4. Аналіз міжнародного досвіду у вирішенні поставлених в дипломній роботі завдань та стандартів iso.

Зараз як на Україні, так і за кордоном Інтернет стає активним учасником життя людини. Звичайно, на Заході це виявляється більше: там уже навіть ставлять експерименти з людьми, що повинні цілий рік жити на самоті і тільки комп’ютер та Інтернет покликані розважати їх.

У світовій практиці виділяють два типи регулювання комунікаційної діяльності: жорстке регулювання (правовий контроль) та саморегулювання (добровільний контроль). Жорстке регулювання передбачає державне втручання та правову відповідальність. Цей вид регулювання характеризується наявністю законів щодо стимулювання збуту, наприклад, Закон«Про комунікації» (США), Закон Рекламної практики (Бельгія) та ін. Але одним з показників розвитку ринку вважають наявність системи саморегулювання, коли відносини, які виникають у процесі комунікаційної діяльності, регулюються без залучення сторонніх механізмів [12].

Головна перевага юридичного контролю полягає в його універсальності. Вимоги законів поширюються на всі сфери життя і мають силу виняткової неупередженості до всього. А саме цього не можна досягти через систему саморегулювання. Будь-які правові обмеження викликані несправедливим або неетичним комунікаційним впливом на суспільство, яке через послуговування законами зобов’язане вдаватись до необхідного захисту.

Саморегулювання в рекламі здійснюється незалежними,професійними, галузевими організаціями, які у змозі вплинути на якість конкурентного середовища, встановлюючи стандарти бізнес-етики, ділового обороту, що не входять у законодавче поле. Добровільні об’єднання створюються для представництва й захисту інтересів своїх членів, висування вимог дотримання усіх норм у рекламній діяльності й забезпечення контролю їхнього виконання. Вони пред’являють до учасників конкретного ринку більш жорсткі вимоги за якістю надаваних послуг і/або виробленої продукції, ніж це передбачено державним регулюванням.

Маркетингові комунікації в країнах — членах Європейського Союзу (ЄС) контролюються внутрішніми законами, національними саморегулюючими організаціями, а також законодавством ЄС, в основу якого покладено засади допоміжності та пропорційності. Це означає, що, по-перше, рішення мають ухвалюються на найнижчому рівні, бо саме таким чином досягаються ефективні результати, і по-друге, будь-яка дія з боку ЄС не повинна виходити за межі необхідного. Законодавство Європейського Союзу представлено у двох формах — директиви і розпорядження.

Системи саморегулювання в країнах ЄС. Саморегулювання в Європі працює на базі національних систем і національних кодексів. Останні дуже схожі, чим зобов’язані привабливості ідей Кодексів маркетингової практики (the Codes of Marketing Practice), які були розроблені Міжнародною торговою палатою (the International Chamber of Commerce) [12].

Координуючим органом виступає Європейський Альянс зі стандартів у галузі реклами (the European Advertising Standards Alliance — EASA). В 1998 р. Альянс об’єднував 25 установ саморегулювання реклами у 22 країнах (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Німеччина, Південна Африка, Португалія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція, Швейцарія; Нова Зеландія і Південна Африка — як асоційовані члени).

Найбільш вдалим прикладом є Британська система саморегулювання, основою якої є Британський Кодекс з реклами та стимулювання збуту.

У Великобританії діє понад 150 законодавчих актів, наказів і розпоряджень, спрямованих на регулювання маркетингових комунікацій.

Практика реклами та просування в цілому перебувають тут під впливом законів такого спрямування:

• закони, що торкаються будь-якого виду фахової діяльності, такі, як закон про контракт і авторське право;

• деякі закони, що вважаються специфічно рекламними, — ті, що регулюють рекламу теле- і радіомовлення;

• закони щодо певних аспектів у торгівлі — на зразок таких, як публікування інформації, розкриття продуктових складників на упаковці тощо;

• закони, що мають спеціальну мету — скажімо, контроль у сфері ігрового бізнесу, простежування грошових позикових операцій — і в яких детально розроблені положення стосовно будь-якої комунікації.До важливих британських законодавчих обмежень можна віднести:

• Акт торгових характеристик 1968 року (the Trade Descriptions Act),

• Акт захисту інформації 1984 року (Data Protection Act),

• Акт захисту прав споживача 1987 року (the Consumer Protection Act).

Британську систему саморегулювання названо «найбільш розвиненою й ефективною системою саморегулювання в світі». Вона включає рекламодавців і промоутерів, засоби масової інформації, торговельні організації, професійні рекламні агенції, а також організації зі стимулювання продажу. Така система визнана урядом і розглядається судовою інстанцією як така, що забезпечує ефективне доповнення до британського та євросоюзних правових актів.

Кодекси, якими послуговуються в роботі, дістали назву Британських кодексів реклами і стимулювання збуту (the British Codes of Advertising and Sales Promotion). Практично це означає, що їх робота включає класичну рекламу(окрім теле- і радіореклами) та деяку діяльність з прямого маркетингу.

Великобританія не має уніфікованої сукупної правової норми щодо стимулювання збуту, хоча декілька британських законів торкаються таких питань. Закон захисту прав споживача в цілому проводиться в життя посадовими особами місцевих Управлінь зі стандартів у сфері торгівлі, що діють приблизно при сотні місцевих державних департаментів зі стандартів у цій сфері; останні координуються Центральним офісом справедливої торгівлі (the Central Office of Fair Trading) [12].

Більшість держав-членів Європейського Союзу — мають схожу з британською систему саморегулювання. Основними принципами Європейського Кодексу практики стимулювання збуту є законність, безпека та повага до особи, що отримує економічну вигоду.

Світовий досвід розвитку рекламних послуг свідчить, що в умовах кризи Інтернет може надавати самий ефективний (за можливостями та вартістю) спосіб фокусованого впливу на цільову аудиторію. При цьому фокусування можливе як за індивідуальними (профіль діяльності, місце проживання тощо), так і за поведінковими (час роботи в Інтернеті, введення певних ключових слів тощо) характеристиками користувача.

Міжнародна стандартизація

Стандарти серії ISO 9000 і ISO 14000 – це пакет документів по забезпеченню якості і управлінню довкіллям, підготовлений членами міжнародної делегації, відомої як “ISO / Технічний Комітет 176” (ISO / TC 176). Стандарти серії ISO 9000 сприяють забезпеченню якості при проектуванні, розробці, виробництві, монтажі і обслуговуванні продукції, а ISO 14000 – охороні довкілля і запобіганню забрудненням разом із забезпеченням соціально-економічних потреб самого підприємства.

Система стандартів ISO 14000, на відміну від багатьох інших природоохоронних стандартів, орієнтована не на кількісні параметри (об'єм викидів, концентрації речовини і т.п.) і не на технології (вимога використовувати або не використовувати певні технології, вимога використовувати "якнайкращу доступну технологію"). Основним предметом ISO 14000 є система екологічного менеджменту - environmental management system, EMS). Типові положення цих стандартів полягають в тому, що в організації повинні бути введені і дотримуватися певні процедури, повинні бути підготовлені певні документи, повинен бути призначений відповідальний за певну область. Основний документ серії - ISO 14000 не містить ніяких "абсолютних вимог" до дії організації на оточуючу середовище, за винятком того, що організація в спеціальному документі повинна оголосити про своє прагнення відповідати національним стандартам.

Такий характер стандартів обумовлений, з одного боку, тим, що ISO 14000, як міжнародні стандарти, не повинні вторгатися в сферу дій національних нормативів. З другого боку, попередником ISO є "організаційні підходи" до якості продукції, (наприклад, концепція "глобального управління якістю" - total quality management), згідно яким ключем до досягнення якості є вибудовування належної організаційної структури і розподіл відповідальності за якість продукції.

Процес гармонізації міжнародних та національних стандартів у цілому має сприяти полегшенню здійснення міжнародної економічної діяльності національними суб’єктами господарювання, з одного боку, а з іншого − використання теоретичних аспектів міжнародної стандартизації покликане забезпечити підвищення якісно-кількісних показників розвитку економічної системи України загалом.

Використання гармонізованих стандартів суб’єктами господарювання в екологічній сфері сприятиме і виконанню міжнародних вимог щодо охорони навколишнього середовища, і підвищенню конкурентоспромжності продукції.

З огляду на це, потрібно розробити загальнонаціональну стратегію переходу до гармонізованих стандартів екологічного менеджменту на регіональному та національному рівнях. Розгляд цього питання в регіональній площині пов’язаний і з диференціацією екологічного становища окремих регіонів, і порівняно ефективнішим механізмом реалізації подібної стратегії в цьому випадку.

У своїй діяльності підприємство безпосередньо опирається на вимоги міжнародних стандартів ISO 9001:2008 та ISO 14001:2009, що полягають в:

− аналізі й удосконаленні інтегрованої системи менеджменту;

− покращенні інфраструктури підприємства з урахуванням вимог законодавства у сфері охорони навколишнього середовища;

− проектуванні й удосконаленні конструкцій ДТЗ, які спрямовані на енергозбереження, підвищення їх екобезпечних якостей;

− у провадженні сучасних екологічно чистих та енергозберігаючих технологій та обладнання;

− періодичному навчанні та підвищенні кваліфікації персоналу.

Виконання завдань досягається способом виділення потрібних ресурсів; підбору, підготовки і перепідготовки кадрів; інформаційного забезпечення; постійного удосконалення технологій та конструкції продукції; упровадження системи екологічного моніторингу на основних джерелах викидів.

Стандарт ІSO 15489 стосується керування документами всіх видів та на всіх носіях створених або отриманих організацією (державною і недержавною) в процесі її діяльності, а також фізичними особами (суб'єктами підприємницької діяльності), які зобов'язав створювати та використовувати документи. Він визначає обов'язки організації під час реалізації процесів документування, надає рекомендації щодо розроблення політики керування документацією в організації та пов'язаних з нею процедур, систем і процесів, а також щодо розроблення та впровадження систем документації.

Актуальність запровадження європейських стандартів у систему української моделі роботи з документами (управління документацією) продиктована необхідністю міжнародної уніфікації та стандартизації іноформаційних процесів. Саме ці реалії зумовили потребу вироблення єдиного міждержавного стандарту з управління документацією ІSO 15489-2001 «Інформація та документація – Управління документацією» (ІSO 15489- 2001 Information and documentation – Records management), який був прийнятий у 2001 р. Міжнародною організацією із стандартизації і в якому управління документацією трактується як галузь управління, що відповідає за ефективний та систематичний контроль зі створенням, прийманням, зберіганням, використанням, передаваням на зберігання та вилученням для знищення документів, включаючи процеси відбору та зберігання в документальній формі свідчень і інформації про ділову діяльність [3].

Відповідно до вимог стандарту ISO 15489-2001, обов’язки та права в галузі управління документацією розподіляються між всіма співробітниками, для яких створення документів є частиною їх праці, і відображаються у відповідних посадових інструкціях.

Найважливішою метою визначення відповідальності, повноважень та взаємин у сфері роботи з документацією є створення і збереження системи правил щодо управління документами, яка б ураховувала не тільки внутрішні вимоги, але й вимоги зовнішніх зацікавлених осіб [5, с. 51].

Таким чином, у сфері діловодства необхідно подальше вивчення можливостей застосування в Україні стандарту ІSO 15489-2001«Інформація та документація – Управління документацією». Також необхідно здійснити перегляд нормативів, які діють на міждержавному, державному, міжгалузевому рівнях управління, запроваджувати стандартизацію та уніфікацію управлінських процедур та технологій. Суттєвим є і виокремлення управління документацією в окрему сферу діяльності, самостійну функцію державного управління, яка потребує власного механізму державного регулювання.