакцій, гуморальна відбувається повільніше, відповідно до швидкості руху крові, або лімфи. Обидва види регуляції функцій взаємодоповнюються, утворюючи єдиний регулювальний механізм –нервово-гуморальну, або нейрогуморальну регуляцію функцій (наприклад, емоціональне збудження рефлекторно посилює виділення адреналіну, який переноситься кров’ю з наднирників до серця, посилюючи його діяльність).Нейрогуморальна регуляція функцій базується на принципі прямого і зворотного зв’язку між регулятором і системою, що регулюється. Наприклад, дихальний центр регулює інтенсивність легеневої вентиляції і вміст вуглекислого газу в крові (прямий зв’язок), а зменшення вуглекислого газу в крові впливає на гальмування діяльності дихального центра (зворотній зв’язок), що веде до відновлення попереднього вмісту вуглекислого газу в крові. Так відбувається саморегуляція дихання. Подібним способом підтримується відносна температури тіла, осмотичного тиску рідин, кислотно-лужна рівновага та інші, так звані, фізіологічні константи організму.Організм виступає, як єдине ціле; діяльність всіх систем об’єднується у вигляді цілісних реакцій, направлених на забезпечення потреб організму. В основі всіх процесів життєдіяльності організму лежить нейрогуморальна регуляція функцій, яка забезпечує динамічну рівновагу або саморегулювання організму як системи. Слід також відзначити, що організм підтримує постійний зв’язок із зовнішнім середовищем, який здійснюється через обмін речовин, енергії та інформації. Як цілісна саморегулююча система, організм повинен врівноважувати свої взаємовідносини з умовами зовнішнього середовища, пристосовуючись до них в інтересах самозбереження, однак через постійну мінливість умов середовища повного взаєморозуміння звичайно не буває.

31. Пульс — це ритмічні коливання (поштовхи) стінки артеріальних судин, спричинені підвищенням тиску в аорті під час скорочення серця(систоли). В медичній практиці застосовують абревіатурне позначення даного параметра -PS(латинські літери). Він може бути визначений у будь-якому місці, де артерія може бути притиснута до кістки. Наприклад, на шиї (сонна артерія), на зап'ясті (променева артерія), під коліном (підколінна артерія), з внутрішньої сторони ліктя (плечова артерія), біля щиколотки (великогомілкова артерія), або безпосередньо вислуховуючи серцебиття.

Характеристики пульсу залежать від швидкості, ритму та сили пульсової хвилі. Швидкість, ритм та сила пульсової хвилі залежать від систолічного об'єму крові серця, стану серцевих клапанів, об'єму крові в системі кровообігу та від тиску у капілярах.

При кожному серцевому скороченні артерії пульсують, коли кров проштовхується через них. (Пульс — хвиля коливань, що розповсюджуються по стінкам аорти, та виникають при скороченні лівого шлуночка серця.) Частіше за все пульс визначають намацуючи трьома пальцями біля основи кисті руки ззовні над променевою кісткою або біля основи скроневих кісток. Зазвичай пульс рахують упродовж 6 або 10 секунд та помножують відповідно на 10 та 6 (рахунок упродовж 6 секунд застосовують на висоті навантаження).

Пульс здорового нетренованого чоловіка у стані спокою — 70–75 ударів за хвилину, жінки — 75–80. При фізичному навантаженні, зміні емоційного стану, а також при пов'язаних з дефіцитом гемоглобіну в крові та інших захворюваннях частота пульсу збільшується, тому що організм людини стандартно реагує на потребу органів та тканин збільшеного кровопостачання прискоренням серцевих скорочень.

На частоту пульсу впливає також зріст (зворотна залежність — чим вище зріст, тим менша кількість серцевих скорочень у хвилину), вік (пульс немовляти у стані спокою дорівнює 120–140 ударів за хвилину, і тільки до 15 років досягає норми), стать (у чоловіків в середньому пульс дещо нижчий, ніж у жінок), натренованість організму (при постійних активних фізичних навантаженнях пульс у стані спокою зменшується). В професійних спортсменів пульс до навантаження — 70–90 ударів за хвилину. Після — 90–100. Тренованість також впливає на пульс. У нетренованих пульс після підняття 7 кг - 100–120 ударів за хвилину. Після нетривалого бігу 120–150 ударів за хвилину. А після серйозного фізичного напруження, наприклад, бігу на велику дистанцію, сильне навантаження на м'язи і т. п. пульс може досягати 150–205 ударів за хвилину.

Характеристики пульсу:

Поверхневиий - Глибокий;

Швидкий - Повільний;

Твердий - М'який;

Ниткоподібний - Великий;

Сильний - Слабкий;

Частий - Зріджений;

Ритмічний - Неритмічний (рівний - нерівний) та ін.

У здорової людини пульс повинен бути рівним за всіма своїми параметрами - силі, наповненням, напруженності. Нерівний пульс говорить про наявність захворювання.

Нормальна частота пульсу для різних вікових категорій:

Дитина після народження - 130 уд/хв;

Від народження до 1 року - 120 уд/хв;

Від 1 до 2 років - 100 уд/хв;

Від 3 до 7 років - 95 уд/хв;

Від 8 до 14 років - 80 уд/хв;

Середній вік - 72 уд/хв;

Похилий вік - 65 уд/хв;

Артеріальний тиск — сила тиску крові на стінку артерій під час систоли та діастоли серцевого м'язу. Завжди вимірюється два значення: систолічний (верхній) і діастолічний (нижній).

У медицині вимірювання АТ(абревіатура) використовують як один із початкових параметрів діагностики стану пацієнта.

Визначають за допомогою сфігмоманометра (тонометр), говорять про верхній та нижній АТ відповідно. Одиниці вимірювання АТ — мм.рт.ст (міліметри ртутного стовпчика), наприклад — 120/80 мм.рт.ст..

Відповідно до стандартів ВООЗ нормальними показниками АТ вважають: 139/89 мм.рт.ст. — нормальний високий, 120/80 мм.рт.ст — оптимальний. Проте, натрапляємо в літературі старих стандартів, норма для верхнього АТ(систолічного) вважалась 110–140 мм.рт.ст., для нижнього(діастолічного)— 69-89 мм.рт.ст.. Указані величини є узагальненими, оскільки АТ може змінюватись залежно від статі, віку, фізичної активності, періоду доби, захворювань, фізіологічних особливостей організму тощо.

Тиск крові визначається об'ємом крові, який серце перекачує в одиницю часу, і опором судинного русла. Оскільки кров рухається підо впливом градієнта тиску в судинах, який створюється серцем, найбільший тиск крові буде на виході крові з серця (у лівому шлуночку), дещо менший тиск буде в артеріях, ще нижче в капілярах, а найнижче у венах і на вході серця (у правому передсерді). Тиск на виході з серця, в аорті й у магістральних артеріях відрізняється незначно (на 5-10 мм рт. ст.), оскільки завдяки великому діаметру цих судин їхній гідродинамічний опір невеликий. Так само незначно відрізняється тиск в магістральних венах і в правому передсерді. Найбільше падіння тиску крові відбувається в дрібних судинах: артеріолах, капілярах і венулах. Кров'яний тиск змінюється циклічно відповідно до серцевого циклу: у момент скорочення серця і викиду крові з нього (систола) артеріальний тиск максимальний (тиск, систоли), у момент розслаблення серця (діастола) тиск мінімальний (тиск, діастоли). У міру просування крові по судинному руслу амплітуда коливань тиску крові спадає, венозний і капілярний тиск мало залежать від фази серцевого циклу. Трохи менший тиск в спокійному стані, а трохи більший у період збудження. Типове значення артеріального кров'яного тиску здорової людини (систолічний/диастолічний=120/80 мм рт. ст.), тиск у крупних венах на декілька мм. рт. ст. нижчий за нуль (нижче за атмосферний тиск).

Артеріальний тиск рутинно вимірюють за допомогою сфігмоманометра (тонометра). Окрім того існує методика прямого вимірювання артеріального тиску, під час катетеризації артерії. Існує два основних методи вимірювання артеріального тиску, на основі яких реалізовані неінвазивні тонометри:

Метод Короткова (механічний) — метод оснований на повному перетисканні манжетою плечової артерії і прослуховування тонів (які згодом дістали назву тони Короткова), що виникають при випусканні повітря з манжети, доки кровопотік через артерію знов не стане вільним.

Осцилометричний метод (електронний) — вимірювання артеріального тиску проводиться електронним приладом, який фіксує осциляції тиску повітря, за допомогою датчику тиску.

Артеріальний тиск залежить від багатьох факторів: часу доби, психологічного стану людини (при стресі тиск підвищується), прийому різних стимулюючих речовин (кава,чай, амфетаміни підвищують тиск) або медикаментів, захворювань (нирок, серця та ендокринної системи) та ін.. Стійке підвищення артеріального тиску вище 140/90 мм рт. ст. (артеріальна гіпертензія) або стійке пониження артеріального тиску нижче 90/50 (артеріальна гіпотензія) можуть бути симптомами різних захворювань (у простому випадку гіпертонії і гіпотонії відповідно).

32. Сказ — гостре інфекційне захворювання центральної нервової системи. Збудник сказу - фільтрабільний  нейротропний  вірус. Епідеміологія Сказу. Першоджерело інфекції - тварини: собаки, вовки, кішки та ін. Зараження відбувається через занесення вірусу в рану із слиною, при уку¬сах скаженими тваринами. Людина від людини не заражається. Симптоми Сказу. Інкубаційний період залежно від місця укусу від 15 до 90 днів.  Продромальні явища: болі на місці колишнього укусу і за ходом нервів, пригнічений стан, задишка, тахікардія, субфебрильна температура. Початок захворювання: припадки збудження, яке доходить до несамовитості, спазми глоткової мускулатури і судороги, коли хворий бачить воду — (водобоязнь). Загальні судороги при русі повітря — (аерофобія — подути на хво¬рого), шумі, сильному світлі, больовому відчуванні та ін. Значне виділення слини. Температура до 40°, маячення, галюцинація. Через 2— 6 днів хвороба закінчується смертю при явищах паралічу. Профілактика Сказу. Люди, укушені явно скаженими або підозрілими на сказ тваринами, зразу ж направляються для щеплення на пастерівську станцію або в її відділ. Захворілі на сказ госпіталізуються. Скажені і підозрілі на сказ тварини убиваються. Бродячі собаки знищуються, ті, що мають хазяїна, - реєструються; при виході на вулицю вони повинні бути в наморднику або ходити на повідку. Собаки, що дістали підозрілі на сказ укуси, видержуються в карантині 3 місяці; особливо цінним собакам роблять щеплення. Після підозрілого на сказ укусу не слід швидко спиняти кровотечу.

Сибірка - гостра заразна  хвороба травоїдних тварин, від яких вона передаєгься людям. Відрізняють: 1) шкірну форму і 2) вісцеральні форми: легеневу і кишкову. Збудник сибірки — бацила — велика нерухома паличка, має капсулу, утворює дуже стійкі спори, що витримують  кип'ятіння. В   мазках  розміщується поодиноко і ланцюжками. Добре забарвлюється метиленовою синькою і за Гримом. Епідеміологія. Першоджерело інфекції — травоїдні тварини, додатко¬вий резервуар — грунт, забруднений сечею та випорожненнями хворих тварин. Захворюють найчастіше люди, що мають справу з тваринами або з продуктами, які від них добувають (шкіра, шерсть, м'ясо та ін.). Відомі випадки зараження через помазки для бриття й кожухи. Значення кровоссучих комах у поширенні сибірки невелике. Людина від людини заражається дуже рідко.

Симптоми і перебіг. Шкірна форма. Інкубаційний період 2 — 3 дні. На місці проникнення інфекції з'являється червона пляма, яка швидко переходить у папулу, а потім у пухирець з темним кривавистим вмістом. З'являється паління і свербіння, пухирець лопається й утворюється чорний струп, який збільшується в розмірах. Навколо струпа незабаром виникає віночок із вторинних пустул. Шкіра навколо набрякає і стає синьобагровою. Сибірковий набряк буває особливо різко виявлений у місцях з пухкою підшкірною клітковиною і на лиці. Дно виразки і прилеглі до неї ділянки шкіри безболісні. Регіонарні лімфа¬тичні залози опухають. Температура наприкінці доби доходить до 39 — 40°. Головний біль, розбитість, тахікардія. Через 5 — 6 днів температура падає критично, набряк зменшується, виразка підсихає, загальний стан поліпшується. Струп відокремлюється на другому тижні, ранка загоюється рубцем. Летальність не більше 2%. Лише в рідких випадках розвивається сибірковий сепсис, який веде до смерті. Профілактика. Обов'язкова ізоляція хворих і підозрілих тварин. Спалювання трупів загиблих тварин і заражених об'єктів (гній, підстилка). Оздоровлення зараженого грунту та водойм (переорювання, хлорування). Вживати в їжу м'ясо сибіркових тварин не дозволяється. Дезинфекція шерсті й шкіряної сировини на виробництві. Хворі на сибірку обов'язково госпіталізуються і вміщуються в окрему палату, перев'язний матеріал спалюється, виділення дезинфікуються. Про захворювання сповіщається по інстанції.

Сибірська виразка- гостра гарячкова заразна хвороба якій піддаються як домашні і дикі тварини так і люди. Сибірська виразка викликається аеробною бацилою, яка в організмі тварини утворює капсули, а поза ним - спори. Джерело збудника інфекції - хворі тварини. У поширенні хвороби особливо небезпечний труп тварини. Збудник хвороби може розповсюджуватися з водою, забрудненою зараженими стічними водами шкіряних заводів, вовномийок та інших підприємств, що переробляють тваринну сировину, а також з кормами тваринного походження.

Основний шлях зараження тварин - при поїданні інфікованого корму, на водопої - через слизові оболонки ротової порожнини і шлунково-кишкового тракту, рідше через пошкоджену шкіру, слизові оболонки носа.

Зараження людей сибірською виразкою відбувається при знятті та обробці шкіри, через комах-кровососів і т.п. Людина найчастіше захворює шкірною формою цієї хвороби. Зараження можливе через тріщини, та інші поранення шкіри рук, обличчя та інших відкритих частин тіла. При цій формі на місці впровадження бацили утворюється синювато-червоний вузлик, що перетворюється потім у темно-червоний пухирець, що містить червонувату рідину. Через деякий час ця бульбашка лопається, тканини, де він був, мертвіють, і поруч виникають такі ж вузлики і пухирці. Весь цей процес супроводжується високою температурою.

Надійний захист від сибірської виразки - ретельне проведення загальних ветеринарно-санітарних заходів в угіддях, а також дотримання правил особистої гігієни.

Лептоспіроз — гостра інфекційна хвороба, що викликається збудником з роду лептоспір. Характеризується ураженням капілярів, часто ураження печінки, нирок, м'язів, інтоксикація, супроводжується хвильоподібною лихоманкою.

Лептоспіра — грам-негативна паличка, на вигляд схожа на спірохету. Рухлива — характерні поступальні, коливальні та обертальні рухи. Не забарвлюється аніліновимибарвниками, її видно тільки у темнопільному мікроскопі. Розрізняють більше 100 серологічних типів цієї бактерії. Розмноження відбувається у болотистій місцині.

Резервуаром лептоспір є гризуни (щури, миші), а також свині, рідше — велика худоба та собаки. Зараження людини відбувається при споживанні сирої води, купанні у заражених водоймах, при роботі на заливних луках, полях зрошення, у місцях звалищ, при догляді за домашніми тваринами, споживанні інфікованих продуктів. Як професійне захворювання лептоспіроз можливий у тваринників, ветеринарних працівників, працівників комунального господарства. Спостерігається сезонність епідемічних спалахів лептоспірозу у літньо-осінній ча

Інкубаційний період 7-14 днів. Захворювання починається гостро, з остуди, підвищення температури до 39-39,5 °C, яка у наступні 6-10 днів зберігається на високому рівні. Можливі значні коливання температури, іноді «двогорбий» характер температурної кривої. З першого дня хвороби виражені сильна загальна слабкість, головний біль, біль у м'язах (особливо литкових), попереку. Характерний зовнішній вигляд хворої людини: обличчя та склери гіперемійовані, відмічається лихоманковий блиск очей,кон'юнктивіт, на слизових губ та носа можливі герпетичні висипання; іноді виникають носові кровотечі. Зів гіперемійований, язик рівномірно обкладений сіруватим налітом. Визначається помірне збільшення печінки та селезінки. В окремих хворих можлива поява жовтяниці. Протягом перших 4-ох днів хвороби у крові відмічається нейтрофільний лейкоцитоз з паличкоядерним зміщенням вліво. Сеча містить сліди білка. Приблизно у 20 % випадків з 4-5-го дня хвороби з'являється петехіальний або розеольозно-петехіальний висип, що зберігається упродовж 1-3 днів, не залишаючи після себе пігментації. У деяких хворих відмічається ригідність потиличних м'язів, що вказує на подразнення та набряклість оболонок мозку (явища менінгізму). Можливий розвиток тяжкого менінгіту. При тяжкому лептоспірозі на фоні інтенсивної жовтяниці з'являються великі геморагії, розвивається глибоке ураження нирок (гострий нефрозонефрит) з можливим ускладненням уремією.

Профілактика .

Знищення гризунів (дератизація), своєчасне виявлення хворих домашніх тварин, суворе дотримання ветеринарно-санітарних норм, охорона водоймищ, меліоративні роботи, суворе дотримання індивідуальної профілактики в осіб певних професій (тваринники, ветеринарні працівники та ін.), захист води та харчових продуктів від гризунів.

У природних вогнищах лептоспірозу — щеплення спеціальною вакциною. Імунізують окремі професійні групи.

34. Пороки серця — стійкі патологічні зміни в будові серця і судин, що від нього відходять.Розрізняють вроджені і набуті пороки серця. Вроджені — наслідок аномального формування серця і великих судин у перші 3—8 тижнів внутрішньоутробного розвитку плоду, якому сприяла шкідлива дія деяких зовн. факторів, захворювання матері, природжена спадковість. Деякі пороки серця виникають у перші 2—3 місяці життя людини в результаті порушення перебудови механізму кровообігу плоду на самостійний. Основою вроджених пороків серця є:

патологічні сполучення між шлуночками, передсердями і магістральними судинами (дефекти перегородок або їх відсутність, артеріальна протока та ін.);

аномалії клапанів (звуження, облітерація або недостатність);

звуження або зарощення магістральних судин; ненормальне відходження або впадіння великих судин;

аномалії розташування серця або його камер, аномалії кровопостачання серця.

Для багатьох вроджених пороків серця характерні різні поєднання аномалій серця. На фоні первинних анатомічних змін розвивається вторинна патологія серцевого м'яза, легеневих судин, артеріальної системи великого кола кровообігу. Зміни внутрішньосерцевого кровообігу виявляються в наявності патологічного скидання крові (шунтів) з одного відділу серця (судини) в другий або наявності опору течії крові (шлюзів). Залежно від напряму і величини скидання крові розрізняють пороки серця зі збільшеною, наприклад дефекти серцевих перегородок, і зменшеною, наприклад тетрада Фалло або незміненою легеневою течією крові, наприклад коарктація аорти. У хворих із збільшеним легеневим плином крові підвищується тиск у легеневій артерії, із зменшеною — знижується насичення артеріальної крові киснем і розвивається синюха, у хворих з ізольованими шлюзами — значне підвищення тиску в камерах серця і судинах.

Пороки серця можуть бути «синього» або «білого» типу. Для хворих з вродженими пороками серця характерні задишка, відставання в фізичному розвитку, обмеження рухової активності, схильність до запалення легень, ендокардиту. Діагноз ставлять при наявності шуму, збільшенні розмірів серця і зміни конфігурації серця, змінах наелектрокардіограмі, відсутності пульсу на нижніх кінцівках. Для визначення вродженого пороку серця часто застосовують спеціальні методи дослідження: зондування серця, ангіокардіографію тощо. Лікування — хірургічне. Набуті пороки серця — наслідок захворювань після народження, найчастіше — ревматизму, рідше —атеросклерозу, септичного ендокардиту, сифілісу. Вони виявляються в недостатності клапанів, звуженні (стенозі) клапанних отворів, в комбінації цих пороків. Трапляються також дефекти серцевих перегородок, ураження клапанів в результаті поранення або інфаркту міокарда. Найчастіше бувають пороки клапана лівого передсердно-шлуночкового отвору, так звані мітральні пороки серця, потім — аортальні, рідше — пороки інших клапанів. Всі ці пороки призводять до серцевої недостатності, клінічними ознаками якої є задишка, кашель, прискорення пульсу, збільшення розмірів печінки, поява набряків. Строк розвитку декомпенсації залежить від характеру пороку, його виявленості, перебігу захворювання, яке зумовило формування пороку серця, від інтенсивності фізичного навантажень. Лікування: спрямоване на усунення і профілактику основного захворювання і серцевої недостатності, при необхідності — хірургічне — заміна ушкодженого клапана штучним і усунення стенозу шляхом розширення отвору — так звана комісуротомія.

35. Захворювання сечовидільної системи досить різноманітні, між тим з усіх недуг виділяють три основних. Основні захворювання сечовидільної системи:

- сечокам'яної захворювання. Виражається в формі освіти піску і каменів у внутрішніх органах системи сечовиділення.

Сечокам'яної захворювання може уразити людину будь-якого віку. Однак найчастіше відзначається у молодих осіб та осіб середньої вікової групи. При цьому у зазначеній категорії осіб камені формуються в безпосередньо в тканинах нирок і сечовивідних шляхів, а у людей похилого віку в сечовому міхурі. Кількість каменів і їх розмір можуть бути різними, це має відношення до протікання хвороби та індивідуальним особливостям організму хворого.

- нефрит. Нефрит або запальний процес у нирках відноситься до категорії захворювань сечовидільної системи запального походження. Нефрит розвивається через перенесеного раннє захворювання, наприклад, ангіни. Провокує розвиток нефриту переохолодження.

- цистит. Запальний процес сечового міхура може бути інфекційним або неінфекційних. Неінфекційний цистит розвивається через агресивного впливу на слизову оболонку сечового міхура лікарських препаратів за умови їх тривалого вживання, в процесі опіків слизової, при травмуванні оболонки сторонніми предметами, камінням в сечовому міхурі, при ендоскопічному обстеженні, при променевому лікуванні новоутворень жіночої статевої системи, прямого кишечника або безпосередньо сечового міхура.

Етіологія захворювань сечовидільної системи:

- простудні захворювання, переохолодження;

- травми і ушкодження, підняття великої ваги;

- інфекційні захворювання, наприклад, лор-захворювання;

- отруйні речовини і потужні лікарські препарати, інтоксикації;

- хвороби серця і судин, інших внутрішніх органів, мають відношення до системи сечовиділення;

- вагітність, новоутворення, запори та інше.

Симптоми захворювань сечовидільної системи

- скорочення нижче норми кількості сечі через зниження артеріального тиску;

- збільшення числа сечовипускань і кількості сечі за день через розлади роботи підшлункової залози;

- прозора сеча, що виникає в процесі зневоднення організму, цукрового діабету або розлади ниркової функції;

- каламутна рідина сечі, що відрізняється різким запахом - при отруєннях, захворюваннях кишечника або інших внутрішніх органів.

Варто сказати, що нирки є органом , що містить отруйні речовини. І захворювання сечовивідних шляхів звичайно мають відношення до цього. Захворювання сечовивідних шляхів можуть мати гострий та хронічний характер.

У разі гострого запалення відзначаються сильні ріжучі болі в процесі сечовипускання, прискорені позиви з малим об'ємом рідини, хворобливість в області лобка, енурез, хворобливість в області попереку. Сеча може набувати каламутність, бути з домішками крові або гною.

Хронічні захворювання сечовивідних шляхів відрізняються аналогічними проявами, що і гострі форми. Характерні періоди ремісії та загострення. При сильному ураженні тканин нирок відзначаються ціаноз і свербіж.

Для лікування захворювань сечовивідної системи використовуються збори і суміші лікарських трав, які мають протизапальну, знезаражувальним, сечогінну, спазмолітичну і зміцнює властивостями. Крім того, такі гомеопатичні збори нормалізують склад крові і процес гемопоезу, сприяють відтоку жовчі, посилюють потовиділення, приводять у норму метаболічні процеси і зміцнюють імунітет. Основне завдання лікарських трав - нормалізація функцій видільних внутрішніх органів.

36. . Пухлина - (новоутворення, бластома) - це патологічна новоутворена тканина з порушеною регуляцією росту і диференціювання, обумовлених змінами в генетичному апараті клітин. Збільшення об'єму пухлини відбувається внаслідок некоординованого розмноження трансформованих клітинних елементів. Пухлина докорінно  відрізняється від припухлості, при якій місцеве збільшення об’єму наступає внаслідок крововиливу, набряку, накопичення ексудату, запальної проліферації сполучної тканини, кістозних утворень і ін.

Онкоген - це ген, продукт якого може стимулювати утворення злоякісної пухлини. Мутації, що викликають активацію онкогенів, підвищують шанс того, що клітина перетвориться на ракову клітину. Вважається, що гени-супресори пухлин (ДСО) оберігають клітини від ракового переродження, і, таким чином, рак виникає або в разі порушення роботи генів-супресорів пухлин, або при появі онкогенів (в результаті мутації або підвищення активності протоонкогенов, див.нижче).

Багато клітини при появі в них мутацій вступають в апоптоз, але в присутності активного онкогена можуть помилково виживати і проліферіровать. Для злоякісного переродження клітини під дією багатьох онкогенів потрібна додаткова стадія, наприклад, мутація в іншому гені, фактори зовнішнього середовища (наприклад, вірусні інфекції).

38. Печінкова коліка досить часто супроводжує жовчнокам’яну хворобу. Причиною розвитку коліки в першу чергу є камені, які перешкоджають нормальному відтоку жовчі і викликають розтягування міхура.

ФАКТОРИ, провокують виникнення нападу:

- негативні емоції;

- рясна їжа

;- жирна їжа;

- прянощі;

- гострі приправи;

- спиртні напої;

- фізичне навантаження.

У представниць слабкої статі напад досить часто збігається з менструацією або настає вже після пологів.

Ознаки печінкової коліки.

Виникає різка гостра раптовий біль (у більшості випадків в нічні години) в правому підребер’ї. Дуже часто біль віддає в праве плече і лопатку, шию, рідше- в область серця, вона схожа на напад стенокардії. Біль постійна і переймоподібний. Больовий напад триває від кількох хвилин до кількох годин. У хворого спостерігається збудження, підвищена пітливість; він стогне, шкіра його бліда. У період болю пузо роздутий, м’язи черевної стінки напружені. При промацуванні правого підребер’я відзначається різка болючість.

НЕВІДКЛАДНА ДОПОМОГА.

Якщо діагноз не викликає сумнівів, то реально ввести спазмолітики і знеболюючі засоби (розчин атропіну, папаверину, платифіліну). Для посилення терапевтичної дії можна прийняти 2 т. ношпи і 1 т. анальгіну. Якщо коліку не пощастило зняти в домашніх умовах, то хворого потрібно було госпіталізувати.

39. Запалення – складана захисна реакція організму на дію шкідливих агентів, що виробилась протягом тривалої еволюції та являє собою комплекс тканинно-судинних змін. Це один з процесів, що лежить в основі багатьох захворювань, різних за своєю природою. Біологічне значення запалення полягає в перешкоджанні розповсюдженню в організмі хвороботворних агентів, інколи запальний процес сприяє їхньому знищенню.

Причини виникнення запалення можуть бути як зовнішніми (бактерії, їхні токсини, механічні травми, дія хімічних речовин тощо), так і внутрішніми (гематоми, відкладення солей, омертвіння тканин тощо). Також розрізняють гостре, підгостре та хронічне запалення. Гостре запалення зовнішніх покривів тіла проявляється в почервонінні, набряку, підвищенням температури в місці запалення та порушення функцій уражених тканин. При хронічному запаленні, а також запаленні внутрішніх органів спостерігаються не всі ці ознаки. Запалення складається з судинної реакції, альтерації та проліферації. Судинна реакція полягає в короткочасному звуженні артеріол та капілярів, а потім їхнім посиленим розширенням та наповненням (судинна гіперемія). Такі судинні зміни обумовлюються накопиченням в місці запалення речовин, що впливають на тонус судинної стінки (ацетилхолін, гістамін, аденіннуклеотиди). Внаслідок підвищенню проникності стінки судин, в тканини, що їх оточують виходить плазма та лейкоцити (ексудація). На характер ексудативного процесу впливає характерзбудника. Ексудат може бути серозним (сироватка крові), фібринозним (підвищений вміст білка), гнійним, лейкоцитарним (підвищена кількість лейкоцитів), геморагічним (підвищена кількість еритроцитів). В залежності від ексудату розрізняють різні види запалення (серозне, гнійне тощо). Накопичення ексудату обумовлює набряк, внаслідок якого виникає здавлення нервових закінчень та біль. В процесі судинних змін лейкоцити виходять з судинного русла та здійснюють фагоцитоз. Порушення кровообігу в місці запалення призводить до утворення тромбів судин, та стисканню маленьких судин набряком, внаслідок чого затримується розповсюдження шкідливих агентів в організмі.

Альтерація – пошкодження тканин при запаленні обумовлюється зміною їхньої функції та структури, внаслідок чого розвиваються різноманітні процеси від дистрофії донекроза. В такій тканині відбувається прискорений обмін речовин, зокрема надлишкове споживання глюкози при недостачі кисню, що призводить до ацидозу. Порушення обміну речовин викликають підвищення осмотичного та онкотичного тиску.

На фоні ексудації та альтерації починається проліферація – розмноження клітин, найбільш виражена в кінцевих стадія процесу запалення. Потім починається регенераціятканин.

40. 1.    Помістить, за можливості, хворого в окрему кімнату, якщо це зробити неможливо, бажано виділити йому місце біля вікна. 2.    Постіль не повинна бути м`якою. Намагайтеся не користуватися клейонкою, адже вона може визвати подразнення шкіри та спровокувати розвиток пролежнів. Простирадло повинно бути без складок, адже вони також можуть призвести до виникнення пролежнів. 3.    Бажано використовувати декілька легких шерстяних ковдр, ніж одну ватну. 4.    Біля ліжка поставте тумбочку (стілець або табуретку) для ліків, пиття, книжок, тощо. Якщо хворому необхідно приймати ліки суворо по годинах, а ви не в змозі це забезпечити, приготуйте необхідну кількість невеликих стаканчиків, наклейте пластир та укажіть на ньому години прийому. 5.    У узголів’я ліжка бажано розмістити торшер або настільну лампу.

6.    Для того, щоб хворий мав змогу у любий момент визвати вас, придбайте дзвіночок або м’яку гумову іграшку зі звуком (або поставте рядом з хворим пустий скляний стакан з чайною ложкою усередині). 7.    Якщо хворому важко пити з чашки, можна це робити через спеціалізований прилад – поїльник або за допомоги соломинки для коктейлів. 8.    Якщо хворий не здержує сечу або кал бажано (якщо є така можливість)  придбати памперси або пелюшки для дорослих. Або ж можна зробити багато ганчірок зі старої білизни для заміни. Без необхідності не варто використовувати памперси, адже вони не дають дихати шкірі і можуть визвати подразнення та пролежні. 9.    Використовуйте для хворого тільки тонку (нехай стареньку) бавовняну білизну: застібки та зав’язки повинні бути спереду. Приготуйте декілька таких сорочок для заміни. 10.    Провітрюйте кімнату хворого 5 – 6 разів на день при будь-якій погоді по 15 -20 хвилин, укрив його потепліше, якщо на вулиці холодно. Протирайте пил та робить вологе прибирання, за можливості якомога частіше. 11.    Якщо хворий любить дивитися телевізор, слухати приймач, читати -  намагайтеся забезпечити йому це. 12.    Завжди запитуйте, чого бажає хворий, та робіть те, про що він просить. Адже він знає краще, як йому зручно і що потрібно. Намагайтеся завжди поважати його бажання. 13.     Якщо хворому становиться гірше, не залишайте його наодинці, особливо вночі. Можна спорудити ліжко рядом з ним. Включайте нічник, щоб у кімнаті не було темно. 14.    Запитуйте у хворого,  кого б він хотів бачити та звіть до нього саме цих людей, але намагайтеся не перевтомлювати його частими візитами приятелів та родичів.

41. Шлунково-кишкова кровотеча (ШКК) — виділення в просвіт шлунково-кишкового тракту великої кількості крові.

Спостерігається з розширених вен стравоходу, при виразках шлунку та дванадцятипалої кишки, тріщинах та геморої прямої кишки, злоякісних пухлинах, черевному тифі, туберкульозі та інших захворюваннях шлунково-кишкового тракту.

Найрозповсюдженішою причиную кровотеч ШКТ є виразкова хвороба^[1].

При виразці шлунку та дванадцятипалої кишки іноді бувають профузні кровотечі, коли змінена, або не змінена кров виявляється при блюванні (т.з. вміст за типом «кавової гущини») — гематомезіс, також буває випорожнення перетравленої крові — дьогтеподібний рідкий кал (мелена). Але частіше спостерігається незначна прихована кровотеча, при якій кров виявляється тільки при мікроскопічному дослідженні калових мас (реакція Грегерсона, на сьогоднішній день цікава, як етап історії), або макроскопічно — кал дуже темний або чорний. Прихована кровотеча також проявляється явищами недокрів'я: загальна слабкість, запаморочення, блідість шкірних покривів, сильна спрага, ослаблені та часті пульс, дихання, падіння АТ, у тяжких випадках — різні види втрати свідомості (запаморочення, колапс та інш.), шок.

При розширених венах стравоходу (синдром портальної гіпертензії) — блювання свіжою кровю (яскраво-червона). Додатково визначаються синдроми та симптомизахворювання печінки.

43. Ванни — це водні процедури, які приймають з гігієнічною, лікувальною та профілактичною метою. Ванни є загальні, коли у воду занурюють усе тіло, і місцеві — коли занурюють частини тіла. Серед останніх слід виділити половинні, коли вода покриває тіло до попереку; сидячі, або тазові, коли у воду опускають таз, нижню частину живота і верхню частину стегон; ручні — у воду занурюють кисть і передпліччя; ніжні — ступню та гомілку та ін. Перед початком прийняття хворим ванни медична сестра повинна перевіряти готовність ванної кімнати і ванни до проведення.

У механізмі дії ванни важливе значення має вплив на шкіру температурного, механічного і хімічного подразників. Залежно від температури води розрізняють ванни холодні (нижче 20 °С), прохолодні (до 33 "О, індиферентні (34— 36 °С), теплі (37—39 °С), гарячі (понад 40 °С). Тривалість ванн коливається від 3 до 30 хв. Своїм температурним фактором ванни істотно впливають на тепловий обмін організму хворого. При цьому змінюються потовиділення і дихання, перерозподіл крові, подразнення чутливих нервових закінчень шкіри, що сприятливо впливає на роботу всіх органів та систем організму. Прохолодні ванни готують таким чином: спочатку у ванну наливають воду температури 34—35 °С, а потім, додаючи холодну воду, знижують температуру води до необхідного рівня. Коли хворий знаходиться в такій ванні, верхню частину його тулуба розтирають рушником; тривалість ванни З—5 хв. Після ванни хворого витирають зігрітим простирадлом, надягають сорочку, закутують теплою ковдрою і вкладають у ліжко. Для приготування гарячої ванни до води температури 35—36 °С додають гарячу воду, доводячи температуру ванни до необхідного рівня. Після ванни хворого теж витирають рушником і тепло закутують. Під час ванни і після процедури уважно стежать за станом хворого, в першу чергу за пульсом. Гарячі ванни втомлюють хворого, спричиняють загальну слабкість, серцебиття, запаморочення голови і тому повинні бути короткочасними (5—10 хв). Якщо ці явища виникають під час процедури і стають обтяжливими для хворого, його виводять з ванни, голову й обличчя змочують холодною водою. Після гарячої ванни хворий повинен відпочити не менш як 30 хв. Якщо треба продовжити потовиділення, хворого закутують у тепле покривало, а щоб зупинити його, — призначають холодний душ або обливання. Призначають гарячі ванни при хронічних захворюваннях суглобів, захворюваннях периферичних нервів (радикуліт, поліневрит), порушеннях. обміну речовин (подагра), приступах ниркової кольки. Гарячі ванни не можна приймати при серцево-судинних захворюваннях, гіпертензії, схильності до кровотеч, кахексії тощо. Теплі ванни зменшують біль, знімають м'язове напруження, заспокоюють нервову систему, поліпшують сон. Індиферентні ванни не мають значного впливу на організм, вони дають легкий тонізуючий і освіжаючий ефект. Механічна дія ванни полягає в стисненні грудної клітки, внаслідок чого зменшується кількість її дихальних рухів, а також здавленні черевної порожнини.

46. Загальні механізми дії засобів впливу на кровообіг Шкіра виконує найважливіші функції в організмі, тому вона добре постачається кровоносними та лімфатичними судинами, нервами, містить багато рецепторів, за допомогою яких зв'язується з різними органами і тканинами через центральну і вегетативну нервову систему. Тому різні подразнюючі, теплові та холодові засоби, впливаючи на шкіру, можуть діяти на метаболізм та функції різних тканин, органів, організм у цілому. Подразнення периферичних нервових закінчень шкіри викликає рефлекторне розширення або звуження кровоносних судин (як артеріальних, так і венозних) не тільки у шкірі, а й у глибоко розташованих органах (легенях, головному мозку). Наприклад, гірчичник, прикладений на литки, відтягує кров з головного мозку. У разі дії подразнюючих речовин, вакуума, тепла, холоду виникає місцева гіперемія, підсилюється кровообіг у тканинах та органах, що сприяє підвищенню захисних функцій організму, розсмоктуванню запальних процесів, зменшенню спазмів, болю, покращанню метаболізму, секреторної та моторної функцій внутрішніх органів. Тому ці процедури показані при різних запальних та спазматичних процесах, венозному застої, випотах різної етіології.

Гірчичники застосовують при гострих запальних процесах верхніх дихальних шляхів, гострому бронхіті, плевриті, пневмонії, гіпертензії, гіпертонічній хворобі. Крім цього, їх використовують як відволікаючий засіб для зменшення болю, а також як протизапальний засіб. Протипоказання: підвищена чутливість до гірчиці, захворювання шкіри, температура тіла вища ніж 38 °С, легенева кровотеча, злоякісні новоутворення. Банки являють собою скляні посудини з потовщеними краями і напівкруглим дном, об'ємом 30—60 мл. За рахунок створюваного в банці від'ємного тиску (вакуум) вони спричинюють приплив крові й лімфи до шкіри з підлеглих тканин і органів. Внаслідок розриву найдрібніших судин у товщі шкіри утворюються множинні крововиливи. Вилита кров розкладається, продукти її розпаду всмоктуються, в кровоносне русло надходять біологічно активні речовини. Це супроводжується підвищенням життєдіяльності органів і тканин, розсмоктуванням запальних явищ, зменшенням болю.

Показання: запальні процеси органів грудної клітки (пневмонія, бронхіт, плеврит), міжреберна невралгія, міозит, радикуліт. Протипоказання: туберкульоз легень, легеневі кровотечі, різко підвищена чутливість шкіри, кахексія, висока температура тіла, загальне збудження з корчами, підвищена кровоточивість тканин, злоякісні пухлини.

У медичній практиці п'явки застосовують з давніх-давен, переважно з метою крововитягання і як загальний та місцевий протизсідний засіб. З лікувальною метою застосовують-медичні (Hirudo medicinalis) та аптечні (Hirudo officinalis) п'явки, котрі не слід плутати з кінськими п'явками.

Треба знати, що для використання придатні тільки здорові, голодні п'явки. Вони повинні мати такі ознаки: швидко пересуватися у воді, у витягнутому вигляді мати тонке тіло, при дотику води дуже (у 3—4 рази) скорочуються, набуваючи форму яйця; тіло такої п'явки на дотик еластичне, слизьке. Необхідно пам'ятати, що для запобігання передачі через п'явку інфекційних хвороб (гепатит, СНІД) від одного хворого до іншого треба застосовувати п'явку тільки один раз. Звичайно використані п'явки знищують, кидаючи їх у розчин формаліну або нашатирного спирту чи солону воду, а потім викидають їх до каналізації.

Слід пам'ятати, що відривати п'явку від шкіри не можна, тому що при цьому можна відірвати їй щелепу, яка може залишитися" в ранці, або, навпаки, разом зі щелепою п'явки можна відірвати шматочок шкіри хворого. І в тому, і в іншому випадках це призводить до значної кровотечі. Після відпадання п'явок місця їх укусів кровоточать протягом 6 год — однієї доби і довше. Тому на ранку треба накласти тугу ватно-марлеву пов'язку і тримати її протягом доби. Якщо вона просякнулася кров'ю, її треба підбинтувати ватою та бинтом. Після зняття пов'язки, якщо кровотеча припинилася,. слід обробити шкіру 3 % розчином перекису водню і ще на 2—3 доби накласти суху асептичну пов'язку. За цей час ранка звичайно загоюється.

47. Харчові токсикоінфекції – це група гострих інфекційних захворювань, що виникають в результаті отруєння людини піщевими продуктами, що містять вироблені умовно патогенною флорою екзотоксини.

Збудником харчової інфекції можуть бути мікроорганізми різних родів: Klebsiella, Enterobacter, Citrobacter, Serratia, Enterococcus та ін Ці бактерії дуже поширені в природі, в переважній більшості вони входять до складу нормального біоценозу кишечнику людини. Оскільки клінічна картина токсикоінфекції розвивається в результаті впливу не самих мікроорганізмів, а токсичних продуктів їх життєдіяльності, збудник як такої, нерідко, не виділяється. Умовно-патогенні бактерії здатні змінювати Свої біологічні властивості (стійкість до антибіотиків і дезінфікуючих засобів, вірулентні характеристики) в результаті впливу факторів навколишнього середовища.

Токсикоінфекції передаються по фекально-орального механізму переважно харчовим шляхом. Мікроорганізми потрапляють у харчові продукти, де відбувається їх активне розмноження і накопичення. Харчова токсикоінфекції розвивається тоді, коли людина вживає в їжу продукти, в яких утворилася висока концентрація мікроорганізмів. Токсикоінфекції в переважній більшості випадків виникають при вживанні продуктів тваринного походження: м'яса, молочних продуктів, кондитерських виробів з жирними кремами, риби. М'ясо й напівфабрикати з нього (фарш) є основним джерелом клострідіальной інфекції. Деякі способи виготовлення напівфабрикатів і страв, умови зберігання та транспортування сприяють проростання спор і розмноженню бактерій. 

Загальна профілактика токсикоінфекцій полягає в заходи санітарно-гігієнічного контролю на підприємствах і господарствах, чия діяльність пов'язана з виготовленням, зберіганням, транспортуванням продуктів харчування, а так само в закладах громадського харчування, їдальнях дитячих і виробничих колективів. Крім того, здійснюється ветеринарний контроль над станом здоров'я сільськогосподарських тварин. Індивідуальна профілактика полягає в дотримання правил особистої гігієни, зберігання і кулінарної обробки харчових продуктів. Специфічної профілактики, в силу численних видів збудника і широкого поширення його в природі, не передбачено.

49. Правильно організоване харчування хворого не лише за­довольняє потреби організму, але й активно впливає на перебіг захворювання. З огляду на це розроблено систему лікувального харчування, принципи якої широко застосову­ють у лікувальній практиці. Велике значення має кількість вживаної їжі, а також її температура. Остання не повинна перевищувати 60°С і бути нижчою ніж 15°С за винятком спеціальних холодних страв, наприклад холодне молоко або сметана при шлункових кровотечах. Частота прийому їжі не менше ніж 4 рази, а при деяких захворюваннях, зокрема - при виразковій хворобі шлунка та дванадцяти­палої кишки, до 5—6 разів на день.

Таким чином, при організації харчування має значення не лише якісний склад їжі, але й її кількість та режим харчування. Лікувальне харчування побудоване на трьох основних принципах: щадний, коригуючий та заміщуючий.

Лікувальне голодування або метод розвантажно-дієтичної терапії (РДТ) викликає останнім часом пильна увага лікарів, що пов´язане із все більше частою появою у хворих відразу декількох важких захворювань, що іноді сполучаються с зайвою вагою. Лікування таких хворих вимагає призначення великої кількості медикаментів, що іноді чревате ускладненнями, у тому числі алергійними реакціями й стійкістю до медикаментозного лікування.

Лікувальне голодування є прекрасним способом, що робить лікувальний вплив одночасно на багато органів і системи, тому що відновлює обмінні процеси, імунітет, поліпшує загальний стан.

51. Спадкові хвороби — захворювання, обумовлені порушеннями в процесах збереження, передачі та реалізації генетичної інформації. З розвитком генетики людини, у тому числі й генетики медичної, встановлена спадкова природа багатьох захворювань і синдромів, що вважалися раніше хворобами з невстановленою етіологією.

Причини 

В основі спадкових захворювань лежать мутації: генні, хромосомні та геномні. Відповідно до цього всі спадкові хвороби людини можна об’єднати в 4 великі групи:

1. генні (зміни на рівні окремих нуклеотидів),

2. геномні (зміни кількості цілих хромосом),

3. хромосомні (внутрішньо- і міжхромосомні перебудови) і

4. мультифакторіальні (на розвиток хвороби впливають і гени, і фактори навколишнього середовища).

За локалізацією генів, які спричиняють розвиток, спадкові хвороби можна розділити на ядерні та мітохондріальні. Більшість спадкових хвороб людини стосується ядерного спадкового матеріалу.

Людина є носієм одного або декількох патологічних генів, але для того, щоб така наявність виявилася хворобою, необхідний ряд умов. Для моногенних аутосомно- рецесивних захворювань такою умовою є зустріч із іншим носієм мутації в тому ж генні — і в 25% випадків у такої подружньої пари народиться хвора дитина.

Спадкові захворювання викликаються пошкодженням структури і функції генетичного апарату клітини, але не всі з цих пошкоджень успадковуються. Також слід розрізняти спадкові захворювання від уроджених, які з'являються ще в процесі ембріогенезу.

52. Цукро́вий діабе́т — група ендокринних захворювань, що розвиваються внаслідок абсолютної чи відносної недостатності гормону інсуліну, внаслідок чого виникає стійке підвищення рівня глюкози в крові —гіперглікемія. Захворювання характеризується хронічним перебігом і порушенням усіх видів обміну речовин: вуглеводного,жирового, білкового, мінерального і водно-сольового^[1]. Характерними симптомами є невгамовна спрага (полідипсія) та надмірне сечовиділення (поліурія), однак ці симптоми можуть бути слабко вираженими, якщо рівень глюкози в крові підвищений помірно.

У клінічній картині діабету прийнято розрізняти дві групи симптомів: основні та другорядні^[22].

До основних симптомів належать:

1. Поліурія — посилене виділення сечі, внаслідок підвищеного осмотичного тиску сечі за рахунок розчиненої в ній глюкози (в нормі глюкоза в сечі відсутня). Проявляється частим рясним сечовипусканням, в тому числі і в нічний час.

2. Полідипсія (постійна невгамовна жага) — обумовлена значними втратами води із сечею та підвищенням осмотичного тиску крові.

3. Поліфагія — постійний невгамовний голод. Цей симптом викликаний порушенням обміну речовин при діабеті, а саме нездатністю клітин поглинати і переробляти глюкозу за відсутності інсуліну.

4. Схуднення (особливо характерно для діабету першого типу) — частий симптом діабету, який розвивається незважаючи на підвищений апетит хворих. Схуднення (і навіть виснаження) обумовлено підвищенимкатаболізмом білків та жирів через виключенням глюкози з енергетичного обміну клітин.

Основні симптоми найхарактерніші для діабету 1-го типу. Вони розвиваються гостро. Пацієнти, як правило, можуть точно назвати дату або період їх появи.

До вторинних симптомів відносяться малоспецифічні клінічні ознаки, що розвиваються повільно впродовж тривалого часу. Ці симптоми характерні для діабету як 1-го, так і 2-го типу^[23]:

• свербіж шкіри та слизових оболонок (вагінальний свербіж),

• сухість у роті,

• загальна м'язова слабкість,

• головний біль,

• запальні ураження шкіри, що важко піддаються лікуванню,

• порушення зору,

• наявність ацетону в сечі при діабеті 1-го типу