33) Казки про тварин.Тотемічні вірування словян у казках про тварин.

Казки про тварин виникли дуже давно. Як і дитячі пісні, календарна

поезія, вони значною мірою пов’язані з хліборобською працею, життям і

побутом людей. Тема їх – здебільшого тема моралі. Як правило, невеличкі

за обсягом, казки цієї групи лаконічно і дотепно розповідають про

звичайні події життя, засуджують вади людського характеру, водночас

знайомлять з особливостями поведінки, зовнішнім виглядом тварин.

Типовою ознакою казок про тварин є те, що дійовими особами у них

виступають переважно звірі або птахи. Образи тварин певною мірою

стереотипні. Так, Вовк – найчастіше сильний, жорстокий, проте незграбний

і не дуже розумний; Ведмідь – сильний, працьовитий, настирливий, добрий,

вайлуватий; Лисиця – гарна й розумна, проте хижа, підступна, жорстока й

брехлива; Заєць – полохливий, знедолений, проте часом винахідливий і

спритний; Їжак – чемний, працьовитий, розумний, гарний сім’янин; Півень,

Кіт – сміливі, хоробрі, винахідливі і справедливі.

Глибоку характеристику цієї групи казок дав І.Я.Франко у творі «Байка

про байку». У дотепній формі діалогу з малятами він не лише визначив

зміст і специфіку цієї групи казок, а й обґрунтував доцільність їх

застосування для навчання і виховання дітей молодшого віку: «…не тим

цікава байка, - зазначає І.Я.Франко, - що говорить неправду, а тим, що

під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду…».

Діти легко сприймають думки, висловлені народом у казках про тварин.

Цьому, як зазначає І.Франко, сприяє висока художність казок, яка

допомагає просто й дохідливо показати дітям правду життя: «Гола, повна

правда життя, - пише він, - то тяжка страва. Старші можуть заживати її,

вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як

старшим, треба приготовлю вати в ріденькому стані, в образках, в байках.

І вони так приймають її. А потім ще одно. Вони люблять звірів, чують

себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й

оповідання про звірів їм так цікаві, особливо коли звірі в байці ще

починають говорити, думати і поводитися, як люди».

У ряді казок цієї групи виразно звучать мотиви соціального життя. Не

лише побут і праця, а й взаємовідносини людей різних класів у

суспільстві показує народ у казках про тварин. Такою є казка «Пан

Коцький», яка дотепно висміює низькопоклонство, підлабузництво.

Класифікація такого типу повинна глибоко розкрити особливості жанрової системи фольклору на кожному історичному етапі, а також якомога повніше відбити історію виникнення, складання та дальшого поступування кожного жанру зокрема, повинна сприяти з’ясуванню закономірностей його розвитку й характеру зв’язку з тим конкретним соціальним і етнокультурним середовищем, в якому він виникав і потреби якого був покликаний задовольняти; повинна допомогти збагнути характер взаємодій того або іншого жанру з різноманітними видами та формами художньої й історично-побутової практики мас тощо. Зрозуміло, що створення такої ґрунтовної системи можливе лише як наслідок тривалого, копіткого і глибокого вивчення усієї різноманітності фактів та явищ народної творчості в їх постійному зв’язку одного з одним та з конкретною, історично змінною дійсністю, з максимальним урахуванням загальних закономірностей та особливостей розвитку фольклору. На жаль, на сучасному етапі розвитку фольклористики це завдання поки що не може бути належно розв’язане.

Виразний відбиток на «звіриному епосі» у початковий період його формування залишили, зокрема, тотемістичні уявлення людей стародавнього часу про навколишній світ. «Тотемізм, — як відзначають вчені, — це ціла стадія в історії первісної релігії, стадія, через яку пройшло все докласове суспільство на певному ступені свого розвитку». Ці тотемістичні, фантастичні за своєю суттю вірування виникли на основі забобонного схиляння первісної людини перед іншими живими істотами (найчастіше — тваринами, рідше — рослинами), обожнювання їх як мовби охоронців, могутніх захисників та покровителів роду.