19. Визначення поняття «пухлина». Основні особливості пухлинного росту.

Пухлина - (новоутворення, бластома) - це патологічна новоутворена тканина з порушеною регуляцією росту і диференціювання, обумовлених змінами в генетичному апараті клітин. Збільшення об'єму пухлини відбувається внаслідок некоординованого розмноження трансформованих клітинних елементів. Пухлина докорінно  відрізняється від припухлості, при якій місцеве збільшення об’єму наступає внаслідок крововиливу, набряку, накопичення ексудату, запальної проліферації сполучної тканини, кістозних утворень і ін.

Етіологія Генетична схильність сьогоднішній день беззаперечно доведена наявність в клітинному геномі тварин потенційних онкогенів– протоонкогенів. В клітині їх вже ідентифіковано понад 20. Зформована певна онкогенна програма до певного часу може знаходитися в репресивному стані. Для приведення її до виконання необхідна додаткова дія на клітину. Для пухлин молочних залоз цим фактором є канцерогенна дія естрогенів. У випадку  новоутворення в молочній залозі факторами, що сприяють репресії ділянки, відповідальної за продукування фактору росту і активуючого клітинний поділ, є перш за все естрогени (вони здатні виступати в якості канцерогена). Фактори, що зумовлюють трансформацію клітин, повинні поєднуватися з факторами, які підтримують трансформований фенотип. Пухлини, що ростуть швидко, характеризуються гормонорезистентністю, відсутністю кореляції з особливостями організму, високою автономністю. В зв’язку з цим пухлини молочних залоз відносять до дисгормональних неоплазій. Доброякісні пухлини можуть досягати значних розмірів без вогнищ метастазування. Вони ростуть повільно, екзофітно, або експансивно, розсуваючи прилеглі тканини. В більшості випадків вони мають округлу форму, іноді оточені сполучнотканинною капсулою, поверхня їх гладка, межі чітко контуровані. При видаленні таких пухлин рецидиви виникають рідко. Злоякісні пухлини в більшості випадків інфільтрують прилеглі тканини, зростаються з ними, поверхня їх горбиста, вони часто метастазують, у зв'язку з чим виникають ураження лімфатичних вузлів, розвивається кахексія. Злоякісні пухлини після  видалення можуть рецидивувати. У шкірі, слизових оболонках, внутрішніх органах частіше усього розвиваються пухлини епітеліального походження (плоскоклітинний або базальноклітинний рак, аденома, аденокарценома й ін.). Рак шкіри може утворювати блюдцеподібні виразки. На шкірі слизових оболонках рота). Генералізований папіломатоз -  дуже активне захворювання. В цьому випадку пухлина виділяє чинник гальмування міграції макрофагів, що охороняє її від імунних впливів; одночасно гальмується також кілерна активність.. Карциноми на початку свого росту мають вигляд невеликих потовщень. Пухлини придатків шкіри нагадують невеликі вузлики, що не зростаються з підлягаючою клітковиною. У підшкірній і міжфасціальній клітковині розвиваються ліпоми, міксоми, що мають порівняно м'яку консистенцію, фіброми - більш щільні, іноді дерев'янисті ісаркофіброми - еластичні або щільні. З них найбільш доброякісні - ліпоми, що можуть досягати величезних розмірів, не утворюючи при цьому метастазів і не проявляючи інфільтративного росту. Пухлини внутрішніх органів часто обумовлюють загальні симптоми відповідних уражень (наприклад, рак сечового міхура супроводжується порушеннями сечовиділення, рак нирок - уремією, пухлини кишок - їхньою непрохідністю і т.п.). У сім’яниках тварин часто розвиваються ракові пухлини, які протікають у вигляді сіменом (пухлини зі сперматогенного епітелію),або саркомоподібні (лейдігіоми – пухлини  клітин Лейдіга, які продукують статеві гормони). Пухлини кісток протікають як остеоми (відносно доброякісні) або остеосаркоми(злоякісні новоутворення) Ураження селезінки, печінки, лімфатичних вузлів, лімфоїдного апарату слизових оболонок часто є ознаками лейкозу. За клінічними ознаками розрізняють три періоди злоякісного росту: перший - ріст у первинному вогнищі, другий - ріст пухлини з метастазами в найближчий регіонарний лімфатичний вузол, третій - утворення метастазів не тільки в лімфатичних вузлах, а й у різних внутрішніх органах і навіть у віддалених тканинах  (генералізація). В останньому випадку нерідко розвивається пухлинна кахексія.

21. Адаптація – сукупність особливостей певного біологічного виду, що забезпечують його функціональну стійкість при зміні умов середовища, в яких існує цей вид. Розрізняють три типи пристосувально-адаптивної поведінки живих організмів: · втеча від несприятливого подразника; · пасивне підкорення йому; · активна протидія за рахунок розвитку специфічних адаптивних реакцій. Біологічна суть активної адаптації полягає у встановленні та підтримці гомеостазу, який дозволяє існувати в змінному навколишньому середовищі. Гомеостаз - динамічна стабільність складу внутрішнього середовища і показників діяльності різних систем організму, що забезпечується регуляторними функціями. Як тільки навколишнє середовище змінюється, або змінюються будь-які суттєві його компоненти, організму необхідно змінювати і деякі константи своїх функцій. Гомеостаз у відомій мірі перелаштовується на новий рівень, більш адекватний для конкретних умов, що і є умовою адаптації. Можна уявити адаптацію як довгий ланцюжок реакцій різних систем, з яких одні повинні видозмінювати свою діяльність, а другі регулювати ці видозміни. Оскільки основою основ життя є обмін речовин –метаболізм, безперервно пов’язаний з енергетичними процесами, адаптація повинна реалізуватися через стаціонарну пристосовану зміну метаболізму і підтримання такого рівня, який відповідає і найбільш адекватний новим зміненим умовам. Метаболізм може і повинен адаптуватися до змінених умов існування, але процес цей відносно інертний. Стійкій, направленій зміні метаболізму передують зміни в системах організму, що мають службове значення. До них відносяться кровообіг і дихання. Ці функції першими включаються в реакції, які визиваються дією зовнішніх факторів. Слід відмітити рухову систему, яка з однієї сторони базується на метаболізмі, з другої – керує метаболізмом в інтересах адаптації. А самі зміни рухової активності служать суттєвою ланкою адаптації. Особлива роль в адаптивному процесі належить нервовій системі та залозам внутрішньої секреції з їх гормонами. Гормони гіпофіза і кори наднирників викликають початкові рухові реакції і одночасно зміни кровообігу, дихання і т.д. Зміни діяльності цих систем є першою реакцією на сильне подразнення. Ці зміни запобігають стаціонарним змінам метаболічного гомеостазу. Таким чином, на початкових стадіях дії на організм змінених умов відмічається інтенсифікація діяльності всіх систем органів. Цей механізм забезпечує на перших етапах існування організму в нових умовах, але енергетично не вигідний, не економічний і лише готує основу для іншого, більш стійкого і надійного тканинного механізму, який призводить до раціональної для даних умов перебудови службових систем, які функціонують в нових умовах і поступово вертаються до нормального вихідного рівня діяльності

22. До основних симптомів, які спостерігаються при захворюваннях органів дихання є: кашель; задишка; кровохаркання; біль у грудній клітці.

Кашель(tussis) відноситься до найбільш частих ознак захворювання органів дихання. Він є складним рефлекторним процесом видалення вмісту дихальних шляхів – харкотиння, слизу, крові, сторонніх тіл. Кашель виникає в результаті запального, хімічного, механічного, термічного подразнень кашлевих рецепторів, які розміщені в трахеї, бронхах, гортані, на листках плеври..

Задишказа своїм проявом може бути суб’єктивною і об’єктивною або одночасно суб’єктивною та об’єктивною. Під суб’єктивною задишкою розуміють суб’єктивне відчуття хворим затрудненого дихання (при неврозі, істерії, метеоризмі). Під об’єктивною задишкою розуміють зміну частоти, глибини, ритму дихання, порушення співвідношення між фазами вдиху та видиху і визначається об’єктивними методами дослідження.

23. Відкриті травми живота Найбільш частим видом травми живота в мирний час є пошкодження внаслідок механічного впливу. За механізмом травми розрізняютьвідкриті і закриті пошкоджень я. Відкриті ушкодження (поранення) живота поділяються на проникаючі і не проникають у черевну порожнину. Вони наносяться холодним, вогнепальною зброєю та ін і в діагностичному плані, як правило, утруднень не викликають.

При сліпих пораненнях розміри і локалізація вхідного раневого отвору зазвичай малоінформативні для визначення обсягу та локалізації внутрішнього ушкодження. При наскрізних пораненнях знання топографії внутрішніх органів можуть підказати можливий варіант пошкодження, проте точну відповідь дає лише ревізія рани при її первинної хірургічної обробки, під час якої необхідно визначити, пошкоджена чи ні очеревина. При її ушкодженні проводиться стандартна лапаротомія. Загальний стан хворого зазвичай тяжкий або вкрай тяжкий. На тлі пошкодження кровоносних судин і кровотечі швидко формується клініка гіповолемічного шоку . Іноді з рани можуть випадати внутрішні органи, найчастіше сальник і петлі кишечника. При наявності абдомінальної-торакального поранення з пошкодженням діафрагми і легкого відзначається задишка, можливі симптоми відкритого пневмотораксу 

Медична допомога:

2.При відкритій травмі живота – внутрішньовенна анестезія кетамiном 3-5 мг/кг із дiазепамом або седуксеном 0,2-0,3 мг/кг,  при випадiнні внутрішніх органів – їх не вправляти, накрити стерильною серветкою або простирадлом, змоченими теплим стерильним розчином фурацiллiнy або 0.9% розчину натрію хлориду.

3.При явищах абдомінального шоку - протишокова терапія.

4.Госпіталізація до хірургічного відділення.

24. Поняття" реактивність "означає відповідь організму на ті чи інші внутрішні чи зовнішні подразненняння. Серед механізмів реактивності важливу роль відіграють нервова й ендокринна системи. Дані онто- й філогенезу показують, що становлення реактивності пов'язане з удосконаленням цих систем. Наприклад, відомо, що під час глибокого сну і в стані наркозу уражуваність організму електричним струмом менша, ніж у стані неспання. На прикладі зимової сплячки тварин добре демонструється роль нервової системи в імунологічній реактивності та резистентності проти інфекцій.

Відомо також, що при гіперфункції щитовидної залози перебіг запалення більш бурхливий, а при гіпофункції — млявий. Значно знижується реактивність при захворюванні на цукровий діабет (тривале загоювання ран, піодермія, часто приєднується туберкульоз) .

Важливу роль у реактивності відіграє сполучна тканина, елементи якої беруть участь в імунних реакціях, фагоцитозі, забезпечують загоювання ран, мають бар'єрну функцію. Велике значення в реактивності мають умови зовнішнього середовища. Так, при підвищенні температури тіла реактивність підвищується навіть у холоднокровних.Зниження температури тіла підвищує стійкість проти гіпоксії, дії механічних факторів. Наприклад, при голодуванні першими зникають алергічні реакції, а потім пригнічується імунітет.

Різка зміна погоди, пора року і клімат також визначають стан реактивності й резистентності.

До факторів зовнішнього середовища, які впливають на людину, відносяться також соціальні. Прикладом соціального опосередкування реактивності у людини є виникнення нових видів зв'язку типу людина — машина, коли людина вводиться у виробничий процес. Порушення роботи цієї системи, наприклад відставання людини від темпів виробничого процесу, може стати причиною психічних розладів. Порушення мікросоціальних відносин на роботі, в сім'ї може призвести до розвитку невротичних станів, людина починає неадекватно реагувати на соціальне та біологічне середовище, що її оточує.

Важливим механізмом реактивності, що склався еволюційно, є біологічні бар'єри. Це спеціалізовані тканинні структури, які захищають організм або окремі його частини від патогенних впливів навколишнього середовища і забезпечують збереження гомеостазу.

25. Бронхіальна астма - хронічна запальна хвороба дихальних шляхів, яка характеризується оборотною бронхіальною обструкцією і гіперактивністю бронхів.

Запальна природа хвороби, яка пов'язана з впливом специфічних і неспецифічних факторів, виявляється в морфологічних змінах стінки бронхів - інфільтрації клітинними елементами, по-перше еозинофілами, дисфункції війок мірнательного епітелію, деструкції епітеліальних клітин, аж до десквамації, дезорганізації основної речовини, гіперплазії і гіпертрофії слизових залоз і келихоподібних клітин.

У запальному процесі беруть участь також інші клітинні елементи, у тому числі жирові клітини, лімфоцити, макрофаги. Тривалий перебіг запалення приводить до необоротних морфофункціональних порушень, які характеризуються різким потовщенням базальної мембрани зі зміною мікроциркуляції, і склерозу стінки бронхів.

Бронхіальна астма проявляється запаленням і тимчасовою непрохідністю дихальних шляхів і з'являється на тлі підвищеної збудливості дихальних шляхів у відповідь на різноманітні впливи.

Бронхіальна астма може бути і неалергічної природи - наприклад, після травм головного мозку або з причини ендокринних порушень. Але все-таки в переважній більшості випадків бронхіальна астма є алергічним захворюванням, коли у відповідь на вплив алергену виникає спазм бронхів, що проявляється задухою.

Відрізняють інфекційно-алергічну і неінфекційно-алергічну форми бронхіальної астми.

Інфекційно-алергічна бронхіальна астма формується на тлі попередніх захворювань дихальних шляхів( фаренгіт, пневмонія, бронхіт, ангіна). У такому випадку аллергеном є мікроорганізми. Інфекційно-алергічна бронхіальна астма є найбільш відомою формою бронхіальної астми, на її частину припадає понад 2/3 всіх випадків захворювання.

При неінфекційно-алергічній формі бронхіальної астми алергеном можуть бути різноманітні речовини як неорганічного, так і органічного походження, вуличний або домашній пил, пилок рослин, перо, вовна і лупа тварин та людини, харчові алергени (цитрусові, суниця, полуниця), лікарські речовини ( антибіотики, особливо пеніцилін, вітамін В1, аспірин, пірамідон та інші ліки), хімічні речовини (найчастіше викликають астму формалін, пестициди, ціанамід, неорганічні солі важких металів та інші елементи). При появі неінфекційно-алергічної бронхіальної астми вагоме значення має спадкова схильність.

Типові симптоми бронхіальної астми:

- свистячий подих, зрідка чутний на відстані;

- непродуктивний кашель;

- задишка різної інтенсивності;

- напади ядухи з відчуттям "нестачі повітря" (часто відзначаються в нічний час, що викликає раннє пробудження).

Є й інші ознаки, які виявляються при обстеженні.

ПМД:

При легких нападах задухи слід забезпечити якомога швидше приплив свіжого повітря і заспокоїти хворого, допомогти йому скористатися протиастматичними засобами, зокрема інгалятором, який він повинен мати вдома. Можна також дати ефедрин у пігулках (1 -2 таблетки по 0,025 г), або еуфілін (0,1-0,15 г), або їх аналоги. Переважно з медикаментів ті, що найкраще допомагають хворому (зазвичай він сам каже, які саме). Є широкий вибір ліків, що володіють бронхолітичних ефектом. До таких бронхорасширяющим препаратів належать: сальбутамол (Віталіна, асталін, сальбен, сальтос) і фенотерол (беротек). Знаходяться в інгалятора, вони мають виражений антібронхоспастіческім ефектом, а також і протизапальну. Такі аерозольні балончики треба мати завжди при собі, залишаючи будинок, бо вони можуть терміново знадобитися. У більш важких випадках слід зробити ін'єкцію еуфіліну або адреналіну (1 мл того чи іншого) підшкірно. При цьому треба переконатися, що хворий раніш приймав ці препарати і добре їх переносить. Якщо приступ задухи не припиняється, а хворий почуває себе все гірше і гірше, необхідно звернутися за допомогою до лікаря. У важких випадках викликати «швидку допомогу».

26. Початковим етапом травлення є травлення в ротовій порожнині. Перетирання їжі відбувається за допомогою пережовування 32 зубами, змочування слиною, оброблення ферментами — амілазою і мальтазою, які розщеплюють крохмаль. Пережовування кожної порції їжі має тривати приблизно 20 с.

Травлення в шлунку відбувається завдяки шлунковому соку, якого утворюється 1,5-2 л за добу. Сік містить соляну кислоту (до 0,5%) та ферменти — пепсин, хімозин і ліпазу.

Травлення в тонкому кишечнику. 12-пала кишка має довжину до ЗО см. До неї надходять соки бруннерових і ліберкюнових залоз кишечнику, підшлункової залози, жовчі з печінки. За добу у людини утворюється 1500-2000 мл підшлункового соку. Він починає виділятися через 2-3 хв. після прийому їжі та продовжується 6-14 год., що залежить від складу й кількості спожитого. Регулюється виділення цього соку нервовою системою (складнорефлекторна фаза) і гуморально (секретином).

Особливістю травлення в тонкому кишечнику є те, що найбільш активно розщеплюються поживні речовини не в порожнині кишок, а на поверхні їхніх стінок (мембранне, контактне або пристінкове травлення), тому слиз на них фіксує багато ферментів, що сприяє кращому перетравленню.

Велике значення для травлення має моторика кишечнику (перистальтика), яка регулюється нервовою системою і гуморально, але гладенькі м'язи кишок здатні до автоматизму. Поверхня слизової оболонки тонкого кишечнику має багато ворсинок і мікроворсинок, необхідних для кращого всмоктування поживних речовин.

Травлення в товстому кишечнику. Слизова оболонка цієї частини кишечнику не містить ворсинок, але є багато залоз, які виділяють багато слизу. Проте для хар-четравлення товстий кишечник має велике значення, тому що у ньому багато мікроорганізмів, які викликають бродіння вуглеводів та гниття білків, розщеплюють частково рослинну клітковину.

Моторика товстого кишечнику, як і тонкого, має перистальтичну природу, але вона дещо повільніша у порівнянні з тонким кишечником. Тут формуються калові маси, їхнє видалення, тобто спорожнення товстого кишечнику або дефекація (від <іеіаесаідо — очищення), відбувається через зростання механічного тиску на оболонку прямої кишки.

27. Кожна структурна одиниця організму виконує безліч специфічних для неї життєво необхідних функцій, сукупність яких формує загальні властивості організму. Зрозуміти кожну функцію окремої структурної одиниці організму, органа чи тканини можна лише в тому випадку, коли чітко уявляєш загальні властивості організму в цілому.

Обмін речовин і енергії — сукупність перетворень речовин і енергії у живих системах, а також обмін речовинами та енергією між живою системою і навколишнім середовищем, що є головною умовою і ознакою життя. Обмін речовин полягає у надходженні із зовнішнього середовища різних речовин, засвоєнні їх, використанні організмом і виділенні продуктів розпаду.

Складається він із двох пов'язаних між собою процесів: асиміляції і дисиміляції. Засвоєння клітинами речовин, що надходять ззовні і стають складовою частиною їх структур, називають асиміляцією, тоді як розщеплення складовою частиною їх структур, називають асиміляцією, тоді як розщеплення складних органічних сполук на більш прості— дисиміляцією. Внаслідок дисиміляції звільняється та потенціальна енергія, яка знаходиться у міжатомних зв'язках складних органічних сполук. Вона використовується клітинами для своїх потреб.

Коли йдеться про обмін якихось конкретних речовин, то використовують термін метаболізм. Метаболізм складається з анаболізму — утворення і катаболізму — руйнування певних молекул Для визначення різних сторін обміну речовин існують ще поняття: пластичний обмін — утворення специфічних для клітин речовин із продуктів, що надходять з навколишнього середовища; енергетичний обмін — звільнення енергії внаслідок розпаду органічних сполук.

Подразливість — здатність клітин відповідати на подразнення шляхом переходу із стану фізіологічного спокою в стан активної діяльності. Це одна з форм прояву загальної властивості матерії — відображення. Воно забезпечує цілісність організму і його пристосування до умов життя. Подразливість пов'язана з особливостями будови клітинної мембрани, а саме з окремими білками-рецепторамн її поверхневого шару, які мають стереохімічну спорідненість до певних хімічних речовин або фізичних факторів навколишнього середовища. Фізико-хімічні зміни на мембрані клітини викликають відповідні зміни в органелах цитоплазми, проявами яких є специфічні реакції клітин. Вони починаються зміною конформації (форми молекули) білків-рецепторів у місці дії подразника і проявляються іонними рухами на мембрані, які передаються на внутрішньоклітинні структури.

Останні відповідно реагують на інформацію, яка надійшла з мембрани. Таким чином, розрізняють подразнення як місцеву реакцію на зміни, що виникли під дією подразника, і збудження, тобто реакцію всієї клітини на дію подразника.

Отже, відповіддю на будь-яке подразнення завжди буде зміна форми молекул білків — їхньої конформації. Вона може проявлятись у вигляді тропізмів, тобто однобічного руху цитоплазми клітини або всієї клітини у бік подразнення, і таксисів, тобто руху всього тіла або рефлекторної рухової реакції.

У процесі еволюції на рівні організму ускладнюються форми збудливості, з'являються специфічні апарати відображення — аналізатори і як наслідок удосконалюються інформаційні процеси і активна діяльність. На клітинному рівні збудливість проявляється у формі тропізмів і таксисів, на рівні організму — у формі рухових рефлексів, доцільності поведінки — інстинктів і розумової поведінки.

Саморегуляція — це здатність організму автоматично підтримувати свій хімічний склад, цілісність структур і функції на всіх рівнях організації організму.

На клітинному рівні регулюється ступінь перетворення макромолекул,

органел, а також включення процесів відновлення. Необхідно пам'ятати, що процеси катаболізму і анаболізму різні не лише за напрямком, а й за своїми механізмами. Саморегуляція — це те, що їх пов'язує в єдиний процес, який ми ще не знаємо досконало. Добре відомі механізми анаболічних процесів, що полягають у біологічному синтезі органічних сполук, які спрямовуються ферментами. Ферменти за своїм походженням є білками. Тому регуляція кількості білків, необхідних у даний час, зводиться до регуляції синтезу певних ферментів та їхньої діяльності. Біосинтез ферментів здійснюється клітинними механізмами регуляції, загальна схема яких ДНК>РНК>білок. Суть його полягає у тому, що у необхідний час запускається у дію весь ланцюг, а коли необхідного білка буде досить, робота ланцюга припиняється.

На рівні фізіологічних систем органів і цілісного організму підтримання хімічної сталості тканин, їхньої структурної будови і функцій здійснюється нервовими і гуморальними механізмами регуляції. Для регуляторних механізмів організму будь-якого рівня організації загальний принцип дії однаковий. Він полягає у прямому впливі на механізм, що запускає реакцію, і в зворотному — на механізм, що зупиняє або пригнічує її.

Саморепродукція. Живі системи на будь-якому рівні організації мають здатність до самовідновлення, або розмноження. На рівні організму цей процес має перервний характер, бо тільки через деякий час дорослий організм народжує новий — молодий. Так продовжується життя виду як одиниці біосистеми. Самовідновлення в самому організмі носить безперервний характер і відбувається на молекулярному та клітинному рівнях.

28. Ревматизм або Ломець  — захворювання запального характеру, пов'язане із стрептококовою інфекцією. Проявляється перш за все ураженням серця (із виникненням вад), суглобів, рідше — нервової системи та інших внутрішніх органів. Хвороба протікає із загостреннями, яким за 1-2 тижні передує ангіна або фарингіт.

Виникнення ревматизму пов'язують з бета-гемолітичним стрептококом групи А. Важливе значення у етіології ревматизму надається також генетичній схильності.

У патогенезі ревматизму суттєве значення надається алергії та аутоалергічним механізмам.

Сучасною теорією патогенезу ревматизму є токсико-імунологічна. У патогенезі ревматизму є важливими 3 аспекти:

• особливості збудника захворювання,

• особливості взаємодії стрептококу групи А і організму людини та

• особливості людського організму, в якому розвивається недуга.

У хворих затяжними та безперервно рецидивуючими формами ревмокардиту ураження серця має алергічну інфекційно-токсичну або вірусну природу. Вважається, що сенсибілізуючі агенти (стрептококи, віруси, неспецифічні алергени і т.д.) на перших етапах захворювання викликають алергічне запалення серця з утворенням аутоантигенів до його тканин та подальший розвиток аутоімунного процесу.

Так, стрептококи виробляють речовини, які мають виражений кардіотоксичний вплив, які здатні пошкоджувати лізосомальні мембрани, основну речовину сполучної тканини. Наявність антигенної спільності між стрептококами і кардіоміоцитами призводить до активації автоімунного механізму – появи автоантитіл до міокарду, антигенним компонентом сполучної тканини – глікопротеїдам, протеогліканам. Утворюються імунні комплекси, поглиблюється запалення.

Клініка 

Найтиповіший прояв ревматизму є ураження серця. Можуть уражатися будь-які оболонки серця та їхні поєднання:

• ревматичний міокардит (найчастіша форма ревмокардиту)

• ендокардит

• ендоміокардит

• перикардит

• панкардит

До ревматичного процесу можуть долучатися

• судини з розвитком ревматичного вісцеріту (особливо нефриту), а також менінгіту, енцефаліту, периферійного артеріїту (часто судин кінцівок);

• суглоби (ревматичний поліартрит);

• шкіра (ревматичні вузлики, кільцева або вузликова еритема, крапивниця та ін.);

• легені та плевра (ревматична пневмонія, плеврити).

У дітей, особливо у дівчат, ревматизм може протікати за типом патогномоничної "нервової форми" - малої хореї.