13 Травня 1933 року застрілився один із найвидатніших українських комуністів, письменник Микола Хвильовий, який збагнув усю глибінь брехні московського комунізму.

У липні того ж року телеграма з Москви повідомила про самогубство Миколи Скрипника, який довгі роки був міністром освіти УССР, а якого останньо усунув Постишев за «націоналістичні» ухили. Лондонський «Таймс» з датою 10 липня 1933 року, пишучи про самогубство Скрипника, пригадав, що «Постишев у своїх двох промовах, виголошених минулого місяця, одверто оскаржив Скрипника, що він має анти-сталінські переконання і стоїть у зв'язку з українським національним рухом, який змагає до відірвання України від Росії.39

РОЗКРИТТЯ УВО-ОУН НА СХІДНІХ ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

Літом 1933 року почали появлятися пресові вістки про нову хвилю арештів серед провідного активу на східньоукраїнських землях, особливо серед тих українців, які, приїхавши свого часу з західніх земель, зайняли на Наддніпрянщині керівні посади в большевицькому урядовому апараті. На підставі приватних вісток західньоукраїнська преса інформувала в липні 1933 року про заарештування у Києві трьох галичан, старшин червоної армії, в Одесі – 18 студентів та неуточненої кількости осіб – у Харкові. На підставі повідомлень з Москви вслід за тими першими вістками подано інформацію, що між арештованими є Бадан, Юрасів «і приблизно 100 інших», а також широко відомий на той час український комуніст Шумський, що його арештовано з наказу Постишева за приналежність «до організації, яка змагала до відірвання України від Росії».

3 серпня 1933 року, без сумніву, в зв'язку з тими арештами, у Львові застрілився урядовець большевицького консуляту Микола Стронський, колишній сотник УСС, що його було викликано до Харкова. В одній з дальших вісток про арешти названо теж М. Барана з Києва, колишнього комісара в УГА.

31 серпня того ж року львівський часопис «Діло» повідомив, що одним із головних обвинувачених є Осип Букшований – колишній отаман Українських Січових Стрільців. Ще інші вістки подавали про ув'язнених Леся Курбаса, проф. Миколу Чайковського і д-ра Михайла Лозинського.

Московська газета «За комуністіческоє просвєщеніє» 16 серпня 1933 року інформувала про розкриття в УССР української націоналістичної організації і назвала найчільніших з-поміж арештованих: Бадан, С. Вітик, Приступа, Григоріїв, Пасіка «та інші». А в повідомленні з Москви в листопаді 1933 року мовилося, що перед Найвищим судом УССР у Харкові відбудеться низка політичних процесів проти членів виявленої української націоналістичної організації, метою якої було відірвати Україну від Росії.

Врешті, в грудні того ж року московський диктатор в Україні Косіор і його новоприсланий з Москви заступник (незабаром наступник) Постишев відверто подали в своїх офіційних заявах, що заарештовані були членами Організації Українських Націоналістів, зглядно Української Військової Організації, що нею керує полк. Євген Коновалець. При тому вони назвали, як провідних членів розкритої організації, таких осіб: Максимович, Петренко, Тур, Букшований, Шумський, Бандрівський, Лозинський, Козоріс, Озерський. Шпарага, Сеньчук, Викомчук.

ОФІЦІЙНЕ БОЛЬШЕВИЦЬКЕ СТВЕРДЖЕННЯ

На підставі згаданої заяви тодішнього «першого секретаря ЦК КП(б)У» Косіора пленум Центрального Комітету Комуністичної Партії України, що відбувся в Харкові восени 1933 року, ухвалив таку резолюцію:

«Керуючі органи КПУ переочили і своєчасно не викрили посиленого пересякнення українськими націоналістичними елементами керуючих органів колхозів, машино-тракторних станцій, земельних і культурних установ, де вони переводили шкідництво й контрреволюційний саботаж: супроти розпоряджень компартії і радянської влади. Створилися цілі гнізда контрреволюційних дворушників, що провадили свою працю в наркомах, в наукових установах і навіть у партійних керуючих органах.

«Націоналістичні елементи, що пересякли партійний і державний апарат, зустрічали пряму піддержку з боку українських націонал-ухилівських верств, що зімкнулися з ними в підривній діяльності супроти партії і радвлади. Свою діяльність розвинули вони дуже широко і спричинили дуже велику шкоду соціялістичному будівництву на Україні.

«Українські націоналісти перебували в зв'язках з українською еміґрацією і з Галичиною, особливо ж з відомим гітлерівським наємником Коновальцем. Їх контрреволюційна і пропаґандивна праця проводилася за засоби закордонних чинників».

Зміст доповіді Косіора про діяльність українських націоналістів на окупованих Москвою землях надрукували московські «Ізвєстія» з 2 грудня 1933 року:

«Після ліквідації громадянської війни, – писали «Ізвєстія», – значна частина представників буржуазних українських партій перейшла на бік совєтської влади. Дехто з них, як наприклад, боротьбісти стали справжніми большевиками, але більшість залишилася на національних позиціях і пішла до компартії, бажаючи розсадити її зсередини. Пізніше до них приєдналися укапісти і виразні націоналістичні елементи ... Після розгрому шумськізму наша пильність впала. Це було поважною помилкою з боку ЦК КПУ, бо українські націоналісти зачали пристосовувати в боротьбі проти совєтської влади тактику «тихої сапи». Вони пролізли в наші підприємства, совхози, МТС, колхози і навіть в партійні установи. Ми переочили ідейне переродження Скрипника і оформлення цілої течії, цілої націоналістичної групи, що ним очолювалася. Не забуваймо, що Україна займає передові позиції в СССР у стосунку до капіталістичного оточення і це зобов'язує нас бути особливо пильними й готовими відбити всілякі напади. Проте, за останні роки, приховуючись під прапором українізації для здійснення їх контрреволюційних цілей, творилися цілі гнізда націоналістів – у наркомпросі, наркомземі, в наркомюсті, в академії, інституті шевченкознавства і т. д. При кермі всіма цими установами перебували майже самі націоналістичні елементи...

Більшість націоналістів прибула на Україну з-за кордону – з Праги і Галичини. Велику ролю в тому грали галицькі націоналісти, що цілком продалися польським поміщикам, ополячилися та були післані сюди, щоб приготовляти інтервенцію. Але крім націоналістів, що прибували з-за кордону, були значні місцеві групи на совєтській Україні: тут головну ролю грали внутрішні вороги з партійним квитком у кишені. Це люди в роді Волоха, Ялового, Річицького, Авдієнка, Сирка, Турата й інших... Ще в 1923 році провідники української контрреволюції, як от Коновалець й інші, вирішили використати зміновєховський рух для своїх цілей. Націоналістичні елементи, що прибували на Україну під виглядом зміновєховців, намагалися прибрати до своїх рук наш державний апарат. У свій час ми викрили СВУ, а опісля був викритий націоналіст Матвій Яворський і з ним т. зв. «Український національний центр», на чолі якого стояли Грушевський, галицький генерал Коссак та інші. Виявлені були також дворушники в партії, як от Михайло Левицький, котрий, прикриваючись партійним квитком, на ділі провадив націоналістичну акцію.

На початку цього року ми викрили нову націоналістичну контрреволюційну організацію, на чолі якої стояли: Максимович, Шумський, Біленький, Сологуб та інші. Цією організацією керував з-за кордону знаменитий Коновалець, котрий, будучи в Києві як начальник ґарнізону при Петлюрі, прославився розстрілом робітників. Один із членів цієї організації, Лозинський, заявив, що для знищення совєтського ладу в Україні й відділення її від СССР націоналістичний бльок приготовляє збройне повстання. Другий член організації, Козоріс, оповідав, що Німеччина спільно з іншими державами береться організувати похід проти СССР. Польща відступить Німеччині данціґський коридор, дістаючи за це компенсацію за рахунок Литви і доступ до Чорного моря, Лівобережна Україна попаде в сферу впливів Німеччини, котра буде експлуатувати вугільний і залізорудний район Донбасу для створення міцного промислового центру. Після приходу до влади Гітлера в Німеччині, на Україну був перекинутий один із найповажніших організаторів УВО, колишній отаман Січових Стрільців, Букшований, безпосередньо зв'язаний з Коновальцем.

У половині лютого 1933 року, за зізнаннями Бандрівського, до Берліну прибув Сушко й заявив, що хоче, спільно з Ярим, бачитися з ним. Сушко заявив, що разом із Ярим мав розмову з Розенберґом, На підставі тієї розмови Сушко оповідав Бандрівському, що Німеччина бере різкий протисовєтський курс і приступає в коаліції з Францією, Англією й Італією до створення інтервенційного бльоку проти СССР. Розенберґ порадив Сушкові, щоб УВО розгорнула свою акцію проти совєтської влади, бо прихід Гітлера до влади витворює для цього дуже вигідну ситуацію, яка у висліді може привести до відділення України і створення української національної держави».40

Доповідь Косіора підтвердив Постишев, присланий Москвою на комісара в Україні на підставі постанов Центрального Комітету Всеросійської Комуністичної Партії большевиків, що нею було висловлено недовір'я для керівництва «Комуністичної Партії України». Постишев, який зайняв був зразу покищо посаду «другого секретаря ЦК КПУ», говорив:

«Українська комуністична партія зробила ряд помилок і промахів. У першу чергу українські комуністи не добачили того плянового розміщення контрреволюційних сил, яке відбувалося на Україні. Так, у 1925 році керманичем народньої освіти був явний контрреволюціонер і націоналіст Яворський. Пішов Яворський – прийшов Озерський. Пішов Озерський – прийшов Коник, а всі вони виявилися, що були членами Української Військової Організації. Заступником комісара закордонних справ був у 1924 році Максимович. Пішов Максимович – прийшов Петренко, пішов Петренко – прийшов Тур, а всі вони були в осередку української контрреволюційної організації».

А на другій обласній конференції робселькорів Харківщини той самий Постишев звернув увагу на один відтинок діяльности українських націоналістів:

«Останнім часом у школах, сільських і міських, помітно посилилася праця контрреволюційних елементів. Націоналістичні елементи за кордоном і тут, у нас, закликають до боротьби «за душу молоді», за «душу дитини». Вони говорять, що не слід робити ставки на стомлених, треба робити ставку на молодь. Ось ті націоналістичні елементи стараються прищепити у свідомість дітвори всякі контрреволюційні, шовіністичні ідеї, спрямовані проти соці-ялізму».

Про це заговорила й «Комсомольська Правда» з 28 січня 1934 року:

«Українські націоналісти, об'єднані в різні контрреволюційні організації, розраховували на те, що зможуть втягнути до своєї праці молодь і заразити її своїм впливом. Буржуазним націоналістам вдалося попасти в комсомол і втягнути туди своїх людей. Вони проникли теж до провідних органів і займали чільні місця у вихованні молоді».

Під час комуністичної конференції, що відбулася весною 1934 року, комісар Хатаєвич зілюстрував твердження Косіора й Постишева деякими конкретними даними, а саме:

За минулорічний час, тобто, за 1933 рік, – твердив Хатаєвич, – було викрито 13 підпільних груп і терористичні організації, які діяли на території УССР, одну таємну типографію (друкарню), що друкувала протисовєтську, націоналістичну літературу, й заарештовано 76 аґітаторів, які жили на фальшиві документи.

У Києві недавно розстріляно 5 партійців, які брали активну участь у таємній сепаратистичній організації, розкритій у листопаді 1933 року.

9 січня 1934 року в Києві застрілився член Обласного ҐПУ, співпраця якого з таємною націоналістичною організацією була виявлена. У лютому того ж року в Херсоні, коли попри «Старі касарні» проходив відділ війська ҐПУ, хтось із-за огорожі кинув на нього ручну ґранату, яка вбила двох і поранила п'ятьох чекістів.

Військовий суд у Севастополі засудив на кару смерти за сепаратизм чотирьох членів місцевої Військової організації: коменданта кружляка «Красний Кавказ» Ващенка, двох провідників чоти Давиденка і Догайця та летуна Луб'янку. 17 їхніх товаришів за те саме засуджено на заслання від 5 до 10 років.

У тих офіційних заявах большевицьких достойників, зокрема ж у промові Косіора, помішано, звичайно, горох з капустою, справжні факти з большевицькою пропаґандою і вимішано в одно різні вияви протибольшевицького спротиву. Все ж, вони є офіційним ствердженням большевиків того факту, що в той час з Україні діяли окремі осередки протибольшевицького і протимосковського спротиву і, головне, – сильного впливу Організації Українських Націоналістів у ділянці ідеологічно-політичній. Українські націоналістичні видання, зокрема ж офіціоз Проводу ОУН «Розбудова Нації», проникала з-за кордону на підсовєтську Україну, до Києва, Харкова та інших міст і унапрям-лювала стихійний протибольшевицький спротив. Замість боротьби за «правильність соціалістичної лінії», за поодинокі принципи, гасла соціялізму чи методи їхнього здійснювання, що характеризували поєдинок українських соціялістів і комуністів з московськими большевиками, приходить чітке націоналістичне, державно-самостійницьке «за відділення України від Московщини», «за самостійну Українську Державу!», «орієнтація на Західню Европу, а не на Москву», «геть від задрипанки Москви!» – і т. д.

Про таке унапрямлювання психологічно-політичного процесу серед українського загалу під большевицькою окупацією свідчить і дописувач із східніх земель України у своїй статті «Радянська Україна», надрукованій в «Розбудові Нації» за березень-квітень 1934 року:

«У 1925-26 роках велике захоплення та симпатії викликала серед цілого українського громадянства (на Наддніпрянщині) УВО за свою революційну діяльність проти ляцької окупації. Пізніше дається завважити повний заколот у публічній опінії невірними поголосками, мовляв, полковник Коновалець веде виключно протипольську акцію, і що УВО цілком погоджується з большевицьким станом посідання в Україні. Ці провокативні вістки поширювали уенерівці, що верталися до краю. Зворот приходить в рр. 1928-29, коли то УВО й ОУН скоординували всю свою революційну працю проти всіх окупантів України.

«Політичні впливи деяких старих українських груп цілком впали і нині політика УНР всюди зустрічається з негодуванням через свою польонофільську, запроданську орієнтацію. Це саме стосується і до соціялістичних чи демократичних українських партій, включаючи до цього ще й групу гетьмана Скоропадського; всі вони в очах українського громадянства втратили давній авторитетний престиж кермуючих груп чи політичних органів, їх дотеперішня діяльність чи невміле кермування молодою Українською Державою, що спричинило її падіння, відібрали решту колишнього довір'я до них серед мас.

«Державницьке відродження розраховується тільки на власні сили, що оформить та розвине в усій їхній повноті Українська Національна Революція ... Тому великі надії покладається на український націоналізм, як силу, що в нас її ще не було, і як на таку, що єдина може завдати остаточний кінець большевицькому наїздові на Україну. Большевики самі лякають усіх усюди українським націоналізмом, головно молодь, на кожному кроці пригадуючи «ката пролетаріяту» – полк. Коновальця».

РОЗСТРІЛИ Й ЗАСЛАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

11 грудня 1934 року київський большевицький щоденник «Вісті» подав таке повідомлення:

«Справи заарештованих останнім часом білоґвардійців щодо обвинувачення їх у підготовці терористичних актів проти працівників радянської влади в Українській Соціялістичні Радянській Республиці – передані 10 грудня 1934 р. на розгляд військової колеґії Найвищого Суду Союзу РСР». Як обвинувачених, що їх передано судові, подано:

1. Антін В. Крушельницький, 2. Юліян А. Бачинський, 3. Іван А. Крушельницький, 4. Тарас А. Крушельницький, 5. Роман Ф. Сказинський, 6. М. М. Лебединець, 7. Р. І. Шевченко, 8. А. Ю. Карабут, 9. П. І. Сидорів, 10. В. А. Мисик, 11. В. І. Левицький, 12. А. І. Скрипка-Козловський, 13. Григорій М. Косинка-Стрілець, 14. Д. Н. Фальківський, 15. М. Г. Оксамит, 16. А. Г. Щербина, 17. І. П. Терещенко, 18. Кость С. Буревій, 19. Л. В. Ковальов, 20. Петро Ф. Дідушок-Гельмер, 21. О. Т. Близько, 22. Є. К. Дмитріїв, 23. А. А. Богданович, 24. П. І. Бутузов, 25. І. М. Бутузов, 26. В. А. П'ятниця, 27. Я. П. Блаченко, 28. Г. К. Ступін, 29. Д. І. Полевий, 30. І. А. Хоптяр, 31. П. Н. Борецький, 32. Л. І. Лукіянів-Світозарів, 33. К. І. Півненко, 34. Г. Н. Проценко, 35. С. Я. Матьяш, 36. А. К. Лященко, 37. А. І. Финицький.

А вже 16 грудня 1934 року львівський часопис «Діло», використовуючи інформації чужинецьких пресових аґенцій, повідомив, що головний большевицький суд під головуванням Ульриха на таємній розправі під час виїзної сесії у Києві засудив з тих 37 обвинувачених 28 на кару смерти і присуд було виконано.41 В оголошеній большевицькою пресою постанові того суду було сказано:

«Суд встановив, що більшість обвинувачених прибула в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання вчинити на території УССР ряд терористичних актів. При затриманні їх у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні ґранати».42

Ліквідація згаданих письменників відбулася в той час, коли по всьому СССР пройшла хвиля масових ув'язнень і розстрілів у зв'язку з убиттям Кірова в Ленінграді 1 грудня 1934 року. І в цитованому нами офіційному повідомленні в київських «Вістях» про суд над 37 українцями пов'язувалося їхню справу зі справою репресій проти «співвинних в убивстві Кірова». Але Постишев, згадуючи окремо про цю групу українських підсудних, подав, що наприклад, О. Близько під час слідства й на суді признався:

«З кінця 1929 року я входив до складу фашистівської української націоналістичної організації, куди я був залучений письменником Ґеом Шкурупієм. Я цілком поділяв усі терористичні постанови й фашистську плятформу нашої націоналістичної організації.43

Вслід за тими розстрілами пішли масові засуди на довгорічне ув'язнення в сибірських концентраційних таборах, куди попали, між безліччю інших, такі відомі українські письменники: Микола Куліш, Яловий, Зеров, Досвітній, Вражливий, Йогансен, Епік, Слісаренко, Коцюба, і Калянник, Драй-Хмара, Филипович, Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Філянський, Савченко, Л. Могилянська, Зінаїда Тулуб, Б. Тенета, Валеріян і Клим Поліщуки, Семенко, Бузько, Дм. Загул, Пилипенко, А. Панів, М. Дукин, В. Штангей.44

ТРЕТЯ ХВИЛЯ АРЕШТІВ

Літом 1936 року пройшла нова хвиля арештів і розстрілів в УССР провідних українських комуністів, що їх московсько-большевицьке НКВД обвинувачувало в приналежності до ОУН. Цим разом провідниками клітин ОУН в УССР мали бути, як твердила, московсько-большевицька пропаґанда, Плескачевський і Титар, а членами ОУН мали стати навіть колишні члени уряду підсовєтської України – Юрко Коцюбинський і Порайко, і такі чільні члени компартії в Україні, як Голубенко, Логинів і Тирчук, що, очевидно, не відповідало правді.

Вже 8 червня 1936 року харківський щоденник «Комуніст» надрукував повідомлення, що в Славгороді, Новосибірського району, серед місцевих українців розкрито протибольшевицьку організацію, а під час ревізії в її членів знайдено велику кількість української націоналістичної літератури, а також зброю. Слідство нібито виявило, що в проводі тієї організації стояв галичанин за походженням – Петро Паньків, котрий був головою місцевої компартії у Славгороді. Паньків часто їздив до Харкова в справах компартії і при тій нагоді зустрічався там із членами української націоналістичної організації, яким передавав націоналістичні видання, доставлені до Славгороду з Манджурії.45

А 27 вересня того ж року київський щоденник «Більшовик» писав:

«Слідство у справі Коцюбинського виявляє щораз більше гиді, яка закралася в компартію України. Показується, що багато українських нібито комуністичних діячів були буквально на послугах Коновальця, що є аґентом німецької і польської інтервенції. Слідство виявляє, що після приїзду до Харкова Букшованого з Польщі, по всій Україні посилилася робота націоналістів з-під стягу ОУН, якою керує знаний «вождь» Коновалець. Букшований намовив Коцюбинського, щоб він пристав до тієї організації. Коцюбинський дістав добру суму грошей і за те продажно прилучився до руїнницької роботи націоналістів. Коцюбинському почав помагати приятель Букшованого, Порайко, що в компартії мав велике довір'я. До тієї компанії долучився теж Логинів, Тирчук і Голубенко. А провідниками тієї організації були Титар і Плескачевський.

«Плескачевський зустрічався в Женеві з Коновальцем, від якого дістав був наказ вбити Косіора і Постишева та змагати до відірвання України від Совєтського Союзу. Плескачевський, вернувшися з Женеви, де був секретарем при совєтській місії в Союзі Народів, почав свою роботу. Передовсім ця організація почала всюди закладати свої групи. Видали наказ своїм підвладним опанувати всі часописи на Україні. І так, досі опанували «Керченський Робітник», «Маріюпольський Пролетар», «Вісті» і «Комсомолець України». Тією останньою газетою старалися скрито впливати на виховання молоді. Ту лінію мав пильнувати Голубенко. І він справді хитро настроював молодь ворожо до совєтської влади. Слідство виявляє, що Порайко мав зв'язки з усіма бандами, які тепер масово ґрасують по всій Україні. Він давав наказ, щоб зорганізувати великий наступ робітників і селян разом з казахами та деякими частинами червоноармійців на важливіші арсенали України і так здобути в свої руки владу.

«Маршалом військ мав бути Коцюбинський. Але завдяки патріотизмові більшої частини населення України ту бандитську роботу Коцюбинських, Порайків та інших в час зліквідовано. А Коновалець мусів утікати з Женеви, бо закороткі його руки до України».46

У зв'язку з тими арештами большевицька преса заповідала новий великий процес. Можливо, що він справді відбувся, чи одноразово проти всіх обвинувачених у тій справі, чи теж – що правдоподібніше – частинами, але большевицька преса про те ніколи не звітувала й не подала навіть повнішого списка прізвищ арештованих та ліквідованих. Беручи до уваги большевицьку практику, треба припускати, що московсько-большевицьке НКВД ліквідувало арештованих без суду, з наказу поліційних органів із Москви, а раніша нагінка на них у пресі була тільки маневром, щоб підсудним пришити справу «приналежности до ОУН».

НОВА ХВИЛЯ ТЕРОРУ ПРОТИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

У 1937-38 роках прийшла нова хвиля терору і проти українських письменників, обвинувачених за український націоналізм. Жертвами стали навіть ті письменники, що своєю критикою в 1934-35 роках заарештованих тоді українських письменників помагали «розкривати» їх як «ворогів народу», наприклад, Коряк, Коваленко, Кириленко, Минитенко, Кулик, Щупак. Всі вони попали в терористичну машину НКВД, серед них В. Ґжицький, В. Атаманюк, В. Бобинський, М. Гаско, М. Кічура, І. Ткачук, О. Березинський, М. Ірчан та ін.47

«ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦЮНАЛІСТІВ-ДЕРЖАВНИКІВ»

Під час розсліджування викритих вінницьких могил у 1941 році було знайдено при жертвах большевицьких масакр різні документи. Комісія ствердила, що майже всі ці документи мали дати 1937-1939 років, а тільки деякі дати 1936 і 1940, отже, жертви большевицьких масакр у . Винниці попали до рук НКВД у 1936-1940 роках. Між знайденими при трупах документами був, – як твердить інж. Михайло Селешко48, один із учасників досліджування могил, – акт обвинувачення групи людей, які належали до організації під назвою «Організація Українських Націоналістів-Державників». Знищений вологістю землі цей акт мав дату серпня 1938 року і був підписаний майором НКВД Корабльовим. М. Селешко не подає у своїй статті дослівного тексту цього акту обвинувачення, а тільки переповідає цікавіші моменти, спираючи свої висновки також на проведене ним опитування про ту організацію серед місцевого населення.

«Організація Українських Націоналістів-Державників», – каже М. Селешко, – була досить розгалужена по всій Україні особливо серед українського вояцтва червоної армії, а центр її знаходився в Києві. Одну групу тієї організації мав очолювати І. Г. Подольський, начальник обласного відділу освіти у Винниці, належав до неї і формальний член компартії Чернявський. Цю групу було розбито й ліквідовано в 1938 році. У 24-ій стрілецькій дивізії працював з рамени тієї організації В. Н. Нечаїв, у 71-му полку ветеринарний лікар Кудрик та коваль Малько, які мали зв'язок з Нуромським, начальником ветеринарного управління Київської Військової округи. У 97-ій стрілецькій дивізії – майор Кондратіїв, приєднаний до організації командиром Київської піхотної школи комдивом Зубовим. Співробітниками Кондратієва були: Герасимчук, керівник господарського відділу піхотної школи; Затворницький – начальник постачання школи; Пляшко – учитель математики і в тій школі; Рилев – командир артилерії; Грушецький – учитель української мови.

Одним із керівних членів ОУНД, від 1934 року почавши, мав бути якийсь високий військовий достойник Кавуловський, якому організаційно підлягав Кондратіїв. Як керівники організаційних клітин ОУНД по інших відділах червоної армії, згадуються ще: старшини Кондратенко, Романенко, Катасанов – у Києві, Дорошенко в Жмеринці, Голтуренко в 289-му стрілецькому полку, Северинів і Товаровський у 97-му артилерійському полку.

У Київському районі організація мала приблизно 150 бійців, у Київському ґарнізоні приблизно 500.

В акті обвинувачення мовиться, що Організація Українських Націоналістів-Державників ширила ідеологію українського націоналізму, розповсюджувала українську націоналістичну літературу, що її діставала з-за кордону, мала організаційні зв'язки з Проводом Українських Націоналістів за кордоном, а своїм основним завданням уважала підготовку до повстання, яке мало вибухнути в слушну хвилину, щоб відірвати Україну від Росії та відновити самостійну українську державу.

До того М. Селешко додає пояснення, що в 1938 році, деякий час після замордування полк. Є. Коновальця, до ПУН дійшли були вістки, з УССР, що там було заарештовано й розстріляно 217 українців, старшин червоної армії, з генералами й командирами дивізій включно, що їх, як членів ОУНД, розкрило НКВД з допомогою вбивці полк. Коновальця. Дата акту обвинувачення членів ОУНД вказувала б, що ті арешти й розстріли в 1938 році було проведено в зв'язку з смертю полк. Коновальця.

ПІДПІЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОУН НА НАДДНІПРЯНЩИНІ

Ми навели вище список революційних виступів українського народу проти московсько-большевицьких окупантів в 1929-1939 роках. Цей список, очевидно, далеко неповний, виготовлений нами на підставі скупих нотаток у тодішній українській закордонній пресі та з вирізків офіційних большевицьких стверджень і принагідних згадок большевицьких газет. Що з цього слід вписати на конто безпосередньої діяльности УВО-ОУН на східніх землях України, що на рахунок ідейно-політичних впливів ОУН, а що було тільки стихійною реакцією українського населення проти московсько-большевицького гніту, про це сьогодні годі сказати через згадані вже нами причини, а саме:

1. Жодного прилюдного судового процесу проти українців на центральних і східніх землях України, обвинувачених за приналежність до УВО-ОУН, большевики ніколи не переводили, але всіх їх ліквідували на підставі таємних присудів; жодної вільної преси в УССР не було й немає, а до своєї преси большевики не допускали нормальних повідомлень про те, кого з «громадян УССР», кого й за що саме суджено.

2. З боку Проводу ОУН усі таємниці щодо організаційної мережі УВО-ОУН в УССР та її дій на тому терені забрав зі собою в могилу полк. Євген Коновалець.

3. Дальше тривання московсько-большевицької окупації України змушує бути обережним навіть з публікацією тієї жменьки даних про події того періоду, які ще збереглися.

А тому, якщо ми все ж таки хочемо дати відповідь на питання, що саме можна вписувати на рахунок дій УВО-ОУН на східньоукраїнських землях, то нашу відповідь ми можемо спирати тільки на логічні висновки й міркування чи припущення.49 Отож:

1. Спілка Визволення України і Спілка Української Молоді, на нашу думку, жодного організаційного пов'язання з УВО-ОУН не мали. Зате очевидним і безсумнівним стає для об'єктивного дослідника тих подій, на підставі аналізи зізнань підсудних провідних членів цих організацій, – ідейно-політичний вплив Української Військової Організації на СВУ-СУМ. Бо виявлені зізнаннями і заявами підсудних явна ворожість до соціялістичних експериментів, першопляновість національних інтересів перед клясовими, визнання потреби національної диктатури в переходовому етапі закріплювання української державности, орієнтація на власні сили і, насамперед, дуже чітке й рішуче наголошування постуляту національно-державної суверенности України (моменти, такі дуже чужі усім тим українським соціалістичним середовищам, що до них колись суджені члени СВУ належали), – є аж надто міцною ремінісценцією тез ідеологічно-політичних постанов Конґресу Українських Націоналістів.

Багатомовним у цьому аспекті було теж рішуче відмежовування себе всіма підсудними від еміґраційного «центру УНР» і його партійних однодумців, з ясно формульованим поглядом провідних членів СВУ на те, що еміґраційний «центр УНР» оджив своє і повинен самоліквідуватися, уступаючи місця іншим, новим силам, які борються за Українську Державу.

2. Те саме стосується й ліквідованих українських письменників, поетів, науковців. За вийнятком, може, окремих одиниць, загал розстріляних большевиками в 1934-35 і 1937-38 роках українських працівників пера організаційного пов'язання з Організацією Українських Націоналістів не мав. Натомість незаперечним залишається факт міцного ідейно-політичного впливу української націоналістичної ідеології, ширеної ОУН, на всіх них. На одних цей вплив ішов безпосередньо з видань ОУН, на інших – посередньо через перших. Цьому сприяло те, що діячі культури – письменники-прозаїки, поети, науковці – мали в УССР, бодай до 1933 року, деяку змогу обміну думок на ідеологічні теми, бодай для того, щоб «протиставитися ворогові». Тому вони знайомилися в той час із закордонними українськими журналами, між якими була й «Розбудова Нації».

3. Безсумнівним, одначе, здається організаційне пов'язання з ОУН бодай частини тих, котрі були репресовані большевиками за приналежність до ОУН в 1931 році (Індишевський, Коссак), у 1933 році (Букшований, Курбас) і в 1936 році (Плескачевський, Титар). Бож братові Ярослава Індишевського, Крайового Коменданта УВО на ЗУЗ, Степанові Індишевському, що жив у відокремленні на Закарпатті, керуючи звідтіля зв'язками УВО, пересилкою зброї, людей і підпільних матеріялів до Галичини, і через своє законспірування не був замітний для оточення, полк. Є. Коновалець доручив переїхати до УССР і вести там підпільну роботу. УВО Осип Букшований, як отаман І Бриґади Українських Січових Стрільців, був знайомий з Коновальцем і зустрічався з ним на чужині перед своїм виїздом на підсовєтську Україну. Отож, є цілком правдоподібне, що його виїзд до УССР відбувся з доручення полк. Коновальця – у пляні праці УВО-ОУН на східніх українських землях. Відповідає також правді факт, що полк. Коновалець мав у Женеві зустріч із Плескачевським, який перебував там як співпрацівник большевицької місії. Факт організованого пов'язання з ОУН групи арештованих у 1937-38 роках підтверджувався б додатково поданням у большевицькій пресі повідомлення про арештування члена УВО-ОУН Петра Панькова, який, користуючись партійним квитком, виконував ролю доставця видань ОУН до Харкова, висиланих через Манджурію-Сибір. Цілком імовірною є теж приналежність до проводу УВО-ОУН ген. Гриця Коссака, колишнього коменданта УГА.

Коли Д. Соловей надрукував в «Українському Голосі» (Вінніпеґ, ч. 41, за 1951 р.) розділ своєї праці «Голгота України», в якому зацитував твердження Феденка, що, мовляв, ген. Гриць Коссак належав до «українських комуністів», до редації часопису прийшло спростування Н. Вазавлуцького (надруковане в «Українському Голосі» ч. 45 за 1951): «Я дуже добре знаю Гр. Коссака і його діяльність не з Чехії, а з Великої України, де він спочатку був професором старшинської школи, а потім – керівником військової катедри Хемічно-технологічного й Медичного Інститутів і виховав тисячі національно свідомої молоді. Гриць Коссак ніколи не був комуністом, яким зарахував його у своїх лекціях у Подєбрадах П. Феденко».

Очевидно, що не всі, засуджені тоді большевиками за приналежність до УВО-ОУН, були справжніми членами Організації. Большевицький терористичний режим створив такі умови, що, з одного боку, до участи в революційній організації признавалися під час слідства люди, які з дотичною організацією нічогісінько спільного не мали, а з другого, що НКВД свідомо «пришивало» приналежність до революційної організації таким людям, що їх большевики бажали зліквідувати, а які в дійсності не мали нічого спільного з дотичною організацією.50

Правдою є теж те, що большевицька поліція залюбки користується провокацією.

Але попри все фактом залишається, що УВО-ОУН мала свою організаційну мережу на східніх землях України, діяла там, хоч і не в таких широких розмірах, як на ЗУЗ, та ширила українську націоналістичну ідеологію через свої організаційні клітини і через свою підпільну літературу51, висилану з-за кордону до УССР через Волинь-Полісся, через Дністер і Манджурію-Сибір.

4. Організаційними клітинами були, за всякою правдоподібністю, і відділи розкритої в 1938 році Організації Українських Націоналістів-Державників.

5. Натомість цілком мало правдоподібним виглядає, щоб якийсь зв'язок з ОУН мала група чільних українських комуністів, розстріляних у березні 1933 року (Конар-Палащук і товариші). Сам факт, що чотирьох із розстріляних 35 були галичанами й колишніми старшинами УГА, ніяк не можна вважати доказом їхньої справжньої приналежности до ОУН, скільки вони ввесь час залишалися переконаними комуністами.

6. Неясною залишається справа «Українського Національного Центру». В большевицькій пресі пов'язано цю, розкриту большевиками організацію з ОУН. Але названі у повідомленнях, як провідні члени «УНЦентру», особи Христюк, Стасюк, Шраг, Чечіль, Голубович, Лизанівський – колишні лідери соціял-революціонерів і то крайнє лівого крила, – викликають сумнів щодо можливости не тільки організаційної, але навіть ідейно-політичної єдности тієї організації з ОУН. Тому треба прийняти, що «УНЦентр» ніяк не був пов'язаний з ОУН і виник або з власної ініціятиви її провідників або за інспірацією «Центру УНР». У кожному разі, з тогочасних пресових повідомлень випливає цілком ясно, що большевицькі репресії у зв'язку з розкриттям тієї організації були скеровані проти кругло 60 тисяч колишніх старшин і вояків Армії УНР, що залишилися під большевицькою окупацією як мирні «громадяни УССР».

Цілком інший погляд на «Український Національний Центр» заступає в своїй брошурі «У царстві червоного царя» Д. Діброва.52 Він каже:

«Організаційний український націоналізм на СУЗ постав у 1930 році під назвою «Український Національний Центр» (УНЦ). Своєю структурою УНЦ нагадує провід ОУН, ріжниця полягає тільки в тому, що він був далеко численніший. До його складу належала підібрана керівна національна еліта, на чолі якої стояли: Шумський, Полоз, Максимович, Миколайчук, Баланін і ін. З їх смертю прийшли інші люди. Своїм завданням УНЦ мав кермування національною боротьбою на СУЗ. Він став штабом, що об'єднував, кермував і визначав напрямні для всіх національно-революційних осередків, що діють на СУЗ. У своєму програмовому й організаційному наставленні УНЦ підпорядковувався ОУН як верховному штабові української національної революції».

Але Д. Соловей, згадуючи в своїй праці «Голгота України» наведене твердження53 Д. Діброви, слушно звертає увагу на те, що в обидвох випадках мова йде про цілком інших людей та інший час. Діброва твердить, що назву «Український Національний Центр» вживала (бодай на початку 1930-их років) ОУН на СУЗ, натомість С. Николишин відносить цю назву до викритої літом 1931 року організації колишніх соціял-революціонерів і соціял-демократів.

Приймаючи, що назва «Український Національний Центр» належить таки виявленій в літі 1931 року організації колишніх ес-ерів і ес-деків, вважаємо, що УНЦ постав і діяв цілком незалежно від ОУН. На це між іншим вказувала б також і та обставина, що коли большевицька преса та большевицькі верховоди переплутували назви організацій, то вони ніколи не змішували прізвищ ліквідованих у 1931 році ес-ерів і ес-деків з членами УВО-ОУН.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Іван Андрух з вибухом І світової війни вступив до Українських Січових Стрільців у ранзі підхорунжого, пізніше став сотником і командиром 1-го пішого полку СС. Микола Опока був чотарем, опісля сотником і в час війни працював у редакції «Стрілецької Думки» (ред.).

[2] «ОУН 1929-1954», збірник статтей у 25-ліття ОУН. На чужині 1955, стор. 26.

[3] Пролетарський Літературний Фронт.

[4] Вільна Академія Пролетарської Літератури.

[5] «Діло», Львів, 28 березня 1930.

[6] «Діло», Львів, 1 квітня 1930.

[7] «Діло», Львів, 2 квітня 1930.

[8] «Діло», Львів, 25 березня 1930.

[9] Всі ці вістки подаємо за часописом «Америка»: ч. 58, 18 травня 1929, ч. 75, 27 червня 1929, ч. 77, 2 липня 1929, ч. 79, 6 липня 1929, ч. 123, 19 жовтня 1919.

[10] «Америка», ч. 124, 22 жовтня 1929.

[11] «Америка», ч. 138, 23 листопада 1929.

[12] «Америка», ч. 139, 26 листопада 1929.

[13] «Америка», ч. 2, 4 січня 1930.

[14] «Америка», ч. 4, 11 січня 1930.

[15] «Америка», ч. 6, 16 січня 1930.

[16] «Америка», ч. 7, 18 січня 1930.

[17] «Америка», ч. 18, 13 лютого 1930.

[18] «Америка», ч. 19, 15 лютого 1930.

[19] «Америка», ч. 22, 22 лютого 1930.

[20] «Америка», ч. 43, 12 квітня 1930.

[21] «Америка», ч. 44, 15 квітня 1930.

[22] «Америка», ч. 47, 24 квітня 1930.

[23] «Америка», ч. 60, 24 травня 1930.

[24] «Америка», ч. 69, 14 червня 1930.

[25] «Америка», ч. 74, 26 червня 1930.

[26] «Америка», ч. 83, 19 липня 1930.

[27] «Америка», ч. 91, 7 серпня 1930.

[28] С. Підгайний: «Українська інтеліґенція на Соловках», стор: 39, та І. Наддністрянський: «Східньо-Подільське повстання» («Український Прометей», ч. 19, 8 травня 1953).

[29] В. Скуйбіда: «Пам'яті невідомих. Рябченко і бунт 21 полку». («Неділя», ч. 13, 1951).

[30] Ю. Горліс-Горський: «Аве, діктатор!», Львів, 1941, стор. 31.

[31] Ця та дальші вістки взяті з часопису «Америка», чч. 97, 21.8., 98, 23.8., 122, 21.10., 113, 30.9., 122, 21.10., 134, 18.11., 139, 29.11., 145, 13.12., 151, 21.10.1930 року і ч. 1, 1.1.1931 року.

[32] Ця та інші вістки подані на підставі даних в часописі «Америка»: ч. 2, 3.1., ч. 4, 10.1., ч. 12, 31.1., ч. 27, 7.3., ч. 45, 21.4., ч. 47, 25.4.1931 року.

[33] «Америка», ч. 51, 5 травня 1931. Дальші інформації взяті з цього ж часопису ч. 61, 28.5., ч. 73, 25.6., ч. 77, 4.7., ч. 90, 4.8.1931.

[34] С. Николишин: «Культурна політика большевиків і український процес», стор. 42.

[35] «Календарець Українського Революціонера» на 1951 рік (передрук «Український Самостійник»), стор. 36.

[36] «Америка», ч. 14, 6 липня 1933.

[37] «Америка», ч. 39, 4 квітня 1933.

[38] «Америка», ч. 45, 20 квітня 1933.

[39] «Америка», ч. 81, 20 липня 1933.

[40] За «Розбудовою Нації», листопад-грудень 1933.

[41] «Америка», ч. 150. 29 грудня 1934.

[42] Дмитро Соловей: «Голгота України», стор. 231.

[43] С. Николишин: «Націоналізм у літературі на Східньо-Українських Землях», стор. 36; Дм. Соловей: «Голгота України», стор. 232-233.

[44] Енциклопедія Українознавства, стор. 784.

[45] «Америка», ч. 83, 18 липня 1936.

[46] «Америка», ч. 117, 8 жовтня 1936.

[47] Енциклопедія Українознавства, стор. 784.

[48] М. Селешко: «Причинок до історії Вінницьких могил» («Новий Шлях», Вінніпеґ, ч. 37, 13 травня 1950); Дмитро Соловей: «Голгота України», стор. 261-267.

[49] Обговорюючи у своїй праці «Голгота України» справу підпільних організацій в УССР, Дмитро Соловей приходить до висновку, висловленого у формі катеґоричного твердження, що в дійсності жодних підпільно-революційних організацій в УССР ніколи не було й бути не могло. Якщо ж про щось таке говорилося, то насправді це була або вигадка еміґраційних фантастів, або – большевицька провокація. Так само думає і публіцист Панас Феденко та інші соціялістичні партійці. Одначе, про вартість їхніх тверджень свідчить хоча б те, що і в 1945-47 роки, коли крізь «залізну заслону» стали пробиватися ще тільки загальникові вістки про боротьбу ОУН-УПА проти большевиків, то Феденко, Соловей і їхні однодумці виступили як «єдинокомпетентні знавці відносин в УССР» і теж катеґорично твердили, що й УПА і ОУН та їхня боротьба – це тільки вигадки еміґраційних фантастів, або большевицька провокація, бо... вони знають, що в умовах большевицького терору жодне протибольшевицьке підпілля існувати й діяти ніколи не може.

[50] До тієї групи жертв большевицького терору належить, на нашу думку, зачислити в цьому випадку Антона Крушельницького, засудженого разом з синами на кару смерти за приналежність до УВО-ОУН. Його син Тарас справді був членом УВО-ОУН і за те в 1931 році польський суд засудив його на кару 5 років тюремного ув'язнення, а тому могло б бути імовірним, що свою працю, як член УВО-ОУН він міг продовжувати і в УССР. Але годі повірити, щоо членом УВО-ОУН став теж його батько Антін, той самий, котрого ОУН вирішила була вбити у Львові за совєтофільство.

[51] «Український Націоналіст» передрукував у числі за вересень 1933 року текст окремої відозви ОУН до всіх українців на СУЗ, а в числі за листопад 1935 року відозви ОУН «До молоді на Східніх Землях», які були поширювані і в УССР.

[52] Д. Діброва: «У царстві червоного царя», Париж, 1938, стор. 28.

[53] Д. Соловей: «Голгота України», стор. 126.